Аліна Фьодорова: Це відповідь тим, хто назвав мене «неперспективною»

У холі броварської Школи вищої спортивної майстерності висять фотопортрети найуспішніших випускників цього закладу. Центральне місце в цій експозиції займає світлина олімпійського чемпіона Атланти–1996 — Володимира Кличка. Не виключено, що невдовзі керівництво ШВСМ шукатиме місце й для портрета іншої випускниці — Аліни Фьодорової. Минулого уїк–енду багатоборка з Броварів гучно заявила про себе на «зимовому» чемпіонаті світу в Сопоті, здобувши «бронзу».

Нині усміхнена білявка приймає вітання друзів та колег по цеху в тренувальному манежі свого ШВСМ і розповідає кореспондентові «УМ» про особливості підготовки та боротьби за планетарну нагороду. Принагідно Аліна просить писати її прізвище в газеті через «ьо» — як у паспорті.

«На чемпіонат світу приїхала морально порожньою»

— Аліно, після виграшу «бронзи» на чемпіонаті світу ви заявили, що могли досягнути більшого, якби не застуда. Як сталося, що у вирішальний момент захворіли? Далося взнаки хвилювання?

— Зазвичай хвилюватися я починаю тижнів за два до стартів. А тут нічого подібного не було — ні мандражу, ні внутрішнього напруження, навіть за день до початку змагань. Власне, перші симптоми застуди почалися ще в Україні. А в Сопоті мобілізувати організм на боротьбу з хворобою не вдалося — напередодні ЧС мене дуже рано розбудили на допінг–тест, а в день стартів виспатися теж не вдалося. Здавалося, що все проти мене.

— Які ще фактори заважали вдалому виступу?

— Улітку я вирішила, що точно виступатиму на зимовому чемпіонаті світу, й почала підготовку. Проте в грудні пошкодила ключицю, через це кілька тижнів не могла працювати ні зі штангою, ні з ядром. Щойно залікувала цю травму — пошкодила ногу. Через надрив м’яза на три тижні залишилися без бігових вправ. Так я пропустила основні етапи підготовки. Згодом виникли проб­леми з відбором на ЧС. За чотири дні до старту «мундіалю» довелося їхати на міжнародні змагання в Будапешт по «перепустку».

— Що краще — відібратися на змагання заздалегідь чи отримати путівку перед стартом?

— Для мене немає принципової різниці. Просто було емоційно тяжко підготуватися до першості світу. По суті, в Сопот я приїхала спустошена, оскільки процес відбору забрав неймовірну кількість моральних сил. За короткий період потрібно було знайти кваліфікаційний турнір, гроші, бо ніхто зі спортивних чиновників не хотів фінансувати нашу поїздку. Зрештою ми поїхали в Будапешт за свої кошти. А на ЧС я прибула в такому стані, що не хотілося навіть виступати. Відчувала велику образу на тих людей, які відмовилися мені допомогти.

— Чому ніхто зі спортивних функціонерів не захотів вам надати фінансову допомогу?

— У федерації мені відповіли, що я не одна спортсменка, тому відряджати мене на відбір не будуть. Один із керівників Київської області сказав, що я взагалі не перспективна. І звинуватив мене в тому, що я не йду на поступки області, тому й регіональна влада не піде мені назустріч.

Тож хочеться подякувати директорові Броварської ШВСМ, яка дала мені можливість потрапити на відбіркові змагання.

— Через що у вас виникли непорозуміння з регіональною владою?

— Не знаю, чому вони вважають, що я не йду на поступки області. Адже влітку, притому, що в мене була травма, я виступала за Київську область.

«Довела, що я можу»

— Можна уявити, як сильно б’є по самолюбству, коли спортсмена називають неперспективним.

— Мене це зачепило дуже сильно. Образа на тих людей, які в мене не вірили, некрасиво висловлювалися на мою адресу, відмовилися допомогти, залишається й до сьогоднішнього дня. Водночас усе це дуже сильно мене мотивувало — хотілося довести їм, що я все–таки можу.

— Цікавий факт: двоє ваших опоненток на ЧС — канадійка Ітон та українка Мельниченко — отримують підтримку з боку своїх чоловіків–багатоборців. А у вас є той, хто може підставити надійне чоловіче плече?

— У мене також є хлопець, який мені допомагає. Він — атлет, метає молот. Коли були проблеми з ключицею, возив мене по лікарях. Допомагав із відновленням, надавав моральну підтримку. Дякую йому за це.

— Хто був з вами на ЧС?

— Особистий тренер. Хоча, варто зазначити, перед стартами я люблю закритися в собі.

— А між спробами дослухаєтеся до порад наставника?

— Так. На секторі тренерські поради дуже допомагають. Принципово, щоб поруч був особистий тренер, адже лише він знає особливості техніки, розгону свого підопічного.

— У Сопоті ви випередили землячку, чемпіонку світу–2013 Ганну Мельниченко. Чи змінюються стосунки між партнерками по збірній після принципових очних баталій?

— Змагання — змаганнями, але від їх результатів стосунки в команді не змінюються. Власне, з усіма дівчатами я підтримую приятельські стосунки, й ніякої ворожнечі під час турнірів не виникає. Водночас у сектор кожен виходить боротися за себе.

«Спис потрібно підтягнути»

— Скажіть чесно, чи розраховували піднятися на п’єдестал у Сопоті?

— Звичайно, певний план із досягнення запланованого є. Проте передбачити, як складуться обставини, неможливо. Адже багатоборство складається не з одного виду, й виконати їх усі на високому рівні досить складно. Якщо все зійшлося і вдалося зібрати хорошу су­му, значить, бу­де хороше місце.

— В од­­ному ін­терв’ю ви ка­зали, що на дистанцію 60 м з бар’єрами вийшли в нових шиповках, у яких вдалося показати чудовий результат… Із чим було пов’язано «перевзування»?

— Мій мене­джер Валентина Федюшина попросила у фірми «Найк» нові шиповки, бо мої були настільки незручними, що в них я не відчувала свої рухи на бар’єрах. Отримавши нове взуття напередодні старту, походила трохи по готельному номеру, щоб нога звикла. А перед забігом вирішила — пан або пропав, одягну й ризикуватиму. Врешті це дало добрий результат — я встановила особистий рекорд.

— Після успішного виступу в Сопоті варто очікувати запрошень на комерційні змагання, зокрема на «Діамантову лігу»?

— На жаль, багатоборство не входить в програму «Діамантової ліги». Утім думаю, що на деяких стартах можна буде позмагатися в окремих видах.

— Які дисципліни можете назвати своєю «коронкою»?

— Мабуть, це висота та ядро. Проте на «комерцію» в ядрі я не поїду, тому що дівчата далі за мене штовхають. Це як для багатоборства мій результат у ядрі хороший. А ось у стрибках у висоту мій особистий рекорд — 1,90 м, що дає підстави для гідних виступів на комерційних стартах.

— Часто спортсменкам–багатоборкам дуже важко знайти баланс між силовими та біговими видами. У вашому випадку існує перекіс у якусь із сторін?

— Гадаю, що ні. Адже метр переваги у штовханні ядра дає не таку вже й велику очкову перевагу.

— Чи можете детальніше розповісти про особливості нарахування балів за різні змагальні види? Який із них дає найбільше очок?

— Усе залежить від результату. Один сантиметр у висоті дає 11 балів. А метр у ядрі — 60. Виходить, що 5 см у висоту майже рівнозначні одному метру в штовханні ядра. Водночас слід розуміти, що різниця в докладених зусиллях — досить велика.

— Той факт, що в приміщенні багатоборство складається не з семи, а п’яти видів, якось посприяв вашому медальному здобутку в Сопоті?

— Узимку мені трішки легше виступати, оскільки спис не є моєю сильною стороною. Під дахом його немає. А цей вид дає досить пристойні бали, тому буду його підтягувати.

— Після «бронзи» ЧС очікуєте на якусь премію від держави?

— Що буде — не знаю, але мені вже сказали, що великого гонорару я не отримаю, оскільки п’ятиборство — не олімпійський вид.

— Якщо не секрет, на що в Україні живе український спортсмен–легкоатлет?

— Отримую зарплату у збірній команді України та маю півставки в спортивному товаристві «Динамо».

— У такому випадку хочеться запитати, спорт — це робота, хобі, чи можливість реалізувати себе?

— Раніше я це більше сприймала як хобі, тепер — як роботу. Загалом, це мета мого життя.

«Критика дозволяє рухатися вперед»

— Із якого виду почався ваш шлях до багатоборства?

— Коли в першому класі я прийшла в легкоатлетичну спортивну секцію, мені сказали, що варто підрости, «нічого з тебе не буде». Пару років я ходила хвостиком за своїм майбутнім тренером Миколою Новоселовим. Зрештою він узяв мене на змагання, де я виграла 200 метрів. Власне, свою медаль чемпіонату світу я присвячую першому наставнику — Миколі Семеновичу.

Після того я займалася баскетболом, волейболом, бігала, стрибала, штовхала. А вже у восьмому класі вступила в Броварське училище фізкультури, звідки перейшла до республіканського вищого училища олімпійського резерву.

— Певно, було зручно навчатись в училищі в Броварах, зовсім недалеко від батьківської домівки в селі Княжичі цього ж району?

— Так, жила я в гуртожитку, а додому приїздила на вихідні. Спочатку була ейфорія від того, що зник батьківський контроль і з’явилася якась свобода. Потім — десь упродовж півроку — тягнуло назад додому. Однак згодом, занурившись у тренування та збори, організм звик до нових умов життя.

— А нині вас батьки опікають?

— Батьки мене не контролюють, хоча я й живу разом із ними, оскільки свого житла в мене наразі немає. Хай там що, а стосунки в нас завжди були довірчі. Вони знали, що я нікуди не влізу, в неприємні ситуації не потраплю.

— Нині молодь проводить багато часу в соціальних мережах...

— Я особливо не зациклююсь на них. Звісно, я там є, але постійно в інтернеті не сиджу. Іноді заходжу почитати новини, знайти іншу необхідну інформацію.

— Матеріали, що стосуються вашої персони, читаєте?

— Звісно, цікаво подивитися, що про мене пишуть. Ось нещодавно вийшла стаття, в якій я нібито твердо заявила, що виграю медаль на чемпіонаті Європи в Цюріху. А насправді я сказала, що постараюся завоювати призове місце.

— Як ставитеся до критики на вашу адресу?

— Намагаюся не засмучуватися. Сприймаю критичні слова як стимул, який дозволяє рухатися вперед і доводити людям, що вони помилялися у своїх твердженнях.