...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Гоген колись створив свої фантастичні полотна пристрасті і сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими у порівнянні з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Гогенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве і бездумне!
Це після тридцяти «з хвостиком» починаєш вдивлятися в суть. Кольору. Очей. Людей. Держав.
...МОЯ прихована мрія побувати на Таїті щезла так само несподівано, як і зародилася: змалечку навчена батьками трудитися, я була глибоко вражена тим, що на Таїті, виявляється, немає слова «працювати». У тамтешній мові його замінює лексема «відпочивати», «гарно марнувати час».
Але була іще одна причина мого збайдужіння — внутрішній шок від картин іншого художника: Дюрера. Коли я спізнала його полотна, світ мені відкрився ніби по-іншому. На перший погляд, малоестетичні випуклі очі дюрерівських героїнь із неземною глибиною печалі в них, жилаві перетруджені жіночі руки без слідів минулої, а може, й не зазнаної ніжності — усе це знову і назавжди вернуло мене в мої гори, де чи не кожен гуцул — потенційний дюрерівський клієнт, навчений гарувати, а не марнувати час.
Та ось упродовж останніх семи років, кільканадцятеро разів обшнурувавши Україну уздовж-упоперек, я дійшла сумного висновку. Вся вона — нинішня Україна — своїм виглядом і суттю стоїть у черзі до гіпотетичного українського Дюрера, який не лише зафіксує для історії глибину безрозмірної безнадії цілої країни, але й означить в її уявному портреті сліди все ж збунтованого розуму і колективної свідомості, контури її осмисленої думки. Такі ж чіткі і однозначні, як жили на руках портретованих свого часу Дюрером.
Але, може, Україна поки що не вивергнула зі своїх надр сучасного духовного та інтелектуального Дюрера через те, що в нашій — українській — ментальності відсутнє поняття «думати», як на Таїті — «працювати»?!
Усі інші поняття є в надлишку — робити, гарувати, старцювати, жебрати, боятися, вислужуватися, плазувати, побиратися, продаватися, колінкувати, принижуватися, прикидатися, грати дурника, наймитувати. А з думанням у нас — туго. Принаймні з тим думанням, яке згодом формує свідому дію свідомої людини.
ЩОЙНО люди з владних верховин адаптували свої артикуляційні органи до вимовляння по складах таких слів, як «Євросоюз» і «євроінтеграція», зі скрипом навчилися розшифровувати не раз прокляту ними ж абревіатуру НАТО (таку ж залякувальну для суспільства, як для дітей перед вечірнім сном Бабай), а вже, дивися, передвиборна «швидка Настя» вкотре розвертає неповторні українські політичні голоблі біс його знає в якому напрямку, ніби наші керманичі, яким зусібіч блимає EXIT, і справді перебувають на межі безумства.
Який Шекспір зi Стефаником укупі здатен осмислити дії цієї малорослої, розкаряченої на всі боки держави, де слово «думати» для її зверхників, як і, врешті, для багатьох громадян, вживається лише як антиалкоголь — з похмілля? Шевченко в свої тринадцять «пас ягнята за селом», що, проте, не загнало його в резервацію тугодумства. Україна ж на 13-му своєму позаутробному році пасе задніх у світових цивілізаційних координатах, не дбаючи про своє реноме аніскільки, як дівка з Кільцевої київської дороги. І саме в цьому між владою і суспільством стоїть знак рівності: в не-думанні.
ДЕРЖАВА, 13 років тому узаконена почасти достойниками, почасти — скороспілими пристосуванцями, дотепер залишається позбавленою точки опори, з порушеною координацією рухів, з припливами-відпливами зовнішньої температури і систематичними коливаннями внутрічерепного тиску — в очах розумних людей скидається на малолітню калічку-олігофрена, яку випробовують на космічній центрифузі. І безпощадний у своїх законах співжиття світ байдуже спостерігає, чим закінчиться цей варварський експеримент, влаштований дитині безголовими батьками і публікою-свідком, якій ніколи зважитися нарешті думати.
Плебс плебсом, пардон, електорат електоратом, але й він не є суцільним випускником допоміжних шкіл для розумово відсталих. Проте наше суспільство думає переважним чином так, як п'є прихований алкоголік: крадькома, щоб ніхто не бачив. І не знав, що він думає насправді, скрутивши в кишені дулю. Алкоголік — дружині. Суспільство — державі. Так і живемо. Ніби житимемо двічі.
Сьогодні дуже модно говорити і досліджувати Україну incognita, Україну малознану. Та коли б я була вченим, а не письменником, я б з усією силою своєї сільської впертості досліджувала Україну теперішню. Бо мине якийсь час, і байдужа історія залишиться із брехливо зафіксованою нинішньою нашою брехнею, написаною кон'юнктурниками від науки і політики і неопротестованою суспільством. Я б розвінчувала Україну декоративну. Бо майже в усіх своїх проявах, тих, які безпосередньо стосуються Держави, вона така ж несправжня, як декоративні фрукти на рекламних роликах. Штучна, як пенсійного віку жінки у штучних віночках на сцені Палацу «Україна» під час звітних концертів регіонів. Як штучна армія псевдовчених з академічними титулами, але без письмових примірників своїх дисертацій у бібліотеках. Як жалюгідна самозвана українська еліта з «відмотаними» чи гіпотетично можливими майбутніми тюремними термінами. Як неприродна «Золота фортуна» і неестетичний «Прометей-престиж». Як замариновані одні й ті ж обличчя в «Людині року». Як фанерна українська пісня з олігофренічним приспівом «У-у-у... молода країна... у-у-у... наша Україна».
Не наша вона, не наша. І туман у ній густіший, ніж на Британських островах.
І великий філософ нашої сучасності — Ліна Василівна Костенко — сортує ці покручі жорстко і нещадно: «...одна з причин — це ушкоджений тоталітаризмом адаптований розум. Це ще гірше, ніж поневолений... Бо, за словами Ніцше, ув'язнений поневолений розум хоч стрепенеться і вдариться крилами в грати. А адаптований розум не здатний до ривка, він до всього швидко звикає і не реагує навіть на подразнення».
Якого іще фізичного і психологічного каліцтва треба зазнати загіпнотизованій сьогодні нації, щоб «вдарити крилами в грати»?! Грати ж можуть виявитися імітованими. Власники грат — вони також люди зі страху.
ТИХИЙ, але послідовний демонтаж декоративної держави в обгортці нібито інтенсивної побудови її різноманітних інституцій, під прикриттям густого туману тотальної неправди, продукованої всіма можливими зомбувальними каналами дезинформації, — можливо, один із найвдаліших винаходів тих дияволиних сил, про справжні стратегічні плани яких сповіщає один з її речників — депутат Держдуми Росії Митрофанов: «Россія просто скупiт всю Украіну, что сєгодня рєально і проісходіт. Наше будущєє — ето формат Совєтского Союза, но построєнний нє на ідєології... а на фінансовом подчінєніі. Другого путі просто нєт. Повторюсь: російскіє компаніi скоро скупят всьо, что можно купіть на Украінє. Вознікнєт новая формула Совєтского Союза. Но адміністратівно нікто нікого контроліровать нє будєт. Москва заставіт всєх подчіняться сєбє, но економічєскімі мєтодамі і срєдствамі. Всьо будєт цивілізовано».
Не на ідеології, кажете? Можливо. Але коли впродовж місяців український інформаційний простір повідомляє про маневри Україною «улюбленої групи президента Путіна» — «Любе», то я хотіла би запитати тих, хто поки що не потребує слухових апаратів: чому з дня у день «Любе» мені співає «Ждьот Сєвастополь, ждьот Камчатка і Кавказ»? Не знаю, як з Камчаткою чи Чукоткою. Про них подбає Абрамович зі своїм «Челсi». З Кавказом також зрозуміло. А після недавнього чергового робочого візиту Путіна у Крим як в одну з економічно контрольованих своїх губерній, унаслідок чого Стрілецька бухта блискавично виявила бажання полегшати на частину Військово-морських сил України, я нарешті зрозуміла, кого чекав — і таки дочекався Севастополь, і зрозуміла, хто в Росії має нетабуйоване право озвучувати президентські наміри — любе (іншими словами — будь-хто).
Ось він — реальний демонтаж держави: раптова, як після інсульту, втрата пам'яті на слова «Євросоюз» і «НАТО», стійка «струнко» державного чиновництва на московський окрик щодо нашого наміру говорити в ефірі українською... та Боже мій! Легше загнути пальці, де їм до нас байдуже.
ПРОТЕ демонтаж ментальний — він, знаєте, не менший Чорнобиль.
...Пам'ятаю кінець 80-х — початок 90-х, коли половина моєї Буковини рвала взуття на кордоні. Намагаючись заробити першу свою ринкову (зелену, до того ж!) копійку, Буковина тоді добровільно взяла на абордаж Польщу і Румунію. Похід тисяч буковинців на терени сусідніх держав з торбами пром- і продтоварів нагадував гуманітарний похід на велику руїну. Благополучні поляки і румуни, тоді досхочу нагодовані українськими сиром і ковбасами, сьогодні намертво прибиті (цвяхами нашого ж виробництва!) до свого поступу в майбутнє, якого нам, очевидно, доведеться чекати довше, аніж комунізму.
А сьогодні кожен п'ятий буковинець якщо не горбиться на безкраїх пісних грунтах ситої Європи, то підтирає сідниці скупим багатіям хваленого Євросоюзу, що вижили з ума від старості. Така ось історична справедливість працелюбного, але маломислячого народу.
ХТО вдарить у дзвони святої Софії і Лаври разом узяті, щоб зупинити безум відчаю третьої хвилі української еміграції? О ні, не на площі святого Петра у Римі, не Оксана Білозір і не Павло Дворський. А вдарить багатоденним дзвоном на сполох по всій країні з приводу того, що з країни витікає її народ, витікає швидкоплинно, неначе кров із перерізаної жили. Моя би на те воля — я замість державного Гімну запровадила б щоденний поминальний дзвін. Гімну ані на державному телебаченні, ані на радіо все одно не чути. Страшна пропозиція? Не страшніша, аніж необліковані мільйони українських громадян-біженців, хоча їх називають хто як: Президент — людьми «легкої поведінки»; а ті, що під Президентом, придумали і назвали їх інвесторами у вітчизняну економіку.
А може, вони, оті, що іменують кожного з нас — ніби дають тюремний термін, — так задумали: щоб ми нарешті плавно, всією Україною, перетекли у ситий Євросоюз і нарешті звільнили армію чиновництва від ворожби на кавовій гущі про терміни нашої євроінтеграції?
...Коли я ідилічно демонструю своє фамільне дерево, коріння якого я знаю углиб на 215 років, я в голові тримаю думку про тих людей з Івано-Франківщини, які вже тричі поміняли свої прізвища задля жаданої закордонної візи. Яке (і де?!) своє коріння шукатимуть після нащадки підприємливих iз безвиході нинішніх «западенців»-наймитів-«інвесторів»?
О ні, Україні не треба таких інвестицій, коли «інвестуються» тисячі незворотних людських драм, коли плодиться біда, свідком якої я була на Тернопільщині, де цілі села — без жодної жінки дітородного віку, де матері благословляють своїх малолітніх дітей на вимушені шлюби з португалій-італій через відеокасети. Поминальний плач, а не весільна «коломийка» панує в такі моменти на західноукраїнських обійстях.
А тим часом в Україні — економічно, політично, духовно і ментально демонтованій — політичні кастрати бавляться в політику, як у кубик Рубика, не підозрюючи, на кратер якого вулкана мостять дорогу цілій країні.
І САМЕ ЦЕ дає мені право думати про Україну НЕБЕЗПЕЧНУ, яку, як овечку Доллі, з дня у день клонують інформаційні генетики, а народ «благоденствує» від нав'язаної ними думки: добре, що не було війни. І мало хто хоче не просто загинати пальці, а ДУМАТИ, обліковуючи українські втрати за останнє десятиріччя: пропорцію народжень і смертей, постійно зростаючу криву суїцидів, епідемію туберкульозу, кількість ВІЛ-інфікованих, правдиву кількість безробітних і т. д.
Якщо все це не війна, не винищення, то що ж тоді війна?! В сучасному Іракові також не війна: стабілізаційні процеси. Та й, зрештою, війна при сучасних технологіях має дещо інші ознаки, аніж кавалерійські наскоки чи танкові бої. Хто не хоче думати — хай заколисує себе слоганом, що «у нас не було війни». А я кажу, що війна щоденно іде Україною і робить державу небезпечною для своїх громадян.
Тільки, заради Бога, не тягніть мене, як Тягнибока, до суду за наклеп і розпалювання сумління. Бо я таки хочу розпалити приспану і незрячу совість тих, хто не розуміє, що конфронтована, збуджена Україна — Україна небезпечна. Для всіх. Для кожного. Для Європи. Росії. Америки. Для сьогодні. А ще більше — для завтра.
Бо немає ні Східної, ні Західної України. Немає двох Україн ніяких інших, окрім України бідної і тієї, що блює украденим. Є Україна правдива і є брехлива. Є Україна зі страху і є від лукавого. Є совісна і є безлична. І кожна з них — така ж далека одна від одної, як Сонце від Землі. І це також конфронтація суспільства. Байдуже, що одних — жменька, а інших — мільйони.
Проте межа ще однієї небезпечної конфронтації — внутрішній неспокій громадян, — обумовлений щоденним нагнітанням штучних пристрастей, пов'язаних з політикою і тільки. І провокатором цієї конфронтації є державні, і винятково державні, чинники. От де уже патронат так патронат! І в протилежному мене не переконає ніхто.
...ЗНАЄТЕ, коли мені вперше закарбувалося в пам'ять словосполучення «жовто-синій колір»? Якраз десь у років тринадцять. А було так. Один із моїх односільчан купив у сільмазі фарбу. Яка була. А була тільки синя і жовта. І пофарбував щойно збудовану хату. То через день мало не половина районного начальства під недремним оком «трьох чекістів» «допомагали» чоловікові перефарбувати будинок у правильний колір. Та ще й на облік, самі знаєте куди, взяли.
А на 13-му році незалежності пливуть Хрещатиком фашистські штандарти — і міліція їх охороняє, а телевізор веде мало не пряму трансляцію, як із параду, сіючи отой самий неспокій серед тих, хто звик лише слухати і дивитися, але не аналізувати.
А такі, як я, думають: а де були у цей час завжди недремні «три чекісти»?
А може, це було останнє їхнє тренування напередодні Дня незалежності просто на Хрещатику, а не на аеродромі Антонова? І може, уже якесь корчинське прийматиме парад із бронетранспортера? І може, через те вони так педалюють на отому «нашисти», яке для політично глухого звучить однозначно — фашисти.
«Фарширована» у хвіст і в гриву Україна передвиборча мені нагадує породіллю з покусаними від потуг губами. Вона силкується вимовити ім'я свого Мужчини. Її рицаря. Лицаря. Воїна. Оборонця. Заступника. Козака. Гайдамаки. Її кравця. Шевця. Модельєра. Рахівника. Її знахаря. Її лікаря.
І хоч вона поки що зі страху і поки що від лукавого, але я так розумію, що ЦІЙ Україні ми допоможемо.
Бо це — наша таки остання барикада і остання територія нашого лукавства.
Чи ви, Мужчини, заморозилися, як мамонти, і ти, Україно, чекаєш Жінки?!
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
