Новий кожух генія

Реконструкція Національного музею Шевченка за час підготовки до свята обросла скандалами та взаємними звинуваченнями. Ціль суперечок стосовно доцільності капітального ремонту та оновлення експозиції у всіх одна — гідно відсвяткувати 200–рiччя з дня народження Тараса Григоровича. Однак про методи підготовки до свята ще з жовтня минулого року домовитись не вдавалось.

Списаний мільйон

Експозиція викликала у громадськості чи не найбільше нарікань, адже попередню, як згадують шевченкознавці, формувала вся Україна, а тепер — безіменні спеціалісти, яких не зазначено в авторстві. «Допомагали інші тодішні радянські республіки, навіть закордон, — згадує автор художнього оформлення дотеперішньої експозиції в київському Шевченковому музеї, лауреат премії ім. Тараса Шевченка Анатолій Гайдамака. — Півколони були з нашого «рідного» мармуру, а також із завезеного з Росії, з Куби. Інші — з яшми, яку подарували нам в орському кар’єрі, та з мангишлацького пісковику. Це місця, де Шевченко відбував заслання».

Пан Гайдамака б’є на сполох, адже виготовлені під Шевченкову епоху меблі з Волині та Карпат, вітрини та рами для акварельних та олівцевих малюнків будуть списані, а найголовнішою втратою він називає рами зі «струнами кобзаря», на які колись вішали експонати: «Вони виготовлялись індивідуально для кожного архітектурного дзеркала всіх залів музею. Як на сьогоднішні ціни, їх вартість становить мільйони гривень. І що? — Демонтовані, розламані, звалені накупу, з дня на день будуть списані й здані в брухт».

Чому ані авторів, ані тематико–експозиційного плану не було винесено спершу на розгляд, у музеї Шевченка пояснюють питанням компетенції. «Формально, побудова тематико–експозиційного плану і нової експозиції будь–якого музею — це суто музейна справа. Є спеціалісти, які тут працюють, і вони, я смію припустити, знають трошки більше, ніж пересічний громадянин про Шевченка та його спадщину», — пояснює Михайло Зубар, керівник відділів виставок та зв’язків із громадськістю музею. При цьому додає: «Я ні на чому не наполягаю, можливо, небайдужі знають більше, але відповідати за це все будуть музейні співробітники».

Після скандального громадського слухання у листопаді та поради Парламентського комітету з питань культури і духовності відновити попередню виставку керівництво музею внесло деякі поправки до тематико–експозиційного плану, проте лише ті, які вважали конструктивними: «На слуханні дуже добре поговорили, хтось полаявся, хтось покричав, проявили емоції, але за фактом зауважень в письмовому вигляді, підписаних, обґрунтованих ми не отримали. Те, що ми змогли вирвати з контектсу обговорення, вичленити з купи паперів на 100 листів, ми врахували».

Кочівні картини та кочівні відвідувачі

Так ідею першого залу, присвяченого глибокому історичному контексту (з часів Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Коліївщини, Гетьманщини), те, що передувало Шевченкові і вплинуло на його творчість, скоротили вдвічі, погодились, що такий глибокий екскурс недоречний.

Друга частина залу — змінні експозиції — художня спадщина Шевченка — стала приводом як для радості, так і для критики. Радіти є чому — нарешті після встановлення клімат–контролю, вентиляційної системи та відповідних умов буде змога експонувати оригінали Шевченка, а не їх копії, щоправда, не більше 50 днів, аби роботи «відпочивали». Відтак олійні, графічні та акварельні роботи Шевченка виставлятимуться почергово. «Всі копії, які у нас експонувались, є якісними, але вони були виготовлені у 1989 році, і за 25 років експонування в тих умовах, що ми мали раніше, вони сильно вицвіли. І різниця між колористикою Тараса Шевченка і колористикою тiєю, що ми змушені були демонструвати відвідувачам, просто разюча», — пояснює Михайло Зураб.

Без коментарів від шевченкознавців ідея подання художньої спадщини не обійшлося. Любов Гайжевська, член Національної спілки письменників України, колишній працівник музею, назвала таку експозицію «статистичною німотою»: «Вирвані з контексту своєї епохи, з контексту життя їх автора та його світобачення. Здається, що в цій галереї відвідувач має побіжно оглянути «представлені акварелі» і, нічого не второпавши ні в Шевченкові, ні в його житті, ні в його творчості, ні в його посланні до нащадків, іти собі далі. Суто психологічно одноманітне галерейне подання заколисує».

У музеї ж відповідають: «Зважаючи на те, що в нас фінансування, не дивлячись на такі астрономічні суми, не дозволяє забезпечити систему кондиціонування і відповідного рівня вологості на весь музей, було відведене лише одне крило для експозиції його оригіналів». Водночас, на думку Михайла Зубара, змінні експозиції зможуть підштовхнути відвідувачів бувати у музеї знову і знову: «24 роки люди фактично ходять і дивляться одне й те саме. Теперь ця структура дає нам можливлості постійно змінювати оригінальні роботи в експозиції і забезпечувати постійний рівень інтересу до Шевченка, бо, зрештою, не треба нікого дурити, ми бачимо, як люди ходять до музею. А деякі громадські діячі, які нам підписували гнівні листи, взагалі жодного разу не були помічені тут».

Сучасність та міф

Нову–стару експозицію планують обладнати сучасними інфокусками — невеликими тачскрінами, де можна буде «загуглити» поета у базі даних і прочитати все, що не вмістилось у саму виставку. «Інтерактивні зони в таких, як Шевченків, музеях слід облаштовувати окремо від головної експозиції, — дорікає Анатолій Гайдамака. — Грамотні музейники знають, що розміщення аудіовізуальних, електронних медіа у межах експозиції відволікає увагу відвідувачів від «живих» експонатів».

Зрештою на деякі поступки керівництву таки довелося піти. Відмовились від музею Кирило–Мефодіївського братства, який збирались розташувати на першому поверсі музейного приміщення. Відкинули і ідею з кав’ярнею.

З новопобудованого у дворику музею атріуму тепер буде головний вхід. Не так елегантно, як з бульвару Шевченка, натомість практичніше, як стверджує керівництво музею. «Попередній вхід був досить незручним. Коли, скажімо, 50 людей приходять на відкриття виставки — вже тиснява, — наголошує керівник відділів виставок пан Зубар, — а в атріумі вхідна група обладнана входом–пандусом для інвалідів, а в середині є ліфт». Славнозвісний ліфт — один iз багатьох міфів, якими обріс музей за час реконструкції. На практиці ж усі шкідливі роботи, вібрації, що могли пошкодити пам’ятці архітектури, проводили не безпосередньо в ній, а у прибудові. Тут буде своєрідний артпростір для виставок та інсталяцій, а у підвальному приміщенні облаштовують конференц–зал, ховають сучасний теплопункт, холодильні камери, вентиляційні установки. У залі, що був головним входом, збережуть велич конструкції і влаштовуватимуть концерти камерної музики, адже про чудеса його акустики розповідав сам Валентин Сильвестров.

Ідея осучаснити музей Шевченка досі зустрічає шквал критики. «Якщо директор музею в одному з інтерв’ю заявив, що музей перестане бути «острівцем дев’ятнадцятого століття», то це свідчить про повне нерозуміння, в якому уречевленому контексті — інтер’єри, типологічні й стилізовані під епоху меблі, обладнання — слід відтворювати життя і творчість великого поета і художника, який у тій епосі жив і своїм іменем її означив», — зауважує Анатолій Гайдамака.

У день народження Шевченка новий музей відкриє свої двері для усіх бажаючих і критиками такої біполярної у думках експозиції зможе стати кожен.