Хробаки і жертви

Що ж так тоскно, якщо йти через Інститутську, а потім завернути повз готель «Київ» до Верховної Ради? Чому не вміщаються в голові ці кілька картинок? Вулиця, засипана квітами, будинки зі слідами гару й жирні пики «рєшал» у «Києві», в кулуарах Ради. Ну неможливо ж поєднати цю вулицю, на якій ще недавно лилася кров, ці фотографії й усміхнену Ганну Герман у Раді, Лук’янова, який щось розповідає на камеру, Мірошниченка з фальшивою скорботою в очах, екс–Генпрокурора давніх часів Геннадія Васильєва, що мерехтить із кавказцями. Щось дуже тоскне в цьому є.

Ніби обліпили хробаки тіла загиблих на Інститутській, копошаться й жеруть, жеруть, жеруть. Незмінні, вічні «рєшали» з апарату Верховної Ради «лобіюють» за чималу мзду якихось своїх «патріотів» і мало не «героїв Майдану». І ніякого ж дусту на цю нечисть не вистачить. Вона — вічна. Вона знову покриє своєю цвіллю ту саму свободу, яка зараз з’явилася на київських вулицях. Якщо її, звичайно, не випалити повністю.

Рано чи пізно, будуть у нас наступні парламентські вибори. Вся ця мерзота, природно, підкуповуватиме виборців, брехатиме, вивертатиметься. Кожен із них розповідатиме казки про те, як мало не боровся з Януковичем, як переконував не проливати кров. Але ж ніхто з цих мерзотників — ні Герман, ні Мірошниченко, ні Єфремов, ні Лук’янов, ніхто — навіть не вийшов із ПР, поки не пролилася кров. Ніхто не залишив своєї посади.

Усі ці люди повинні стати політичними трупами. вони ніколи більше не повинні прийти ні у владу, ні в політику. Інакше — всі ці жертви були марні.

(запис у «Фейсбуці»)