Кінець світу на початку століття

Бегбедер: «Ти безнадійно застаріла, стара книжко зі сторінками, що стрімко жовкнуть...»

Концепт нової книжки Фредеріка Бегбедера доволі простий. По–перше, це черговий прийом письменника, який давненько не видавав романів. Автор сих рядків недаремно каже, що двотисячні літератори зазвичай залишаються у пам’яті лише одним знаковим твором. (Ну, «99 франків» у даному випадку, як вcі зрозуміли).

Натомість новий «Кінець століття: перші підсумки» модного француза — всього лише збірка есеїв, нехай навіть сумлінно зроблених, а передмова до них взагалі скидається на програмову статтю футуристів початку минулого століття: «Ти безнадійно застаріла, стара книжко зі сторінками, що стрімко жовкнуть, ти — пилозбірник, ти — кошмар переїзду на нову квартиру, ти — пожирач часу, ти — фабрика мовчання. Ти програла війну смаків».

Словом, iдеться про чергову загибель паперової книжки, як уже всі зрозуміли, і похвалу її макулатурній суті. Технічно — синопсис прочитаних книжок плюс біографія їх автора. Подібним трюком, завуальованим під «творчість», давно вже грішать і їхній Умберто Еко, який розповідає у своїх нових книжках як не про способи написання кандидатської дисертації, то про пристрасті юного романіста, і наський Юрій Андрухович, який видає замість романів якщо не власну біографію, то свій особистий звіт про подорожі по містах і селах. Більше того, стверджує Бегбедер, із зникненням паперової книжки помре й роман. «Читання роману вимагало часу, зручного крісла і особливого предмета — книжки, в якій треба гортати сторінки, — нарікає він. — Спробуйте–но почитати на айпаді «У затінку дівчат–квіток», а потім поговоримо».

Говорити, якщо чесно, нема про що, бо вищезгаданий роман Марселя Пруста давно вже читають в електронному вигляді, а думки про кінець століття на початку нового тисячоліття все частіше витають у повітрі. І то там, то тут виникають «прикінцеві» списки пісень, фільмів і книжок, які письменники пропонують до слухання на власних похоронах (а книжки і фільми, відповідно, щоб читали і дивилися на їхніх поминках). Ось і французькому бонвівану, плейбою і просто герою нашого часу захотілося влаштувати власний гіт–парад минулого століття — «суб’єктивний, несправедливий, однобокий, дуже особистий».

Утім особливою оригінальністю черговий конспект роману у Бегбедера не вирізняється. Його список паперових книжок, які обов’язково треба прочитати до початку «кінця світу», строкатий і, ясна, річ, не бездоганний. Коротше, авторський. Особиста еклектика і хаос антибібліотеки в дусі Борхеса, про який нині активно пише харків’янин Андрій Краснящих. Що ж у ній, спитаєте? Борис Віан і Селінджер, Генрі Міллер і Гемінгвей, Муракамі і навіть Пелевін.

Історія від Кристіана Крахта про німця, який підкорював світ і прагнув його поліпшити

Новий роман «Імперія» від культового автора Faserland і «1979» Кристіана Крахта — це фарсова історія реального (але схожого на персонажа коміксів) німця, який з’їхав iз глузду через бажання поліпшити світ, став плантатором у Новій Гвінеї і почав проповідувати вчення про сонячну людину–кокофага. Колоніальний роман, ностальгія за тоталітаризмом, постмодерністська сага про Імперію. Не дивно, що автора роману, ворохобного Кристіана Крахта, вже встигли звинуватити у расизмі, адже головний герой та історія його підкорення світу надто вже нагадують пережитий людством сценарій утопії, яка на його очах перетворилася на націонал–соціалістичну антиутопію. Не дивно, що іноді концептуальні вигадки автора нагадують ще одного любителя ігор в імперські міфи, наразі класика російського постмодернізму Володимира Сорокіна. В його романі «Блакитне сало» була секта ну дуже схожа на «землеробів», але зі статевою семантикою, а в Крахта саме статеву силу і арійське здоров’я герой підтримує завдяки «земельній» субстанції. Хелсі зацікавлено спитав, що за екстракт Енгельхардт розмішує у воді, і почув у відповідь, що це цілюща земля: у принципі, мовляв, можна використовувати будь–яку землю, якщо під рукою немає оригінального продукту з Німеччини, адже земля містить усі необхідні організмові мінерали, а віднедавна він, Енгельхардт, лише завдяки земляному порошку може залишатися здоровим».

Таким чином, у цілковитій відповідності із принципом метонімії, нам оповідано історію німця–романтика, який, як і багато людей подібного складу, відчував себе художником: а якщо у когось виникатимуть асоціації з іншим, більш пізнім німецьким романтиком і вегетаріанцем, який, може, краще прожив би своє життя, якби не розлучився з мольбертом, захопившись націонал–соціалізмом, то і така реакція заздалегідь береться автором роману до уваги, і, по суті, вона цілком правомірна. Немов у відомому «Володарі мух» Філдинга, вона прочитується також у фінальних акордах постмодерністського колажу Крахта: «Там, на сонячному пляжі, яким повзали крихітні краби, серед мангрових чагарників, перед двома лікарями і губернатором явилося жахливе, архаїчне, язичницьке видовище: худі молодики, деякі абсолютно голі, апатично тиняються під дірявою парусиновою рядниною, кінці якої тріпочуть на вітрі; тхне людськими екскрементами; дехто з місцевих мешканців заснув, знесилений, над розкритим анархістським трактатом; інші вичерпують білу слизняву серцевину з половинок кокосових горіхів і засовують ложки в роти, ледь видні крізь бороди та вуса».

Галерея вуличних сценок у Берліні від Йозефа Рота

Узявши до рук збірку з не менш романтичною назвою «Берлін та околиці», дехто з читачів, знайомих з творчістю Йозефа Рота не лише за «смолоскиповою» збіркою «Білі міста», можливо, здивується: «Дивись–но, цей великий романіст, виявляється, ще й до газет писав!». Аналогічним чином, хоч і в зворотному сенсі, напевно, дивувалися сучасники Рота, беручи в руки його черговий, щойно видрукуваний, роман: «Дивись–но, цей відомий журналіст ще й романи встигає писати!». Бо тоді, за життя, журналістська слава Рота набагато перевершувала його популярність письменника, чому, мабуть, дивуватися не варто, адже в ту епоху, ще до засилля iнтернету, багатомільйонна армія читачів газет на порядок перевищувала багатотисячну армію книголюбів.

Тож до збірки нарисів і статей австрійського письменника і журналіста увійшли тексти, написані Йозефом Ротом для берлінських газет у 1920–30–ті роки. У часи Веймарської республіки Берлін виявився місцем, де народжувався новий урбаністичний ландшафт післявоєнної Європи. З одного боку, місто активно перебудовувалося і розширювалося, з іншого — війна, вулична політика та економічна стагнація немов перебудовували зсередини його мешканців, а також гостей–іммігрантів: «Увечері я йду берлінською Курфюрстендам. Я тулюсь до стін, як приблудний пес. Я самотній, але у мене тверде передчуття, що мене веде саме провидіння. Іноді мені доводиться обережно обходити паркани, за якими видно садок. Вхід туди мені заборонений. Я заздрю трамваям, які жваво і без жодних перешкод сновигають посеред газону, що тягнеться посередині дороги». Динамічна картина цього вируючого мегаполісу, змальована в газетних колонках Йозефа Рота, і сьогодні читається як живий репортаж про життя міста, яке знову стало місцем сполучення різних культур. Назви статей відповідні: «Нова пральна машина», «Роздуми про транспорт», «Некролог готельному портьє», «Берлінська індустрія розваг».

Письменник–журналіст створює галерею типів і вуличних сценок, які чимось нагадують булгаківську Москву, де місце фантастики займає спостережливість і унікальний берлінський стиль, а іноді скидаються на московські блукання Вальтера Беньяміна, зафіксовані в його московському «Щоденнику» приблизно того самого часу. Утім Рот описує власну мандрівку містом, куди його привело не кохання, а банальні злидні: «Блондинка–продавщиця — о, як мені запам’яталася її промениста, весняна привітливість щодо «клієнта», який приблизно півроку тому завітав до крамниці в рукавичках і чудовому костюмі, — недовірливо глянула на мене з–за плеча солідного покупця, який уважно вивчав пилку для нігтів. Вона вже навіть висунула шухлядку каси, очевидно, збираючись дати мені трохи дріб’язку, але тут увійшов директор».