Андрій Щекун та Юрій Шевченко на волі — у лікарняній палаті в Києві.
9 березня. Сімферопольський вокзал. Двоє активістів місцевого Майдану, які стояли на пероні, очікуючи прибуття київського потяга, навіть не підозрювали, чим закінчиться для них цей вечір. У день народження Шевченка хлопці мали отримати зі столиці національну символіку. «Отримавши пакунок, я зі ще одним активістом Анатолієм Ковальським відійшов від перону. До нас підбігли 10–15 чоловіків і, не представившись, почали обшук. Знайшовши українську символіку, вони заламали нам руки і кинули в машину», — розповідає «УМ» у палаті Жовтневої лікарні Андрій Щекун. Чоловік iз 24 листопада організовував у Криму Майдан. Львів’янин за походженням, філолог за освітою, він останні 23 роки проживав у Криму, очолював громадську організацію «Український дім», сприяв відкриттю українських шкіл та дитсадків.
11 березня. Сутінки. Все той же сімферопольський вокзал. Прибуття потяга «Дніпропетровськ — Сімферополь». Із вагона виходить чоловік спортивної статури з рюкзаком на плечах. До нього підходять двоє невідомих і вимагають показати речі. Чоловік не погоджується. Його обшуковують силоміць і знаходять у рюкзаку синьо–жовтий прапор. «Ага, так ти значіт националіст, бандеровєц, с «Правого сєктора», навєрно», — кричать. Я спершу не міг збагнути, що відбувається. Приїхав у Крим до друзів, які запевнили, що ситуація у Сімферополі стабілізувалася. Я людина загалом аполітична, в рідному місті жодного разу на мітинги не виходив», — розповідає 26–річний дніпропетровець, психолог за освітою Юрій Шевченко. Його побили і кинули в машину. «Мені відразу відрізали частину вуха. І так побили, що мало що пам’ятаю. Пригадую тільки, що коли привезли і кинули у той підвал, вся голова була в засохлій крові», — каже Юрій.
Через сімферопольські катівні, влаштовані в будівлі військкомату тамтешніми «самооборонцями», пройшли дев’ятеро українців. Це тількі ті, чиї імена ми знаємо і яких удалося врятувати. З–поміж них і автомайданівці Олексій Гриценко, Сергій Супрун, котрі прибули на півострів, щоб доправляти харчі та іншу гуманітарну допомогу заблокованим українським військовим частинам. А скільки ще в’язнів сімферопольського гестапо, про яких ми не знаємо?! Хлопці, яким пощастило врятуватися, зазначають, що, окрім них, там постійно приводили–відводили людей і вони не виключають, що в підвалі ще могли залишатися й інші в’язні. За деякими даними, це близько десяти осіб. Проте офіційного підтвердження цій інформації немає.
Затримані перебували в одному підвалі. Щоб більше залякати новоприбулих, змушували слухати страждання і крики інших. Хлопців піддавали жорстоким тортурам. У Юрія прострелені обидві ноги. Каже, що кати стріляли в ноги і відразу змушували вставати і вчити російський гімн: «Гімн вони на телефоні вмикали і змушували всіх нас разом співати».
Усіх тримали у вогкому підвальному приміщенні, температура в якому — як у холодильнику. На дверях напис — «Для м’яса». Підлога дуже холодна, на неї складно було лягти, щоб поспати. Годували раз на день, а в перші дні не давали навіть води, в туалет ходити не дозволяли. «Я не вірив, що вийду живим звідти. Сам просив, щоб мене вбили. Те, що нас випустили, для мене стало дарунком долі», — зізнається Юрій Шевченко.
У Андрія поранення від пневматичних куль, на руках немає живого місця. Найстрашнішими були тортури струмом. «Просто в голові не вкладається, що в ХХІ столітті можуть використовувати такі методи катування! Нас прив’язували і пропускали по тілу електричний струм», — розповідає Андрій. Окремо йому дісталося і за прапори України. Каже, кати туго намотували тканину прапора на очі, а потім ще сильніше, до нестерпного болю, заклеювали зверху скотчем. Після того, як звірі розуміли, що жертви ще можуть дихати, роздягали їх догола, обливали холодною водою, а потім били. «Били так, що ми нічого не відчували, — каже Андрій Щекун. — Здавалося, вони просто одержували задоволення від цього. Особливо сильні побої були під час допитів у перші дні, а коли вони не одержували відповіді на свої запитання, ще більше гамселили».
Найчастіше затриманих запитували, хто фінансував Майдан і які є плани зі зриву референдуму. «Ми не залежали ніяк від київського Майдану. Фінансування з Києва не було, ми самі організовувались, а референдум не збиралися зривати, просто закликали людей не йти на нього, оскільки він був нелегітимний», — розповідає Андрій.
Юрія Шевченка, якого сприйняли за члена «Правого сектору», розпитували про діяльність цієї організації. «Я нічого не міг відповісти, бо справді майже нічого не знаю про «Правий сектор». Найбільше їх цікавили подальші плани радикалів, питали, де база «Правого сектору» в Криму, хто його фінансує». Проте обоє чоловіків у розмові з «УМ» запевнили, що найстрашніший і найважчий був психологічний тиск. «Вони дуже активно діяли психологічно, тиснули. Це важко передати на словах, якими саме методами, але я однозначно можу сказати, що це були професіонали, які знали, як саме здійснювати на нас тиск. Було дуже важко адекватно сприймати те, що вони говорили», — коментує Юрій.
Учорашні бранці достеменно не знають, хто їх мучив. «Ці люди були в масках. Я не думаю, що кримчани. Більше схиляюсь до версії, що це були росіяни, а хто ж ще?» — розмірковує Юрій. Проте хлопці не заперечують, що серед «слуг мордору» були і кримські дружинники, саме вони їх затримували на вокзалі. «Звісно, підозра є, що це були феесбешники. Було відчутно, що говорили вони командним, чітким офіцерським голосом. Проте важко все–таки сказати, хто це саме», — додає Андрій Щекун.
Під час допитів також були присутні чеченці та вірмени, які зривали хрестики з наших хлопців і ножами надрізали шкіру на шиї. «Таку жорстокість, як вони, ніхто не виявляв. Їхнє бажання було нас повбивати, щоб ми відчували власну кров. Навіть не бачивши їхніх облич, ми розуміли, що це не росіяни і не кримчани. Вони говорили, що виріжуть нам печінку, а потім її піджарять і з’їдять», — розповідає Юрій.
Коли ж хлопців уже відпустили і дозволили одягтися, Андрій хотів повернути свій хрестик, проте у відповідь почув: «Лише в тому випадку, якщо відріжу вухо, ти згоден?». «Я тоді просто промовчав». Проте на момент спілкування з «УМ» на шиї чоловіка таки виднівся хрестик. «Як би це дико не звучало, але серед цих звірів були й адекватні люди, — пояснив Андрій. — Після того як нас звідти відвезли, охоронці, які вартували цю частину, купили нам з Анатолієм Ковальським дерев’яні хрестики і дали нам їх, тому я зараз його і не знімаю».
На 11–й день полону бранців звільнили, самі вони вважають — щоб обміняти на когось. «Що за обмін відбувся, ми не знаємо. Нам просто повідомили, що нас виводять, — розповідає Андрій Щекун. — Військові дали «газель», яка довезла нас до лікарні, яка розташована в Чонгарі». Операторів знімальної групи «Бабілон», які також були полоненими, але знаходились окремо від семи чоловіків, обміняли наступного дня.
Андрій Щекун тепер залишився ні з чим: без паспорта, житла, без родини, яка розкидана Україною, та навіть без будь–яких речей для існування. За його словами, єдина допомога, яка зараз надається, — від активістів Майдану. «Влада, — каже, — зараз залишила нас. Жоден із депутатів не поцікавився, що з нами, у якому ми стані. Якби не звичайні люди, не знаю, що з нами було б». Чоловік розповідає, що давно вже мав би виїхати з Криму, бо загроза життю і раніше існувала, але залишався на своїй землі, бачив, що з кожним днем у Криму все більше людей виходило на протести. «А нас просто зрадили і залишили, — у розпачі говорить пан Щекун. — Ми сьогодні вже нікому не потрібні. У влади досі немає плану захисту людей. От що робити зараз таким, як я? Чому досі не створений комітет у Верховній Раді, я б поставив особисто ці запитання політикам, проте де вони зараз?»
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
