Василь Карленко: Якби ми поїхали з Сочi — нас би не зрозумiли

Коли на Олімпіаді–2010 українська біатлонна збірна, на яку покладалися головні медальні сподівання, залишилася без нагород, у Федерації біатлону вирішили кардинально змінити підхід до роботи й довірили головну команду людині, яка, окрім практичних знань у профільній царині, мала ще й серйозну теоретичну базу. Професор Василь Карленко, який працював керівником наукової групи, ставши біля керма збірної, за короткий час зміг підняти її на новий, якісно вищий рівень. Особливих успіхів йому вдалося досягнути з жіночою командою, де практично кожна біатлоністка поїхала на Ігри в Сочі в статусі претендентки на медаль. В особистих перегонах українки змогли реалізувати лише один шанс, проте з лишком компенсували свої недопрацювання в естафеті, вигравши «золото». «УМ» поспілкувалася з головним творцем визначного успіху українських біатлоністок на Іграх–2014.

«Ми мали п’ять можливостей для медалей»

— Василю Павловичу, після виграшу золотої олімпійської нагороди жіночою естафетною командою ви сказали, що збулася мрія українського біатлону. Досягли головної мети, чи ще залишилося місце для емоцій?

— Звісно, кожна перемога приносить позитивні емоції. Тим паче, якщо до цієї мети ми йшли тривалий час, відчували, що вона вже має бути, адже на те є передумови, але з різних причин її ніяк не вдавалося досягнути. Безумовно, в душі панують такі емоції, що передати їх просто неможливо. Загалом, радісні відчуття в кожного мають різну тривалість. А коли цей момент проходить, починаєш розуміти, що все позаду. Виникає якась, можна сказати, невдоволеність. Здається, що можна було зробити більше.

Так було і на Олімпіаді. Ми мали принаймні п’ять можливостей для здобуття медалей. У Валі Семеренко було дві нагоди — у спринтерській гонці й гонці переслідування. Якби з промаху не розпочав індивідуальні перегони Сергій Семенов, він також міг потрапити на п’єдестал. Ну, а дві інші медалі — спортсмени їх здобули.

Фактично це є п’ять позитивних відчуттів, які підсвідомо супроводжували усіх тренерів та організаторів перед і під час Олімпіади. Щодо мене, то такі емоції супроводжували мене все свідоме життя, яке я, як і кожен, хто причетний до завоювання медалей, віддали розвитку біатлону та підготовці спортсменів.

— Чи можна було розраховувати на медаль й у змішаній естафеті?

— Це була другорядна можливість. Власне на шляху до найвищої олімпійської мети доводиться чимось жертвувати. Ми застерегли від навантаження основний склад жіночої команди, адже було не можливо передбачити, в якому стані вони підійшли б до естафети. Власне, такою була спільна думка федерації, тренерів і спортсменів.

Спорт є спорт. І невідомо, як би було інакше. Реалії такі — ми маємо дві медалі.

Хай там як, але очікувано, що за цим емоційним підйомом настане спад, який триватиме кілька місяців. Проте розпочнеться новий олімпійський цикл, і тоді з’являться нові ідеї, програми, завдання, які будуть ставитися перед українським біатлоном. І це, думаю, буде шлях для нового позитиву на зимових Іграх 2018 року.

— Після перемоги в естафеті Олена Підгрушна сказала, що на старт гонки дівчата вийшли після довгих умовлянь, адже на знак протесту проти кривавих дій вже колишньої влади в Києві вони хотіли відмовитися від участі в перегонах. Скажіть, як усе було насправді?

— Це інформація від Підгрушної. Вона капітан команди — значить, так і було.

Загалом, на цю тему було багато дискусій. Президент НОК Сергій Бубка також про це неодноразово наголошував. Утім, хочу сказати, що ми за цілісність нашої держави та за її незалежність, ми — на стороні українського народу.

У 1990 році, коли наш НОК прийняли в олімпійську сім’ю, Україна підтримала ідею Олімпійського руху. І якби ми поїхали з Ігор, то думаю, нас би не зрозуміли.

Тому в біатлонній команді було прийняте спільне рішення — вийти на старт естафети. Водночас кожна людина має право на особисте рішення, як це зробила Богдана Мацьоцька зі своїм тренером. Щодо мене, то я — боєць олімпійського фронту, і якщо потрібно буде захищати Україну в інших умовах, то я також буду її захищати, як ми це робимо на Олімпійських іграх. Водночас не хотілося, аби питання «що важливіше» потрапляло в політичну площину. Адже спорт — за межами політики.

Наукова впевненість

— Президент ФБУ Володимир Бринзак говорив, що був упевнений у виграші естафетного «золота». На чому базувалася його впевненість?

— Коли ставиться велика мета, безумовно, аналізується ретроспектива і перспектива. Два взаємопов’язані філософські розуміння свідчать: аби знати, що очікує тебе попереду, потрібно подивитися назад. Врахувати досвід власний та інших країн, у цілому проаналізувати особливості останніх Олімпійських ігор, їхні тенденції, взаємозв’язки. Тому підійшли до цього питання ми всебічно, створивши цільову програму підготовки до сочинської Олімпіади, яка була обговорена на організаційному, методичному, науковому, фінансовому, матеріальному рівнях. Прораховували все, адже спортивний результат — це одне ціле. Не може бути так, що непідготовлений спортсмен на найкращих у світі лижах виграє медаль. І навпаки, якщо дуже гарно підготовлений спортсмен отримає не надто якісні лижі та погане змащення, зрозуміло, що він програє. Усе це також стосується і зброї, й психологічної підготовки.

Тож, екстраполюючи наші знання на Олімпійські ігри–2014, ми були впевнені на 90—95 відсотків, що в нас має бути медаль.

Як відомо, Україна вже здобувала олімпійські медалі в біатлоні, і це свідчить про те, що наші тренери вміють досягати високих результатів.

Водночас самі спортсмени дійшли до того рівня, до тих показників, які визначають їхні можливості на найвищому рівні. Особливо це стосується жіночої команди, яка підійшла до Ігор однорідною, монолітною та синхронізованою. Практично у кожного її учасника був однаковий рівень міжнародних стартів, кількість років занять та участі у змаганнях. Вони приблизно одного віку, рівня готовності, з великим психологічним досвідом.

Усе це давало нам можливість говорити про те, що наші біатлоністки можуть завоювати одну–дві нагороди. Ми не говорили конкретно, хто це буде, але мали впевненість, що медаль буде.

Важливими для завоювання медалі стали настанови президента НОК, олімпійського чемпіона Сергія Бубки, який декілька разів зустрічався з дівчатами напередодні естафети.

Щодо чоловічої команди, вона менш потужна, ніж жіноча. Але й у чоловіків були два шанси, в Андрія Дериземлі у спринтерській гонці та Сергія Семенова в індивідуальній гонці. На жаль, в силу об’єктивних та суб’єктивних причин шанси не використані, як це здійснив король біатлону — норвежець Бйорндален.

— Власне, чому?

— Він — норвежець. У них інша система підготовки, столітні традиції. Вони виростають на снігу. А ми країна, яка без снігу, не має баз, інфраструктури. Водночас в Україні є фахівці, організатори, державний підхід, пріоритети. І з таким підходом також можна вигравати медалі. Бачимо, що дівчата перемогли й норвезьку команду, й інші потужні збірні. Тож, кажучи про наші можливості, ми базувалися не на емоціях, а на глибоких розрахунках. Варто відзначити, що велику роль у цьому процесі зіграв президент федерації Володимир Бринзак. У нас такий керівник, який вникає в усе. Він — майстер спорту з біатлону, чемпіон України, готував колись чоловічу збірну України до зимових спартакіад, і його вихованці ставали її переможцями. Володимир Бринзак пройшов хорошу організаційну менеджерську школу. І сьогодні він перебуває на своєму місці.

У моєму розумінні, Олімпіада — це згусток часу, простору й людських емоцій. І той, кому вдається відійти від цього, той і перемагає. Не випадково ж на Олімпіаді невідомі стають відомими, а відомі спортсмени, навпаки, опиняються на тих місцях, де вони не звикли себе бачити.

Не буває причини без наслідку, а наслідку без причини, одиничного без цілого, а цілого без одиничного. Це все філософські категорії, які дуже добре лягають на систему підготовки. Якщо все робити послідовно й правильно, то завжди буде той спортивний результат, який планується.

Зрозуміло, що без фінансової підтримки з боку держави важко було б на щось розраховувати. Звісно, допомагав і НОК, підставляючи своє плече в моменти, коли виникали проблеми.

— Василю Павловичу, скажіть, чому до складу жіночої олімпійської збірної у ролі «запасних» потрапили не наші доморощені біатлоністки, скажімо, молоді Яна Бондар та Ірина Варвинець, а екс–росіянки Марія Панфілова та Наталя Бурдига?

— У нас в команді принцип відбору один — спортивний результат, тому можу сказати, що Бурдига та Панфілова потрапили до основного складу, вигравши конкуренцію у інших претендентів на участь в Олімпійських іграх.