Інститут «неукраїнознавства»

Хто рейдери?

Свого часу «УМ» приділила чимало уваги історії рейдерського захоплення Національного науково–дослідного інституту українознавства з боку МОН, після того як його очолив Дмитро Табачник. Ще в січні 2011 року з’явився указ Віктора Януковича з подачі Миколи Азарова про реорганізацію Національного науково–дослідного інституту українознавства у... Національний науково–дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії. Головою реорганізаційної (хоча він називав себе головою ліквідаційної) комісії було призначено колишнього проректора Національної академії внутрішніх справ Анатолія Чайковського, який мав посісти місце директора. Тоді ж було скасовано Статут Інституту і замінено його Положенням, за яким керівництво наукової установи не обиралося колективом, а призначалося згори. Однак iз наскоку «захопити» Інститут не вдалося — тодішній директор НДІ Петро Кононенко, старого партноменклатурного гарту, знайшов через Ганну Герман контакти з Януковичем і залишився при посаді. І все ж у червні 2013–го 83–річного Кононенка усунули від керівництва. Директором став Чайковський.

Що ж змінилося в Інституті за цей рік? Мимохідь впало в очі, що раптом перестав виходити щоквартальник «Українознавство». Нічого не чути було про традиційні конференції з українознавства для вчителів. Навіть оголошена раніше міжнародна наукова конференція, присвячена 200–літтю Тараса Шевченка, перенесена на невизначений час.

Вирушаю до Інституту. Вислуховую і директора, і працівників. Директор скаржиться на тиск і невідомих хлопців у масках з битками, які прийшли до нього в кабінет і змусили скликати збори колективу, аби висловити йому — директору — недовіру. Співробітники наполягають, що збори — це була їхня ініціатива, а старший групи (до речі, відомий археолог) через годину після початку зборів забрав своїх хлопців і пішов, мов­ляв, тут нормальний колектив і люди самі розберуться у своїх питаннях.

Розмову час від часу перериваємо через деренчання в коридорі: там повним ходом іде ремонт. Майстри кладуть нову красиву плитку на сходи. Дивуюся: на початку року на ремонтні роботи знайшлися кошти! Працівники у відповідь теж дивуються, бо на конкурс учнівських робіт чи на книжки (адресовані вчителям і викладачам ВНЗ) грошей немає: наукові видання Інституту виходять накладом максимум 300 примірників.

До того ж директор звільнив близько 50 кваліфікованих працівників, яких змусив написати заяву «за власним бажанням». Лауреат Національної Шевченківської премії Ярема Гоян пояснив, що йому пригрозили: коли не напише заяви, за ним повсякчас стежитимуть, а потім складуть кілька актів і все одно звільнять iз посади. Знаного славіста і перекладача Івана Пасемка звільнили 31 грудня 2013 року, під самий новий рік. Коли за два місяці до цього директор став змушувати його написати заяву «за власним бажанням», чоловік не погодився і так перенервував, що на довгий час зліг із ускладненням хвороби серця. Однак тільки–но вийшов на роботу — його викликали до кабінету директора. «Там засідала «сталінська трійка» — Чайковський, Ганжуров і завкадрами, — розповідає Іван Петрович. — Кажу, навіщо такий поспіх, я ж погодився на скорочення. Ні, вимагають негайно. І я написав заяву — бо побоювався, що директор почне мене мордувати і знову підскочить тиск».

Хто ви, докторе Чайковський?

І що ж за кадр отой директор? Мені пан Чайковський роздратовано роз’яснює, що «не потрібно щороку досліджувати Голодомор» і що в кожного науковця «своя правда». В останні роки він друкував у газетах «2000» та «Комуніст» «правдиві» тексти про Бандеру, Шухевича, владику Йосифа Сліпого. Свої твори багато, хоч і кумедно, ілюстрував. Читаємо один iз підписів: «Тіпічная лістовка оуновцев». А на фото — заклик вступати до Дивізії Галичина. Це при тому, що ОУН була категорично проти створення цієї дивізії і навіть винесла смертний вирок одному з її організаторів Володимиру Кубійовичу. Далі — «Роман Шухевич в центре батальона Нахтигаль» під кадром iз художнього фільму «Нескорений».

63–річний Чайковський — доктор історичних наук, професор, полковник міліції. Серед книг: «Чекисты стояли насмерть» (1986, 1989 рр.), «Дізнання та досудове слідство: історія та сучасність» (2004 р.). Докторську дисертацію захистив у 1991 році в Академії МВС СРСР. У квітні минулого року співголова «Міжнародного антифашистського фронту» нардеп Вадим Колесніченко видав чергову книжку з серії «Історична правда» — «Війна чи воєнна злочинність», накладом 15 тисяч примірників. Книгу роздавали безкоштовно. Серед іншого, там вміщено й тексти Анатолія Чайковського, де він переконує, що всі лідери ОУН і УПА — то «агенти нацистських спецслужб», і жертвами їхнього терору стали тисячі невинних беззбройних українців — музиканти, вчителі, ковалі, священики. Такі ж «знання» він вкладав у голови своїх студентів як викладач історії в Академії внутрішніх справ. Він переконував майбутніх «беркутів», що «націоналісти» — особи настільки огидні, що вбити їх не шкода, бо вони — «недолюдки».

Директор привів із собою близько 20 «своїх людей». Серед них професор Олександр Уткін, що спеціалізується на дослідженні Великої Вітчизняної війни. «Уткін розповідав мені, що Валер’ян Підмогильний вживав діаспорні слова, бо він «западенець». Я намагався пояснити йому, що це не так, Підмогильний народився на Дніпропетровщині, працював у Києві, а загинув на Соловках... Це люди, які не мають елементарного уявлення про українство. Вони все життя боролися з «буржуазним націоналізмом», але не знають, що то таке», — каже Олександр Хоменко.

Відділ Олександра Уткіна видає книги на кшталт «Виховна робота у Збройних силах України», «Душпастирська опіка у збройних силах України». До речі, як згадують співробітники, коли Чайковський заступив на посаду, то привів батюшку з Московського патріархату, який ходив по кабінетах, курив там ладаном і кропив. Після цього було змінено напрям досліджень, назви відділів і статут Інституту.

Знищення й відновлення

Перед цим на вченій раді була «зарубана» дисертація про греко–католицьку церкву, — мовляв, «уніати — то «агенти Ватикану і гестапо». Було заборонено вшанувати в Інституті жертв Голодомору. Буцімто «Голодомор — це не науковий термін». Одним iз перших кроків Анатолія Чайковського стала чистка наукової бібліотеки Інституту. Працівникам пояснили, що потрібно відділити «дублетні примірники» — прижиттєві збірки Євгена Маланюка, діаспорні видання Зерова, Підмогильного, які мали б за щастя мати бібліотеки сіл і містечок, гімназій у Кіровограді, Донецьку, Луганську. За якийсь час науковці дізналися, що кімната, куди перенесли книги, спорожніла. А охоронці розповіли, що видання закинули на вантажівку і кудись вивезли. У макулатуру здали велику кількість примірників журналу «Українознавство».

«Із назв відділів Інституту прибрали слово «українознавство», — каже «УМ» кандидат історичних наук Ірина Краснодемська. — Відділ теоретико–методологічних засад українознавства тепер називається «відділ української історії», зробили відділ соціології. Але навіщо нам підміняти Інститут історії чи соціології. Кримську філію півроку як ліквідували. Вчену раду з українознавства закрили». Та останньою краплею в чаші терпіння стало нелюдяне ставлення до загиблих. Чайковський брутально зірвав зі стіни портрети перших жертв протистояння зі злочинною владою — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Романа Сеника. 25 лютого українознавці поставили у вестибюлі Інституту столик зі свічечкою, живими квітами і написом «Пам’яті Небесної сотні». А через три дні директор вимагав від охорони, під загрозою звільнення, аби цей столик прибрали (тепер символічний меморіал перенесли на третій поверх, до відділу української філології). «Секретар профспілки сказала мені, що Анатолій Степанович категорично проти вшанування пам’яті Небесної сотні, — каже Олександр Хоменко. — Мов­ляв, це психологічно травмує колектив Інституту. Перед цим його заступник Юрій Ганжуров викликав мене і довго розповідав, що у нас є регіони, які працюють і які мітингують. Мов­ляв, ми не можемо підтримувати лише тих, хто мітингує. Та якщо ми так діятимемо, то Україна розпадеться. Та й навіщо їй бути в таких кордонах...».

Нині в Інституті очікують змін. Директор же залякує працівників, переконує їх поодинці, що коли його відправлять у відставку, ніхто не матиме права фінансового підпису, і всі сидітимуть без зарплати. «Майданна піна мине, а далі що?» — навіює полковник. І багато кого цей страх паралізує. «Хтось каже: почекайте кілька місяців, ситуація нормалізується. Але ми ж не можемо чекати, — каже завідувач відділу української етнології, кандидат історичних наук Юрій Фігурний. — Керівництво переконане, що і з новою владою «можна домовитися», все залагодити і залишитися в кріслах. Люди бояться. Але ж якщо молоді хлопці заплатили своїм життям за зміни в Україні, то ми маємо змінити на краще принаймні свій науковий інститут».