Тарас Прохасько: Українці належать до двох дуже різних систем формування цінностей

Випалена земля і невинесені уроки

Початок Першої світової війни Прохасько характеризує як першу катастрофу ХХ ст.: «Це був знак нової епохи. Війна раптом перетворила уявний рай — коли все було добре, коли все йшло до ще ліпшого — у страшне пекло». Пеклом її зробило те, вважає письменник, що у конфлікт було втягнено цілі землі й народи, чоловіче населення яких зазнало примусової мобілізації. Український же рахунок був одним із найкривавіших. І рiч не лише в тому, що «українські землі попали під цю війну якомога сильніше»: якщо на західному фронті, за визначенням Ремарка, було «без змін», то на східному, акцентує Прохасько, «відбулося кілька страшно важливих переміщень», коли через західноукраїнські землі тричі перейшли режими Австро–Угорської та Російської імперій. Власне, цивілізаційна відмінність між Заходом і Сходом (Австро–Угорщиною та Росією) та той факт, що українці змагалися один проти одного в рядах різних армій, екстраполюється на сьогоднішню Україну. «Цивілізаційна належність до двох різних світів — є одна з базових причин [нерозуміння українців Сходу і Заходу. — Ред.], — стверджує Тарас Прохасько. — У той час, коли формувалися нації, народи й суспільні поняття, якими ми тепер керуємося, українці належали до двох дуже різних систем формування цінностей... І ці причини дотепер діють. І ця історія дотепер промовляє».

Якщо слідувати його логіці, то останні сто років, що минули від початку Першої світової, — втрачений час для порозуміння народу по обидва боки Дніпра, оскільки не було осмислено і проаналізовано той системний злам. Більше того, за війною послідували подальші окупації та режими, що ще більше розділяли українців. «Перша світова війна була важливим гносеологічним переломом, який у нашій культурі є замовчаний і неопрацьований. Ми не знаємо, як багато речей, породжених Першою світовою війною, тепер діє між нами. Ми воліємо цього не знати. Чи просто не намагалися аналізувати цього», — міркує Прохасько.

Осип Турянський: чужий серед своїх, свій для Європи

Так само неосмисленим виявився письменник Осип Турянський і його повість–досвід «Поза межами болю», що вийшла у Відні 1921 року двома мовами — українською та німецькою. Тодішня українська критика не сприйняла Турянського через невідповідність ідеологічним вимогам і літературним канонам, каже Прохасько: «Його звинувачували в тому, що він не дав твору, який відповідав би ідеологічним потребам націотворення… Наша людність сподівалася прочитати епос про те, що було і як було». І якщо у 1920–ті роки письменнику закидали відсутність стрілецького духу у творі, то у 1960–ті, коли виникла можливість видати Турянського у Радянському Союзі, підозра про його причетність до Січових стрільців стала перешкодою до здійснення проекту. Виявившись чужим для своїх по крові, він став своїм для Європи. Завдяки тому, що «Поза межами болю» був виданий німецькою, твір став доступним європейським читачам і «відразу здобув серед поціновувачів красного письменства високі оцінки»: «Європейська преса на початку 1920–х років казала, що «Поза межами болю» сильніший твір про війну, аніж знаний «Вогонь» Анрі Барбюса», — йдеться у літературно–історичній розвідці Прохаська. Після чого він одразу додає: «Осип Турянський не був оцінений серйозно ніким, немає жодного поважного аналізу його творчості. З одного боку, це зле. З іншого — добре, бо дає свободу для інтерпретації».

Отже, «Поза межами болю» — повість, побудована на особистому досвіді мобілізованого, який опинився на австрійсько–сербському фронті, одним із 60 тис. австрійських вояків потрапив у сербський полон, здійснив важкий перехід через Балканські гори, де чудом не замерз на смерть і став одним із 12—15 тисяч, кому пощастило вижити у тій Дорозі смерті. На той час Турянському було 34 роки, це був дорослий сімейний чоловік, сформована особистість, доктор філософії, письменник, тобто людина, якій було що втрачати, і він досить гостро відчував утрату існуючого до того суспільного ладу.

«Вагомість цієї книжки полягає не в тому, що Осип Турянський ретельно проаналізував, що відбувалося на цій світовій війні, — пояснює Прохасько. — Він показав, як може бути доведено, здавалося б, нормальне, осмислене, раціонально побудоване життя до такої ситуації, коли вже нічого поза болем, поза кількома важливими інстинктами не залишається». Яскраво це змальовує сцена, коли шестеро приятелів, героїв повісті, вирішують, що страшну холодну ніч вони зможуть пережити, якщо грітимуться біля вогнища, на яке потрібен одяг одного з них. Жертвою має стати найслабший, той, хто не витримає випробування танцем. У Турянського ця сцена описана так: «Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча. Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: «Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!» […] І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто–темного і брудно–сірого ставало чимраз більше фіолетним». Один з них помирає, його одяг спалюють, але потім постає проблема голоду, і хтось пропонує з’їсти померлого приятеля… «Це є найважливішим етичним моментом у цій всій повісті», — підсумовує Тарас Прохасько.

Прохасько називає Турянського єдиним в українській літературі, хто спробував осмислити Першу світову війну. Водночас сучасний письменник досить скептично оцінює стиль автора початку ХХ ст.: «Це така фантасмагорична проза. І, правду кажучи, читати її не викликає жодної насолоди, жодної радості… Турянському здавалося, що він не може писати так, як пишуть інші. У нього була така фанаберія, що він повинен написати якось неповторно. Говорять, що це є класика експресіонізму, поетика бунту, протест проти способу письма… Потому йому багато критиків закидало, що цей чоловік не буде читаний, бо він заглиблений у свою геніальність».

І ще раз про ідеї, що вбивають

І таке несприйняття його письма дуже мучило письменника, проте, будучи нонконформістом, він не зміг адаптуватися до потреб і смаків тогочасного галицького суспільства, «тому що одною з найбільших травм Першої світової війни для нього було те, як люди можуть настільки перейнятися ідеєю, щоби щиро до останнього убивати один одного», наголошує Тарас Прохасько.

У цьому Турянський зізнається у передмові до алегоричної повісті про суд звірів над людиною «Дума пралісу»: «Коли восени 1914 року ми брали приступом сербську гору Яґодіну, розвинулася на її збоч і довкола мене ось яка картина: австрійці й серби, які падали на землю, пробиті багнетами крізь груди й животи, повзли у власній крові до себе й останками своєї сили впялювалися завмираючими пальцями одні одним у горла й у вічі та серед смертельних судорогів у таких жахливих обіймах конали. Та найстрашнійші були в тих людей очі, що зайшли більмом несамовитої жорстокости й божевілля. Тоді в мені блиснула думка, що люди — гірші звірів».

Минуло сто років. Українці стали громадянами однієї держави, проте це не стало панацеєю для єднання: сьогодні ми свідчимо, як вони все ж впиваються одне в одного — не з такою частотою, як на полях Першої світової, проте, як показують окремі випадки, з не меншим озвірінням, оскільки переконані у власній правоті. І рiч тут не в ідеологіях, а в звичці, бажанні сприймати світ таким, як звик. Очевидно, в цьому криється проблема небажання винести уроки з попередніх помилок. Але чи потрібна нова війна, щоби освіжити пам’ять? «Існує така ідея, що саме оголошення війни може бути оздоровчою штукою. Але якщо це правда, то це катастрофічна і небезпечна ситуація, яку немає що коментувати», — так закінчив свою лекцію про Першу світову Прохасько.