Божественний Краків

Бережуть як зіницю ока

Із того часу і до мого другого приїзду в Краків чимало води спли­вло у Віслі. Польща передусім завдяки членству в Євросоюзі стала модерною державою з якістю життя та станом автодоріг, навіть кращими за сусідню, як донедавна вважалося, найбільш розвинену серед слов’янських держав Чехію, де ми побували наступного дня. Про рівень духовності й говорити нічого. Коли під час передвечірньої меси зайшли в розташований у центрі Праги величний костел св. Людмили, названий на честь першої покровительки Чехії, то серед велетенської зали побачили лише жменьку прихожан та з десяток туристів, котрі тулилися біля входу. Ніякого порівняння з Польщею.

Одначе повернемося до Кракова. Від нашого не надто комфортного, але дуже старовинного готелю «Корона» до центру міста — рукою подати. Перейшли з правобережжя мостом через Віслу — і відразу потрапили в уповільнений історією час. Щільно припарковані на тротуарах вузьких вуличок сучасні легковики ніяк не псували ауру минулих віків, позаяк ні муніципалітету Кракова, ні місцевим архітекторам вочевидь і в страшному сні не могло привидітися зведення нових споруд наперекір гармонії середньовіччя. Поляки бережуть свою спадщину, як зіницю ока. І прикро стало від того, що в Україні за останні два десятиліття скоробагатьки встигли сплюндрувати новобудовами не тільки історичне обличчя Києва, а й майже всіх великих міст нашої держави.

Та рушаймо далі. Першою на нашому шляху постала громада базиліки Тіла Господнього. З березневої прохолоди ступаємо в студений простір храму — і завмираємо від неосяжності інтер’єру та величі іконостасу. В костел час від часу заходять краків’яни, котрих неважко вирізнити з–поміж туристів. Місцеві люди, не озираючись по сторонах, відразу прямують до встановленої ­вглибині культової споруди статуї Діви Марії чи святого покровителя храму і, помолившись за традицією або попросивши заступництва в якійсь нагальній потребі, йдуть по своїх справах. Прибульці ж з інших країн, серед яких багато російськомовних, переважно фотографуються на духовному тлі (в більшості краківських храмів це не заборонено).

Завзяте суперництво Кракова й Варшави

Немає потреби розповідати про десяток побачених нами найвідоміших краківських костелів (їхні архітектурні та сакральні особливості детально описані в численних інтернет–путівниках), та на двох із них усе ж варто зупинитися детальніше. Тим паче, щодо них — не ейфорійні туристичні враження, а коментарі фа­хівця. «У жодному польському місті немає такої кількості історичних пам’яток, як у Кракові, — пояснює «УМ» старійшина місцевої спільноти гідів і краєзнавців із понад півстолітнім стажем Роберт Мілевський. — Разом із монастирськими церквами та великими каплицями, де відбувається служба Божа, у місті нараховується 116 об’єктів сакральної архітектури. Близько третини з них мають неабияку історичну та культурну цінність. Значимість Кракова в польській історії важко переоцінити. Його бурхливий розвиток розпочався відтоді, як у 1038 році князь Казимир І Відновитель переніс столицю нашої давньої держави із Гнєзно в Краків. Резиденції польських королів та єпископів тут діяли понад півтисячоліття, поки в 1596 році вищого статусу набула Варшава».

Пан Роберт зізнався, що між мешканцями обох столиць — колишньої та нинішньої — зберігається завзяте суперництво. Коли варшав’яни гоноруються, що король Сигізмунд III Ваза обрав саме їхнє місто за головне в Польщі, то краків’яни також за словом у кишеню не лізуть. Мовляв, Краків на той час був визнаним європейським мегаполісом, а король для керування державою потребував тиші та спокою, тому й переселився в село.

«Кафедральний собор святих Станіслава і Вацлава, що знаходиться на території Вавельського замку, за всіх часів сприймався поляками як найважливіший в історії держави храм, де відбувалася коронація колишніх правителів, покояться останки визначних представників нації, — продовжує Роберт Мілевський. — Тут знайшли вічний спочинок чимало королів, членів їхніх сімей та інші знаменитості, зокрема маршал наполеонівської армії, князь Юзеф Понятовський, генерал Тадеуш Костюшко, котрий виборював незалежність США, маршал Юзеф Пілсудський, поети Адам Міцкевич і Юліуш Словацький, президент Лех Качинський з дружиною Марією, які загинули в авіакатастрофі під Смоленськом. Крім цього собору, порадив би відвідати Маріацький костел, де наприкінці ХV століття встановлено найбільший у Європі вівтар готичного стилю роботи Віта Ствоша».

Варто ще раз повернутися

На відміну від уже згадуваної Праги, де пам’ятки історії розкидані на чималій території, середмістя Кракова можна неспішно обійти впродовж дня, та ще й ­встигнути посидіти в стилізованих під старовину тутешніх ресторанчиках. Винахідливі краків’яни нічого не руйнують, не прибудовують–перебудовують, не вкладають силу–силенну злотих в євроремонт, а, зробивши косметичну побілку невеличкого приміщення на першому поверсі, начиняють його старими меблями та іншим недорогим антикваріатом — і почувайтеся, як удома.

В одній iз таких симпатичних харчевень, названій «Підковою», ми, зголоднівши під час тривалої мандрівки, й зупинилися повечеряти. Родзинкою меню, звісно ж, був журек — знаменитий суп польської кухні, зварений на заквасці з житнього борошна. В затишній залі простої міні–ресторації, крім нашої трійці, трапезувала лише франкомовна компанія з кількох осіб...

До готелю теж добиралися пішки, милуючись вечірнім Краковом. Не знати чому повернули трішки ліворуч від «Корони» і побачили обриси неймовірної висоти та особливої витонченості костелу, два шпилі якого, схожі на щогли каравели, напевне, дорівнюють сучасній 20–поверховій споруді. Дивно, адже цей храм стоїть осторонь туристичних маршрутів. Відчиняємо важкі дубові двері в зо три людських зрости, але в притворі зупиняємося перед зачиненими дерев’яними стулками, на яких оголошення: вечірня меса — через годину. Крізь прозоре скло видно лише приглушене світло люстр і відблиски запалених свічок. Повертаємо назад, та несподівано зсередини хтось відмикає перед нами двері. Жінка в чорному зникає так же непомітно, як і з’явилася, майже за «Сільським священиком» Оноре де Бальзака: «Біля вівтаря нечутно промайнула тінь черниці і розчинилася в сутінках храму».

Заходимо в костел, де, крім нас, нікого немає. Біля скриньки для пожертв «На обнову храму» розкладені листівки із зображенням церкви (як з’ясувалося, святого Йозефа) й невеличкі лампадки, які можна засвітити за здоров’я нині сущих або за душі померлих. Ціна релігійної атрибутики досить скромна — один–два злотих (близько трьох–шести гривень) і жодного контролю. Все — по совісті, як велять Божі заповіді.

Костел святого Йозефа чомусь вразив найбільше. Спозаранку наступного дня, перед від’їздом, я хотів сфотографувати його на згадку, та місто оповив такий туман, що було видно лише половину церковного фасаду. А може, подумалося, це — добрий знак, що до Кракова варто ще хоч раз повернутися.