Жінки при владі стають стовпами репресивної системи поневолення

«Драми Лесі Українки мають бути на всіх світових сценах»

Щоб зрозуміти Лесю Українку, ґенезу її думки і творчості, Забужко пропонує спочатку згадати про середовище, що в буквальному сенсі слова «породило» Ларису Петрівну Косач. «Вона дочка двох провідних громадівців і небога Михайла Драгоманова, котрий був ідеологом, мотором не тільки українського політичного відродження, а й в принципі всієї ліберальної Росії», — пояснює дослідниця. Більше того, саме від дядька Лариса успадкувала псевдонім Українка (тобто титул приналежності до певного ордену посвячених, таємного товариства), оскільки останній, будучи висланий за указом імператора Олександра ІІ, всі свої публікації на Заході підписував псевдонімом «Українець». «Хоча Драгоманов був не першим, хто вжив «Українець» як символ певної партійно–політичної приналежності. За 30 років до нього був Микола Гоголь, який у Карлсбаді в журналі для відвідувачів підписався дуже загадковим чином — Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien», — додає Забужко.

Леся Українка органічно влилася у розвиток історичних рухів кінця ХІХ ст., коли в процесі модернізації суспільства жіноцтво виступило в ролі окремого гравця, що і стало початком фемінізму, наголошує Забужко: «Жіноцтво в історичних процесах має право бути собою і грати за своїми правилами. Знати ці правила — означає пізнати себе. І тут постає завдання культури, тому що самопізнання жінок, коли жінки починають говорити і писати про себе від першої особи, — те, що називається культурним фемінізмом». Оскільки жінки почали писати про себе від першої особи в європейській культурі досить пізно (в часи Французької революції), це не дало їм розкритися в повній мірі. І сьогодні Забужко констатує, що жінка залишається непізнаною як для сучасної цивілізації, так і для себе особисто: «Ми самі себе досі не знаємо, на що ми здатні — ні в доброму, ні в злому. Жінки досі недовивчені як вид».

Дослідниця наголошує, що однією з небагатьох в європейській літературі, хто намагався зрозуміти роль жінки в історії та її потенційний внесок у хід подій, була Леся Українка: «Коли ви перечитаєте всі її 21 драму, якщо рахувати «Іфігенію в Тавриді», то побачите, що вся історія людства у європейській традиції зав’язана довкола теми жіночого лідерства. Ця тема у Лесі Українки є однією з найважливіших, найтривожніших, найнагальніших і найнеобхідніших до вивчення». Лише через півстоліття після неї європейський феміністичний рух 1960 — 70 рр. почав осмислювати дуалістичну природу жінки. Більше того, Забужко наголошує, що і надалі месиджi та попередження Лесі Українки залишаються гостро актуальними, тому мрією письменниці є переклад і постановка драм поетеси на всіх театральних сценах світу.

Жриця істини Кассандра і політтехнолог Гелен

Природа жінки, як і її місія у трансформаціях ХХІ ст., може бути як ошляхетнюючою, так і навпаки. Як приклад лагідної, майже материнської, ментальності Забужко подає акцію Громадського сектору, здійснену у період Майдану на початку грудня 2013 р., коли дівчата стали навпроти шеренг силовиків із великими дзеркалами, таким чином повертаючи їм їхній агресивний посил. Щодо негативної, руйнуючої, функції жіночого начала, то класичний приклад ми можемо знайти у драмах «Кассандра» і «Камінний господар». Ще на початку ХХ ст., переосмислюючи міф про Гелену Прекрасну, Леся Українка заявила про те, що міркуватимуть феміністки 1960—70 рр.: жінки, отримавши владу, стають стовпами репресивної системи поневолення, проти якої вони так активно боролися, і демонструють у цій системі більшу жорстокість і винахідливість, ніж чоловіки. «Як це працює і чим це загрожує, найповніше проявляється в міфі про Троянську війну. Драма написана 1908 року — до Першої світової війни, до епохи тоталітаризмів, ЗМІ і маніпуляції масовою свідомiстю. Але ці теми у «Кассандрі» вже засвідчені», — пояснює Забужко. Кассандра і Гелена — антагоністки: перша служить істині (жриця Афіни, богині мудрості) і бачить сліпоту людей, паралізованих на рівні сексуального інстинкту; друга — маніпулює завдяки цій сексуальності, її жертвами стають навіть політичні еліти, від рішення яких залежало майбутнє Трої.

«Ідеш ти — і старі, поважні люди

склоняються перед тобою низько

і мовлять урочисто: «Богорівна!»

Ти глянеш — кам’яніють мужі сильні

і тихо шепотять: «Непереможна!»

Ти поцілуєш — і погасне погляд

у наймолодшого з синів Пріама,

кров хвилею потужною приб’є

до серця, і німіє серце й слово,

і блідне пам’ять, і обличчя блідне,

і весь він твій, і вже нема для нього

ні матері, ні батька, ні родини,

ні краю рідного... Троянки, плачте!

Умер, загинув молодий Паріс!

Інший персонаж драми — Гелен, брат–близнюк Кассандри, псевдовіщун, який у дефініціях сучасності, за визначенням Забужко, є просто політтехнологом: «Гелен демонструє те, що називається яскраво вираженим політичним цинізмом, коли ставить під сумнів вартість правди (те, що Кант називав принципом загального законодавства, моральним законом, що має правити суспільством, щоби суспільство жило нормально). У принципі він каже, що все на світі може бути об’єктом маніпуляцій». «Що правда? Що неправда? Ту брехню,/ що справдиться, всі правдою зовуть./ [...] Тоненька смужка/ брехню від правди ділить у минулім,/ але в прийдешньому нема вже й смужки», — представляє свою філософію Гелен. На питання Кассандри, як він віщує, що каже людям, той відповідає: «Те, що треба, сестро,/ те, що корисно або що почесне».

Дон Жуан і донна Анна — сучасна спілка блатних

Ще один приклад жіночої маніпуляції для отримання влади виписаний в образі донни Анни з «Камінного господаря». Ця жінка йде на вершину через мужчин, які здаються їй зручними: спершу це Командор, потім — Дон Жуан. «Це тип блискучої акули, жінок, котрих у ХХІ ст. буде дедалі більше на чолі корпорацій, медіа–холдингів, урядів», — екстраполює літературний образ на нашу буденність Оксана Забужко. У той же час вона іронічно порівнює Дон Жуана з хіпстером, бунтарем, «який прекрасно інтегрується в суспільство, потім — у систему, отримує посаду і згадує роки своєї буремної молодості як період бродіння адреналіну». І його бунт — це, радше, прояв сваволі, аніж декларованої ним свободи, оскільки дії Дон Жуана не передбачають відповідальності, а «права без обов’язків — то сваволя», — декларує останній представник умираючої лицарської форми Командор. Усе це добре бачить донна Анна і знає, як «поюзати хіпстерський щенячий ентузіам» Дон Жуана, зображаючи його «горду мрію»:

Ви ще не знаєте, що значить влада,

що значить мати не одну правицю,

а тисячі узброєних до бою,

що можуть і скріпляти, й руйнувати

всесвітні трони, й навіть — здобувати!

Їхній союз побудований на крові, що, на перший погляд, лише скріплює його. Але те, що дає силу — несе і приречення: «Будь–яка спілка, котра не об’єднана вищою метою, неминуче взорується за зразком корпорації блатних. Спілка по корисливих інтересах неминуче деградує до спілки кримінальної», — пояснює Оксана Забужко.

Виходить, що сама Леся Українка виступала в ролі Кассандри: те, що вона відчувала на початку століття, — справдилося («всі сучасники свідчать, що в останні роки вона, читаючи газети, була чорна, як з хреста знята, — знала, до якої історичної катастрофи наближається людство»). А те, що провіщала («прихід свавільців і забирання влади в загально цивілізаційному масштабі як в чоловічій, так і жіночій версії»), — залишається непочутим. І те, як ми скористаємося її посилами, — уже наш особистий вибір.