Мода на мистецтво

Отже, як було раніше, пригадуєте? Бути модним означало купувати речі у спекулянтів або на ринку, адже всі навколо мали бути схожими один на одного. Слідом за «гласністю» і «перебудовою» прийшла мода на «моду», і те, що раніше було надбанням двох еліт — офіційної і контркультурної — стало доступно буквально всім. Індивідуальні відмінності стали нормою, і колись підпільні модельєри обзавелися власними Будинками моделей. Ну як тут не згадати Ролана Барта, який писав про те, що функція моди — це включення новинок у сферу споживання, а її суть полягає у постійній переробці явищ авангарду на обивательський кітч?

Загалом уже сьогодні з упевненістю можна сказати, що наша історія — це перелік модних подій, речей і популярних персонажів. Це те, що повсякденне життя воліє сприймати за свою неупереджену хроніку, а отримавши, називає невтішною реальністю. До того ж, синкоповану рекламою. Адже раніше яка у нас була «реальність», скажімо, фотографії, якій присвячено розкішне видання «Моди і реклами» Магдалени Кіні? «Ніхто про це не пише, немає статей про фотографію, про її завдання і успіхи, навіть ліві фотографи пишуть індивідуальні статті «Як я працюю», «Мій шлях» і таке інше», — скаржився Олександр Родченко у 1928 році. А тепер? Тобто за новітнього часу, описаного авторкою? В альбомі Магдалени Кіні, який видано у культовій серії «Майстер–клас кращих фотографів світу», представлені роботи найвідоміших фахівців у галузі практичної естетики, а вже інтерв’ю з ними допоможуть зрозуміти суть філософії воістину кращих фотографів світу, осягнути методи їхньої роботи, познайомитися з практичними секретами майстерності. Наприклад, Д. Ейкенхерст пише про оголену натуру, Д. Холдсуорт — про пейзаж, Т.М. Понд — про натюрморт, а У.Д. Приз і Н. Торнтон–Джонс — про цифрові технології. Розтлумачувати імена авторів немає сенсу, вони самі звучать, як назви модних брендів. А ще ж тут iдеться про студійну зйомку, природне освітлення, роботу зі знаменитостями і косметичні продукти. Куди ж сьогодні без них? Тобто без продуктів, звичайно, які споживають знаменитості. Адже красиво жити не заборониш. Хоча б в ефемерному світі фотографії.

Щодо згаданої ефемерності — не пусті слова, бо збірка «Західне мистецтво. XX століття: проблеми інтерпретації» запрошує до більш адекватного читання. Зрозуміло, що «все вже вкрадено до нас», тобто, витлумачено, пояснено і перекладено на мову рідних осик. Давно вже загальноприйняті й не піддаються сумніву різні оцінки, смаки, точки зору. І навіть якщо сперечатися про те, чи правий кожен по–своєму, у такій суперечці все одно не намацати проблемної глибини. Однак саме високій оцінці глибоких проблем присвячена ця збірка наукових статей, в яких розглядається розвиток мистецтва і культури в країнах Європи і Північної Америки в XX ст. Колективу авторів було цікаво простежити, як XX століття бачиться з дебютних років XXI століття, як воно перетікає у нову художню діяльність, трансформуючись у ній і коригуючи її.

Інакше кажучи, тлумачення тлумачень — справа більш важлива, ніж тлумачення речей, як казав Мішель Монтень. Ось і тлумачать у збірнику кожен своє. Неаполітанське Різдво і англійський театр, лінію Стріндберга, мовчання Гауптмана і нацизм Веркбунда. А також Дон Кіхота, Паганіні та автора–героя–міста у фільмах Франсуа Трюффо і ЖакаТаті. Як бачимо, «інтерпретація» трактується тут у найширшому сенсі й у найрізноманітніших контекстах — естетичних, соціальних, політичних — і здійснюється усе це на принципах і за методологією строкатих течій сучасної естетики і культурології.

Натомість більш веселе ставлення до предмета розмови — високого мистецтва рефлексії — пропонується у книзі Брюса Чатвіна «Утц» та інші історії зі світу мистецтв». Такий підхід робить автора схожим на Віктора Шкловського — чи то письменника, а чи критика. Класик російського формалізму, як відомо, служив у бронедивізіоні, англієць Брюс Чатвін прислуговував швейцаром. Щоправда, на дверях аукціону «Сотбіс». Тому вже за рік цей дев’ятнадцятирічний естет став провідним фахівцем з імпресіонізму, але заручниками стилю обидва вони залишилися до кінця життя. Так, Чатвіна не міг реабілітувати навіть роман «Утц» — історія колекціонера із соціалістичної Праги — сприйнятий публікою, як сатира на тоталітарний «рай» Східного блоку. Не обійшлося також без Кафки, адже роман починається так: «До Орлика підійшов якийсь довговолосий, сивий чоловік у плащі. — Ви граєте на органі? — запитав він застудженим голосом. Боюся, що ні, — зізнався Орлик. — Я теж, — зітхнув незнайомець». Крім цього, у книжці чимало про життя у мистецтві: «Георгій Костакі. Історія радянського колекціонера», «Костянтин Мельников, архітектор», «Надія Мандельштам. Візит», в яких автор не особливо жалує Країну Рад. «У нас в Росії, — прогарчала вона, — великих письменників не залишилося, — згадує він зустріч із згаданою Мандельштам. — Є Солженіцин, і він дуже гарний. Із Солженіциним біда ось яка. Коли він вважає, що говорить правду, то насправді найжахливішим чином бреше. Зате коли вважає, що вигадує історію з голови, тоді він часом схоплює правду». Те ж сталося з Чатвіним, першим відомим письменником, що захворів на СНІД і публічно про це заявив. Але йому все одно не повірили.

Так само будучи все–таки вигадливим літератором, а не мистецтвознавцем, відомий французький письменник Джонатан Літтелл взявся, проте, за найбільш специфічного живописця ХХ століття. Причому цікавить його не біографічна канва творчості Френсіса Бекона, викинутого з хати батьком після того, як той застав майбутнього художника одягненим у жіночу білизну у компанії конюхів, а безпосередньо самі картини. І мислить автор книжки «Триптих. Три етюди про Френсіса Бекона» масштабно — триптихами, яких у його піддослідного чимало (один із найбільш відомих — «Три етюди фігури в ногах розп’яття», 1944).

До речі, себе самого Бекон вважав мученицькою постаттю через власну потребу виявляти негативне як у мистецтві, так і в житті. «Ми м’ясо, ми потенційні жертви аварії», — примирливо прорік Бекон перед смертю, і навіть тут мав на увазі не життя, а його постмодерністське заломлення у своїх герметичних полотнах. Самоук, який не був представником жодної з художніх шкіл. Змучений запоями збоченець, гравець і нігіліст. Найбільший англійський живописець сучасності, який подарував світові всього лише панораму настроїв своєї незатишної епохи.

У першій частині книжки описується зустріч автора з куратором мадридського музею Прадо, яка дружила з художником. Друга присвячена аналізу тілесності, адже на загадкових композиціях інфернальних полотен Бекона основний акцент ставився на первинно–біологічному факторі людини, а зображення були зловісними переплетiннями зміщених частин тіла зазвичай чоловічої статі. «Краса його картин, — писала про Бекона критика, — це краса зіпсованості й бруду». Ну а в третій частині йдеться про смерть живопису після виникнення фотографії, а також про те, в яких жанрово–стилістичних категоріях визначити справжність образу. У житті, на хресті або, врешті–решт, на стайні.