Мирослав Дочинець: Злочинна влада вже ліквідована, а Шевченко, література і мої читачі залишаються

«Біда українців у тому, що вони швидко все забувають»

— Пане Мирославе, ви днями повернулися з Москви, де було організовано низку заходів до 200–річчя Шевченка. Чи запитували вас під час цих зустрічей про український Євромайдан?

— На ці заходи, організовані Міжнародною спілкою письменників, запросили авторів із різних країн, головою української делегації був Борис Олійник. Про Євромайдан говорили постійно. Офіційна російська телевізія повідомляє про наші події в абсолютно інших тонах. Нас запитували, скільки ж потрібно було заплатити нашій молоді, щоби вона пішла під кулі. Нам там навіть пропонували політичний притулок, бо ж у нас тут «бандерівці дорвалися до влади».

— І як ви їм пояснювали справжню мету і значення Євромайдану?

— Я на всі речі намагаюся дивитися багатовимірно. Тим паче на таке особливе, можна сказати, наше фірмове явище, як Майдан. Запорізька Січ, Гайдамаччина, Коліївщина, Крути, Карпатська Україна, Українська повстанська армія, два Майдани — це все наша дорога до свободи. Нині я не відчуваю особливої ейфорії від того, що революція принесла нам перемогу. Інтелектуали, які готували нас до європейського ви­бору, почали цю революцію, молоді романтики її здійснили, а політики взялися все це ділити. Тоді як ця величезна жертва, освячена кров’ю, не для того була покладена повстанцями. Біда українців у тому, що вони швидко все забувають. Як забули, що було після Помаранчевої революції чи в 1991 році. І така ж біда, що ми рідко що доводимо до кінця, не вміємо працювати системно.

— На тлі майданівської ейфорії з’явилася інформація про переможців Шевченківської премії і багато хто вважав, що було би правильно на знак протесту відмовитися від цієї нагороди, оскільки її мав вручати тоді ще президент Віктор Янукович. Ви відразу ж сказали, що премію приймете...

— У мене багато мудрих читачів, до яких я прислухаюся і які переконані, що це не є премія Януковича чи його клану, бо вони якраз книги не читають. Що би хто не говорив, а за цією премією стоїть високе ім’я Шевченка. Взагалі я найменше чекаю на якісь нагороди, тим паче — грошові. Я — людина самодостатня.

— Тобто, якщо через дефіцит коштів у державній казні премія цього року буде безгрошовою, вас це не засмутить?

— Я про це взагалі не думаю! Мене дивує, що мої читачі і мої колеги набагато більше за мене чекали на цю премію, ніж я. Кілька років тому я майже не був присутній на українському літературному краєвиді. І тут раптом книги прийняли, причому неймовірними накладами і не тільки в Україні. Я людина скромна і сам себе на цю премію не висував — мене висунула Спілка письменників Закарпаття після того, як із Києва прийшли рекомендації від поважних авторів. Ніхто не пам’ятає, щоби після таємного голосування одна людина перемагала з таким відривом. Але все це для мене тільки клопіт, зайва увага.

— А як ви вважаєте, відмова від державної премії чи нагороди може бути дієвою формою протесту? Нагадаю вам, що 2011 року від Шевченківської відмовився Василь Шкляр, за рік від «Української книжки року» — Леся Воронина, не прийняв орден «із рук людей, які штовхають мою Україну в прірву» Анатолій Дімаров...

— Це не є якась форма боротьби, це якийсь такий жест... Влада злочинна, здається, вже ліквідована, а Шевченко, література і мої читачі залишаються. Премії всі, звичайно, не ідеальні й не доконечно об’єктивні, але вони можуть бути формою заохочення в час, коли письменники у нас фактично нічого не отримують за свою працю.

«Якби я був членом Комітету, я би голосував за Костя Москальця»

— Свого часу два інші Шевченківські лауреати Володимир Рутківський і Григорій Гусейнов започаткували літературні премії на кошти, отримані від Шевченківки. Ви, здається, теж планували заснувати премію?

— Я мрію про пам’ятник у Мукачеві, який стане символом книги. І також я думаю про дві всеукраїнські премії. Перша, можливо, називатиметься «Криничар»: нею нагороджуватимуть людей, які чогось досягли і продовжують невтомно копати ці пласти, цю криницю слова. І друга премія може називатися «Вічник»: її лауреатами стануть старійшини нашої літератури, які нині загублені і мало кому потрібні, тоді як насправді вони заслужили на найвищі премії.

— Ви обмовилися, що всі премії неідеальні, але до Шевченківської премії, здається, найбільше претензій. На ваш погляд, як цю премію можна реформувати?

— Як тільки у нас говорять про якісь реформи, слід чекати на нові проблеми. Для чого реформувати мертву структуру чи фігуру? Краще, може, подумати про нові премії? Є дуже авторитетна, значна у грошовому вимірі польська премія «Анґелус», яку минулого року отримала Оксана Забужко. Чому би не заснувати подібну премію в Києві чи Севастополі? Премій має бути більше, і вони мають бути різні. Тоді не буде такого ревнивого до них ставлення. Я додам, що, якби я був членом Шевченківського комітету, я би, звісно, голосував за Костя Москальця.

— До Шевченківської премії прискіпливіша увага, оскільки це премія державна. Минулого року переможцем став поет Леонід Горлач.

— Я не був у Комітеті і за нього не голосував...

— Так, але ви вважаєте, що це нормальна ситуація, коли перемагає поет, якого майже ніхто не знає в Україні?

— Повернімося на ще один рік назад, коли переміг Петро Мідянка. Думаю, його навіть менше читають, ніж Горлача, але ж це поет, який і на Нобелівську премію заслуговує.

— Так, але при цьому Горлач і Мідянка опиняються в одному ряду...

— Ви знаєте, багато хто вважає, що і я не мав отримати цю премію, бо створюю масову літературу. Тому тут складно дійти до спільного знаменника. Звичайно, на Шевченківську премію не номінували письменників, які мали би цю нагороду отримати: Тарас Прохасько, Оксана Забужко, Сергій Жадан... Бачте, наш літературний процес дуже структурований: одні групуються довкола якогось сайту, інші — довкола газети, ще хтось — довкола Спілки письменників, а є взагалі самодостатні фронтмени, як Сергій Жадан чи Макс Кідрук. Усі мають право йти своїм шляхом.

— Чи правильним був вибір Шевченківського комітету, коли премію було присуджено за дві ваші книжки «Криничар» і «Горянин». Чи вважаєте ці романи найвдалішими?

— Я не найкращий читач своїх книжок. Я дивлюся на них очима своїх читачів, які говорять, що саме у цих книжках найбільше правди життя і правди духу. Але сьогодні, як на мене, за цими критеріями мав би перемогти мій найновіший роман «Світован. Штудії під небесним шатром»: книжка вийшла півтора місяця тому, а її вже перекладено російською і видрукувано третій тираж.

«Кіно за «Вічником» зможе передати сутність українського духу»

— У романі «Криничар» ви змальовуєте багатого чоловіка, який осягнув філософію грошей. У різних інтерв’ю ви говорили також, що не слід бути настільки критичними до українських олігархів, бо саме на них тримається Україна і національна економіка. Ви справді бачите серед вітчизняних багатіїв людей, які здатні думати не лише про себе?

— Це ще одна наша ментальна прогалина: до грошей у нас ставляться, як до чогось негативного, тоді як це рушійна сила, яка веде до прогресу. Не забуваймо, що українцям притаманний інстинкт власників — свій хутір із садком і млинком чи гуцульська ґражда. Але колективізація і Голодомор знищили цей український корінь. Якоюсь мірою ми стали пролетарями. А олігархів потрібно сприймати як даність. Звичайно, це не ангели і не святі. Але після революції, можливо, зміняться правила гри і їх змусять служити українському народу.

— Ви колись сказали, що прагнете написати своєрідну романну трилогію — про філософію грошей, філософію внутрішньої свободи і філософію боротьби двох статей. Як я розумію, нині ми вже маємо два романи з цієї трилогії — «Вічника» і «Криничаря». Чи взялися ви вже за третій роман?

— Мені часто говорять, що мої герої — мудрі духовні чоловіки, а коли ж буде жінка? Що у мене багато любові, але мало кохання. Тому я вже багато разів починав цей твір, і щоразу від нього відбруньковуються нові книжки. Я ще, мабуть, не готовий до цієї теми, хоча вже є сюжет: чужі одне одному внутрішньо, соціально і національно чоловік і жінка волею долі опиняються у ворожому світі природи, де змушені кілька місяців жити вдвох і відкривати для себе цю велику загадку гармонії і боротьби поміж чоловіком і жінкою.

— Раніше ви говорили про історичний детектив про Григорія Сковороду. Це означає, що паралельно пишете кілька текстів?

— Ні, бо ж, доки я пишу, я маю жити в одній системі координат, в одній тональності. Хіба що я можу паралельно занотовувати свої думки, почуте за день, нові слова у свою «Вечірню книгу». До книжки про Сковороду я теж поступово підходжу. Був тиждень в угорському Токаї, де Сковорода прожив п’ять років, був включений до імператорської комісії, яка закуповувала угорські вина, співав у церковному хорі. Я би також хотів помандрувати Іспанією, щоби написати про героя з наших країв, який побував в експедиції Магеллана.

— А чи правдивою є інформація про перемовини з режисерами Єжи Гофманом і Еміром Кустуріцею із приводу екранізації вашого роману «Вічник»?

— Під цей фільм справді створена українсько–британсько–канадська корпорація. Один із головних ініціаторів — канадець українського походження, який вважає, що «Вічник» може передати сутність українського духу. Він хоче створити не черговий фільм для декоративного вжитку в Україні, а кіно для світового прокату. Тому будуть залучені спеціалісти з Голлівуду. Сценарій пишуть інші люди, я до цього не маю жодного відношення. Знаю, що взятися за цей фільм запропонували кільком режисерам. Кустуріца начебто погодився, бо це його стихія, але режисера не влаштовує час зйомок.

— У своїй передостанній книжці «Світильник слова» ви ділитеся із читачами думками про літературу, ремесло, улюблені книжки, цікавими фактами з біографії. Чому вирішили взятися за автобіографічний твір?

— Це не мемуари і не підсумки. Це вимушена річ, написана з духу протесту. Набридли всі ці інтерв’ю і повторювані запитання. Я собі вирішив спростити місію — зробити невеличку книжечку, в якій спробував сформулювати те, що я пишу, як і для кого. Але книжка почала мене затягувати, тому вреш­ті вийшли такі роздуми, розмови з самим собою.