Втомлені розвагами

Таке пожвавлене зацікавлення документальним кіно про права людини за 11 років існування фестивалю Docudays UA спостерігається вперше. Глядач не хоче розважатися. Він прагне думати, аналізувати і діяти, стерти межу між екраном і залом, стати хоча б під час перегляду фільму учасником подій у гарячих точках і допомогти подолати порушення прав людини у світі та Україні.

На Docudays UA, який стартував у київському Будинку кіно 21 березня, важко побажати: «Гарного перегляду». Адже на фестивалі зібрані фільми про наболілі для суспільства проблеми. Та, судячи з кількості відвідувачів і їхньої наполегливості потрапити в переповнені зали, Docudays UA уже сьогодні можна назвати однією з найгучніших українських культурних подій року.

Майдан. Переаншлаг. І Садовська з «Пливе кача»

Цьогоріч фестиваль має кілька новацій. Окрім того, що до традиційних майданчиків у Будинку кіно  і кінотеатрі «Кінопанорама» додався кінотеатр «Київ», що має кращі технічні можливості, організатори Docudays UA відмовилися від звичного фільму–відкриття. Фестиваль відкрили нарізкою відео з майбутніх картин «Євромайдан. Чорновий варіант». Це десяток новел тривалістю в одну годину, знятих українськими та російськими кінематографістами, які склали в хроніку тримісячної революції. Деякі відео належать операторам, учасникам групи BABYLON’13 Ярославу Пілунському та Юрію Грузинову, яких викрали в Криму. Перед показом ведучі відкриття журналісти Громадського ТБ Наталія Гуменюк та Андрій Сайчук неабияк потішили публіку звісткою про те, що викрадені в Криму оператори звільнені після п’ятиденного полону і перебувають у селі Чонгар Херсонської області.

«Євромайдан. Чорновий варіант» розрахований не на стороннього глядача, а на учасників і свідків революції. Фільм швидше нагадує про те, що відбувалося, ніж переповідає. Режисери роблять акцент на окремих людях, представниках різних вікових категорій і соціальних верств, які по–різному дивляться на боротьбу та майбутнє України. Та в потрібний момент вони проявляють неабияку особисту мужність — хто виколупує бруківку, хто запалює коктейлі Молотова, хто забирає поранених iз поля бою, хто захищає захопленого майданівцями силовика, а хто просто пригощає задумливого хлопця в касці мандаринкою.

Після того як у залі спалахнуло світло і деякі з глядачів крадькома витирали сльози на щоках, на сцену вийшла співачка з Кельна Мар’яна Садовська і виконала «Пливе кача», пісню, якою на Майдані прощалися з Небесною сотнею. Зал піднявся і вшанував пам’ять про мучеників хвилиною мовчання. Глядачі, як і на майдані Незалежності під час кожного прощання, тричі хором вигукнули «Герої не вмирають» і заспівали «Ще не вмерла…»

Варто відмітити, що Червоний зал Будинку кіно на 670 місць був ущерть заповнений. Люди підходили і підходили, сідали на підлогу у проходах, перед сценою, юрмилися у дверях. Сотні бажаючих так і не змогли потрапити на показ. Вони стояли групами з першого по третій поверх Будинку кіно і чекали, коли закінчиться сеанс, щоб запитати про враження у присутніх в залі.

Люди, які повалили диктатора

Документалісти, напевне — найбільші фанати своєї справи. Вони часто за власні кошти їдуть в інші країни, щоб знайти своїх героїв, розчинитися в їхньому житті, прожити з ними кілька місяців, а то й років. Як от німецький режисер Марко Вілмс, який працював на телебаченні. Він поїхав в Єгипет, щоб зняти перші демократичні вибори після революції. Але, прибувши на місце події, він змінив свій задум. Люди масово обговорювали майбутніх кандидатів на пост президента. І лише художники відмовлялися брати участь у політичній грі. Вони глибше відчували ситуацію. Митці говорили про загиблих і мучеників. Тож Марко Вілмс навів свою камеру саме на них і зняв фільм «Мистецька війна», який показали в Києві в позаконкурсному блоці «Docu/Арт». Єгипетські художники балончиками зображували портрети мучеників після смерті. Один загинув під гусеницями танку, обличчя іншого перетворилося в місиво. Художники з посмертних фотографій перемальовували мучеників у найвидніших місцях по всьому місту. Один із героїв фільму зауважив: «Думаю, якщо ви знатимете, що це за обличчя, щось мені підказує, що вам не захочеться фотографуватися на їхньому тлi, щоб потім показати, що і ви там були».

Марко Вілмс вважає, що графіті — це багатошарова документація, яка атакує почуття, змінює свідомість і погляди. Режисер додає, що влада сама встановила такі правила — якщо молодим людям не сподобається новообраний президент, вони не виходитимуть на мирний протест, а відразу підуть із коктейлями Молотова на дім президента. «Якщо одного разу людям вдалося повалити диктатора, у них це залишається в пам’яті. З другим диктатором вони не зможуть жити», — сказав режисер на київській сцені і відмітив, що після відкриття Docudays UA цілу ніч провів на Майдані і побачив людей, які готові «захищати свободу власним життям».

Українці впізнали себе і в іншому фільмі «Бувай, як справи?» Бориса Мітіча з Сербії. «Кадри з їхньої революції так нагадують нашу. А може, так скрізь? Їхні військові так само б’ють людей. А люди так само стріляють піротехнічними засобами у військових. У ментів, які стояли щитом, також квіти виглядають з–під кітеля. Ймовірно від красивих і мирних дівчат», — ділиться враженнями з «УМ» активістка Майдану Катерина Луцька.

Корупція як ідеологія

Тема XI Docudays UA — «Ідеорупція». На думку організаторів, це — корупція, що набула ознак ідеології. Цю тему порушують у фільмах Олександра Гентелева «Ігри Путіна», Сема Бенстіда «Тренер Зоран і його «африканські тигри» та Марка Баудера «Володар усесвіту».  

Першим у цьому списку показали фільм «Тренер Зоран і його «африканські тигри». Режисер підняв питання убогого життя у Південному Судані, новоутвореній незалежній державі з липня 2011 року, розповів про 50–річну громадянську війну на африканських теренах, видобування нафти, ворожнечу з Північним Суданом, заможних чиновників, які ліниво і непродуктивно працюють у розкішних офісах, і небажання боротися за зміни у країні.

На прикладі сербського тренера з футболу Зорана, який приїхав у Південний Судан створювати успішну команду, британський режисер Сем Бенстед показує, як африканські хлопці бояться перейти межу і виграти — як на футбольному полі, так і в приватному житті. Вони стараються зі всіх сил, плачуть перед матчем під час виконання національного гімну, та без віри, що чоловіки є тиграми, яких всі бояться та які завжди перемагають, будь–які зусилля зазнають краху. Фінал фільму песимістичний. Тренер за 9 місяців роботи не отримав ні копійки, за бажання працювати і добиватися перемоги «будь–якою ціною» його вигнали з роботи, а збірна Південного Судану без Зорана більше так і не поїхала на жоден чемпіонат. «Вони не вірять, що корупцію можна перемогти, — підсумував один з українських правозахисників. — Хоча у фільмі й говорять, що футбол, як війна. Ніхто не хоче програвати. Та для перемоги нічого не роблять. Навіть стадіону для тренувань не можуть відкрити через заборону власника футбольної федерації. І продовжують грати на шкiльному майданчику без воріт».

Після показів фільмів програми «Ідеорупція» планувалися обговорення за участі експертів та глядачів. Фільм «Тренер Зоран і його «африканські тигри» закінчився, але дискусія щодо корупції в українському футболі спільно з Юрієм Ніколовим, координатором проекту «Наші гроші», не відбулася. Як зазначили організатори, люди, які знають про «відкати» в українському футболі, воліють мовчати.

Життя без вуалі

У конкурсі «Docu/Життя» за перші дні фестивалю показали три картини — «Присмерк» українця Валентина Васяновича (за два останні роки він презентував ігрові фільми «Звичайна справа» і «Креденс»), «Кров» росіянки Аліни Рудніцької та «Американську комуну» сестер із США Рени Мундо Крошер і Надін Мундо.

Валентин Васянович упродовж року знімав своїх родичів на Житомирщині — 84–річну тітку Марію та її сина–пенсіонера Сашка, який внаслідок цукрового діабету повністю втратив зір. Найбільший страх двох самотніх старих людей — хто швидше помре. Сашко, який не міг самостійно вести господарство, зізнався Валентину, що якщо матері не стане, то він не витримає, візьме мотузку і піде в садок. «Три місяці після того, як я закінчив знімати кіно, Сашка не стало. Це вірний шлях. Тітка Марія зараз у важкому стані, для неї життя обірвалося. А коли ще жив Сашко, у них був рок–н–рол. Двоє стареньких їздили у ліс по дрова, в усьому допомагали одне одному. Тітка розказувала, що минулого року корова мала отелитися. Пологи були дуже важкі. Ветеринари сказали, що корова не виживе. Тоді тітка взяла сокиру і перерубала годувальниці сім’ї горлянку. Її розповідь стала поштовхом до того, що я взяв фотоапарат і почав знімати їхні будні, насичені емоціями та терпінням», — поділився з глядачами позакадровими історіями Валентин Васянович.

Росіянка Аліна Рудніцька відома своїми фільмами «Сліпе кіно» і «Как стать стервой». До Києва вона привезла нову чорно–білу картину «Кров» про пересувну станцію з переливання крові. Медики на «Газелі» з георгіївською стрічкою на лобовому склі з необхідним обладнанням об’їжджають російські провінційні села та містечка, збираючи донорську кров. У донори йдуть бідні люди після нічної зміни, які не мають за що поснідати і непритомніють від здачі крові. Ними рухає не філантропія. За півлітра крові вони отримують близько 850 рублів. Це невеликі гроші, але досить значна сума для безробітних чи тих, хто заробляє три тисячі на місяць.

І найоптимістичніший у цьому конкурсі фільм про 70–ті роки в Америці. Кінематографістки — сестри Рена й Надін, які народилися на Фермі, комуні хіпі в сільській місцевості штату Теннессі, повертаються туди вперше з 1985 року. Вони фіксують розквіт і падіння найбільшого американського утопічного соціалістичного експерименту і свого власного роду.

На жаль, дівчата не змогли приїхати у Київ на прем’єру фільму, але більшість режисерів усе–таки присутні на показах своїх картин. На фестивалі є не тільки документалiсти, а й «живі книжки». Щодня до 28 березня в Будинку кіно відбувається «Жива бібліотека». На зустріч із глядачами запрошують людей, щодо яких існує упереджене ставлення у суспільстві: міліціонерів, біженців, мусульман, гомосексуалістів, феміністок. З ними можна поспілкуватися і за бажання зняти своє документальне кіно.