Трохи милосердя для сестри

Зробити укол, принести таблетку, записати, не забути повторити, — так більшість із нас уявляє собі роботу сучасних сестер милосердя — медсестер. Однак що ми насправді знаємо про професію?

Витоки сестринської справи беруть початок у перших християнських монастирях. Черниці надавали медичну допомогу і доглядали паломників, що прямували до святих місць. Іменувати жінок, які доглядають за хворими, «сестрами милосердя» вперше стали в XVII столітті у Франції. У ХІХ столітті в Лондоні відкрилася перша школа сестер милосердя.

Понад тисячолітня історія медсестринства відзначена подвигами на всіх війнах, щоденною самопожертвою, порятунком безлічі життів... і натомість, на жаль, ніякої турботи чи подяки. І навіть нині професія медсестри все ще залишається однією з найнебезпечніших для здоров’я.

«Працюю вже три роки — досвіду достатньо, — розповідає Ольга, медсестра однієї з черкаських лікарень. — А тут усі невдачі сталися в один день. Спочатку вкололася повітрозабірною голкою — це у нас звична справа. Потім, коли виймала катетер, на вколотий палець бризнула кров пацієнтки (рукавичок мало, економія), а ВІЛ–статус хворої виявився невизначений...»

Ольга любить професію — допомагати людям хотіла з дитинства. Однак вивчитися на лікаря не вийшло. Почала опановувати сестринську справу в коле­джі, вийшла заміж, народила дитину. До випадку, що поставив її життя під загрозу, не раз чула про професійні захворювання і завжди була обережною з «неблагополучними» пацієнтами. Дівчина була впевнена, що нічого поганого з нею статися не може.

«Безпека медперсоналу — велика проблема української охорони здоров’я. Суспільство в цілому і медична спільнота зокрема повинні звернути увагу на збереження здоров’я медиків. Ці питання потрібно порушувати, тоді держава займатиметься ними. Досвід США та Європи це доводить, — говорить лікар–анестезіолог Людмила Туркевич. — У нашій країні вже доступні передові світові розробки у сфері безпеки медперсоналу. Але державне регулювання галузі цього не враховує. Тому часто в лікуванні використовують дешеві неякісні вироби, які не передбачають захисту персоналу від зараження під час маніпуляцій».

Ольга звернулась до керівництва лікарні. Їй пощастило: не відмовили в екстреній профілактиці й пообіцяли безкоштовне лікування. Чому пощастило? Бо випадки захворюваності медиків в Україні замовчуються. Хоча тим, хто цікавиться, відомо: зараження ВІЛ, гепатитами В і С, туберкульозом у медичному середовищі — не рідкість.

«Тест на ВІЛ здають через 3, 6, 12 місяців після контакту — розповідає Ольга. — Це був жахливий рік. Я дуже чутлива, а мій чоловік виявися ще більш вразливим. Не витримав, залишив мене через два місяці. Мама, донька та подруги стали найкращою опорою. На щастя, всі тести виявилися негативними. Зараз влаштувалася в приватну клініку, тут обладнання краще і керівництво про своїх працівників дбає. Тож завжди можемо поскаржитись на неякісний інструмент».

Дані статистики, опубліковані фондом Health System, свідчать про те, що мінімум 60% американських медсестер за 20 років роботи отримують хоча б один випадковий укол голкою. При цьому ризик інфікування після уколу становить: від 1 до 3 — для гепатиту В; від 1 до 30 — для гепатиту С і від 1 до 300 — для ВІЛ. Що це означає? А те, що 20–річний ювілей роботи в медицині кожна сьома медсестра «відзначає» з гепатитом В, кожна п’ятдесята — з гепатитом С, кожна трьохсота — з ВІЛ.

В українських реаліях цифри, напевно, виглядають дещо інакше. Тож, без сумніву, тисячі таких історій трапляються в Україні щороку. Тільки деякі з них закінчуються діагнозом, однак діагноз цей часто небезпечний для життя.

«Ми багато говоримо про безпеку пацієнтів у лікувальному процесі. І це правильно. Однак проблеми медиків завжди залишаються осторонь. Лікар і медсестра, розтрачуючи себе заради збереження здоров’я пацієнта, заслуговують на безпечну роботу. Колективи багатьох­ медичних закладів України стурбовані ситуацією, тож закликаємо суспільство піклуватися про тих, хто дбає про наше здоров’я», — каже Людмила Туркевич.