Борітеся не лише Майданом

Якби на сторожі дали стояти слову

Отож передусім було Слово (Logos), думка, ідея, інформація, знання. А перед нами, українцями, — ще і Шевченкове,— поставлене, аби ми не були рабами німими, а мали свою питому мову, відрубну культуру, врешті, самостійну націю. Аби потужні процеси глобалізації, ренаціоналізації та регіоналізації, що паралельно і динамічно відбуваються в сучасному світі, перманентно формуючи великі інтеграційні економічні новоутворення, політичні союзи, військові блоки, постколоніально–тоталітарні світи, нас не позбавили українськості, соборності та національної гідності. Щоби ми як нація, яко суспільна цілісність «мертвих, живих і ненарожденних» знали свою правдиву історію, не асимілювалися, а стали рівноправними учасниками міждержавних мегаутворень, змогли успішно розв’язувати проблеми колективної оборони, системного захисту національних інтересів, етнічної, культурної, релігійної, промислової та іншої ідентичностей, соціальних цінностей, споконвічних традицій та модерних інновацій. Щоб Україна у перспективі була здатна змагатися на світовому рівні в освітньому, знаннєво–фаховому, науково–технологічному, інформаційно–комунікаційному, інноваційно–інвестиційному, духовно–інтелектуальному та інших якісних ціннісних (аксіологічних) сутностях людського розвитку, а відтак на цивілізовано–партнерських засадах увійшла в систему міжнародного розподілу праці, побудови нових укладів економіки не в статусі постачальника дешевої робочої сили, а активного креативного суб’єкта. Щоби ми не втратили свою суб’єктність і не були, за Франком, тяглом у поїздах їх бистроїздних. Нарешті, аби політика українського уряду, особливо щодо розвитку людського, в т.ч. духовно–інтелектуального потенціалу, прогресу, ґрунтувалася як на загальнолюдських цiнностях, так і на засадах стратегічних складових національної ідеї — внутрішньої соборнізації України, збереженні самобутності та гідності людини, її спільноти, їхній адекватній зовнішній інтеграції. Якби за сторожа мали слово та вчилися так, як треба, то давно у нас була б і мудрість своя, і національна держава, і модерна Україна серед європейських розвинених держав.

Якби почали з національної ідеї

У цьому контексті нині актуалізується ще один вагомий подвиг поета, хоча про нього говориться і пишеться значно менше, проте до нього, поза сумнівом, не міг не долучитися запальний Тарас в ім’я розвитку України як самостійної, соціальної держави. Йдеться про слово однак як національну Ідею (Мрію), визначення якої дуже нині на часі. Власне, ітиметься про те, що Шевченкові кирило–мефодіївські братчики за часів жорстокого царату сміливо започаткували українську національну ідею (УНІ) — Україна: без холопа і пана. Нинішній Євромайдан у Шевченків рік підтвердив, що слово Кобзаря звільнило суспільний загал від рабської німоти, але не від того пана, який, окрім всіляких благ, велелюдно і твердо обіцяв почути кожного. Зайнявши найвищу в країні дер­жавну посаду, обіцяльник став таким глушманом, що не тільки не зміцнив державний статус української мови, не почув Велику Майданну Україну, не приростив середній клас як рушійну силу розвитку модерного інформаційного суспільства, а й не перетворив 200–річчя від дня народження національного Пророка в рік поступу України до Європи, не започаткував зміни та інтеграцію до найвищих цивілізаційних здобутків і соціальних цінностей світової спільноти.

На жаль, ні опозиція, ні влада не мають сьогоднi саме стратегії розбудови української дер­жави, ідеологічного супроводу консолідації нації та активізації вітчизняної економіки, особливо недооцінюються неекономічні фактори підвищення її ефективності. У цьому сенсі у нас не тільки економічна криза, а духовна, в головах і серцях, дефіцит індентичностей і моралі, девальвована проблема підвищення соціального капіталу як довіри до уряду, судової системи, міліції. Фактично в Україні немає ідеологічних загальнонаціональних партій, які б бачили себе в соборній Україні, а не Україну в собі, дарма, що регіональну, зате вигідну для своїх приватних інтересів. І вже мало хто думає про панукраїнські проекти, міжнародний імідж України, підтримку національної гідності прийдешніх поколінь усередині країни і в діаспорі, про розвиток Все–Світу українства як вектора його буття.

Це ставить на порядок денний нагальну потребу опрацювати систему духовно–інтелектуального забезпечення державо­творення і у такий спосіб закрити зловмисно спекулятивні українофобські запитання — чи є українська націдея, сповідуємо ідеологічний плюралізм чи монізм? При цьому подивитися на це все не тільки з всеукраїнських позицій, прожектів та проектів, а через міждисциплінарні підходи до соціальних наук — філософії, соціології, соціальної і політичної психології, історії, економіки, журналістики, права, націології. Адже таке комплексне вирішення ідеологічної доктрини державотворення і становлення нації відіграватиме дедалі вагомішу роль. Воно зніме суперечність між буцімто демократичним записом в Конституції України, що «жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова», і не цілком суголосним попереднім трактуванням: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». На жаль, нині не кожна газета всеукраїнського обширу ризикне підняти ці насущні завдання на своїх шпальтах для широкого і серйозного обговорення.

Ба більше, вийшло так, що не маємо не лише всеукраїнської державної ідеології, а, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологем, особливо комуно–більшовицьких та нацистських, боїмося доторкнутися думкою, діалогом до розмаїття свого сучасного ідеологічного дизайну, до системи духовно–інтелектуального забезпечення ідеологічної стратегії державотворення. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, узагалі не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. Однак причому тут Україна та її національна ідея як споконвічна мрія здобути свободу і державну незалежність, яка живе «на межі» між Європейським і Митним союзами, католицьким і православним світом, різними військово–політичними об’єднаннями? Під західними кордонами України вибудовується нова Берлінська стіна, а поза нею політтехнологи тільки і працюють над її «декомпозицированием» і далеко не по Збручу. Водночас наші північні сусіди, які мають безпосереднє відношення до формування тоталітарних імперсько–більшовицьких ідеологій, творення т.з. безадресної «нової радянської людини», побудови абстрактного світлого «комуністичного майбутнього», що призвело до нечуваних у мирний час людських жертв і трагедій, нині перевантажені ідеями «обустройства России», побудови «Русского мира» чи постімперсько–тоталітарного залучення України до Митного союзу.

Все це, як і взята урядом буцімто коротка (якби вона не розтягнулася до 2015 року) перед Вільнюським самітом пауза, спонукають до певних думок у світлі Шевченкових дум, які, на наш погляд, можуть знадобитися в процесі розробки системи ідеологічного супроводу державотворення під час перехідного періоду, коли тільки розбудовується держава Україна для ще неконсолідованої нації. У транзитивний (перехідний) період, особливо після багатовікової нашої бездержавності, у час перезавантаження уряду тощо, архіважливими є низка пріоритетних моментів, що були опущені, а їх конче бажано враховувати. По–перше, здобувши Україну, якомога активніше треба було приступати до творення українців–державників. По–друге, до цього складного і тривалого процесу слід якнайширше залучати націю, згуртовувати увесь український соціум. По–третє, основою для згуртування та вияву державотворчої синергії має стати стратегія реалізації УНІ як початку духовно–інтелектуальної системи ідеологічного дизайну процесів національного відродження титульного народу після його подвійних імперсько–колоніальних і тоталітарних утисків, гноблень та асиміляцій.

Якби ми вчилися соборності

Національна ідея як усталений суспільний концепт — це дорожня карта і духовно–інтелектуальний супровід державо­творення, що ґрунтуються на історії та сучасних викликах розбудови модерної європейської спільноти. Вона консолідує націю, є її підоймою, програмою і дороговказом ренесансних та інтеграційних діянь. Не всі відразу сприйняли таку тезу, були необачні заяви навіть президентів, що, мовляв, національна ідея не спрацювала. Однак, незалежно від поглядів і підходів до формування УНІ, націю, якби працювала система ідеологічного забезпечення, можна і слід об’єднати навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило–Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно–бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх високих життєвих стандартів.

Знання національної ідеї, усвідомлення її генезису та правове забезпечення дозволяють адекватно зрозуміти історію українського народу, його дер­жави та ефективно прогнозувати їхнє майбутнє. Справедливим є і зворотне — нерозуміння національної ідеї України не дозволяє ви­будувати цілісну візію її минулого, оцінити сучасне і унеможливлює розроблення адекватного стратегічного прогнозу майбутнього. Відсутність концепції національної ідеї або її деградація ведуть до роз’єднання та руйнування країни, до продовження окупації її економічного, інформаційного та інших просторів, до нерозуміння аксіології ви­бору вектора інтеграції у світове вільне співтовариство, до сепаратистських заяв різних регіональних українофобів та завезених федералістів.

Проте зараз в Україні й далі немає нічого більш невизначеного, водночас найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак набагато рясніше, шкода, в негативному контексті (аж до повного заперечення), — аніж дискурс національної ідеї. Рівно ж — ми є свідками зловмисної спекуляції поняттями «етнічна» і «політична» нація, буцімто непереборними регіональними суперечностями, відмінностями тощо. І це чиниться в час, коли, здавалось б, Україна будує громадянське демократичне інформаційне суспільство, в якому всі надумані політиканами суперечності знімаються введенням в науковий обіг дефініції «громадянська нація». Особливо посилюються спекулятивний тиск на соціум під час передвиборчих баталій. Підкормлений ззовні доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, бажання на ньому висунутися чи прислужитися сусідові, дезінформувати власний народ, а відтак розколоти, «декомпозицировать», федералізувати, а відтак поділити країну, — настільки переповнюють інформаційний, нібито національний, простір зухвалістю, цинізмом та марнославством, що дивуєшся, чому в Україні, як у США, при в’їзді до населених пунктів зазвичай немає гасел: «Якщо не любите Америку, то забирайтеся геть!». Чому, на відміну від цивілізованих країн, в Україні досі нема законів про натуралізацію (набуття громадянства) іммігрантів, про покарання зловмисних заперечень Голодомору (аналогічно Голокосту) як геноциду українського народу, про заклики до федералізаціції чи звернення до сусідніх держав окремих регіонів по допомогу? Зрештою, чи не тому так довго умислюємося в Шеченкове благання: «Обніміться, брати мої!», в нашу національну Ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник?

Українська ідея (мрія) — це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт–конструкт духовно–інтелектуального потенціалу нації, тобто людей — державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні й майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико–етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту.

Ця дефініція достатня для нації, тяглість (спадковість) розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, перервати передавання рідної мови, культурних традицій, знань від покоління до покоління, вимагає вивчення українськості не лише як явища складної соціально–економічної, етнічної, культурно–мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно–інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її соборності, суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності, унітарності, націоцентричності та ін. Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно–ціннісному та інших духовно–інформаційних, просторово–часових вимірах. Врешті, УНІ — це семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа; рівно ж — лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня, гідного трудової і вільної людини, її духовно–національних лідерів як подвижників національної ідеї.

Такий підхід до концепту УНІ ґрунтується на загальноукраїнських інтересах і загальнолюдських вартостях, що акумулюються, на нашу думку, такими сучасними складовими Великої національної ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини і нації. Не будемо деталізувати кожну складову, за якими стоїть ціла низка факторів, ресурсів, пріоритетів їх застосування тощо. Тут лише зазначимо, що соборність — це не тільки географічна складова, а й соборна здатність нації творити українську державу, толокою наповнювати її добрими ділами. Святая святих завдань УНІ— це сформувати єдиний національний економічний, мовно–інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям в різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні духовних, морально–психологічних характеристик, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець.

Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: «Знання, інформація і рух (чин, дія)» як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея — це поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує за умов глобалізації продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально–інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та небезпек — внутрішніх і зовнішніх. Борімося не тільки за булаву, а і за український народний добробут, комп’ютер, потужний мікроскоп і телескоп

Мета сьогоднішніх складових УНІ — це створення соборно–сконсолідованої нації як повноцінного, самодостатнього соціально–економічного, етнокультурного, політико–правового, філософсько–історичного середовища в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу; навпаки, в ньому повнокровно функціонує традиційна система передачі знань від покоління до покоління, а значить, — виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, об’єднана національною ідеєю, самоідентифікована і здатна відроджуватися завдяки цій ідеї як синтезу державницьких, духовно–моральних та інших цінностей, зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всеукраїнського чи навіть світового простору.

Якби цінили апостолів правди і науки

Насамкінець, виходимо ще на одну важливу для сьогодення складову подвижницького слова Шевченка, семантика якого — це не тільки частина глобально–християнського істини — Спочатку було Слово. Річ у тім, що без слова, без інтелекту, без знань, інформації та власних інновацій жодна нація не має майбутнього. У цьому сенсі допоки живуть українці, Шевченкове слово має і матиме націотворче, екзистенційне значення як знаннєво–інтелектуальна (духовно–інформаційна) основа їхнього об’єднання в свідому спільноту для співпраці заради творення своєї держави на загальнолюдських християнських засадах, власних цінностях та традиціях батьків. Чужому навчайтеся і свого не цурайтеся. Шевченко — мученик і борець за спадковість слова, за безперервність його передавання від покоління до покоління заради тяглості розвитку в системі живих, мертвих і ще не народжених. Для нас, українців, роль слова для тяглості нації збільшується на порядок через вистраждану Шевченком каторгу, принизливо–імперську заборону йому «писати і малювати», через нас як націю, що мовчала, коли «благоденствував» пришелець, його сатрапи загарбували наші обітовані землі, а шовіністи і асимілятори вкрали ім’я в корінного народу, ледь не зро­сійщили його міста, анексувати метрополію Київської церкви. І сьогоднішній загарбник, вдаючи модерного європейця, далі обдурює світ — цинічно вимагає для своєї буцімто «упослеженой» в Україні імперсько–асиміляційної мови статусу державної; не покаявшись за знущання свої і предків своїх, нахабно у ВР заявляє: «Я гражданин Украины!», «Федеративная Украина — это демократично, по–европейски!». Якби Фінляндію, Афганістан загарбав Союз, скільки новонароджених повторювали б сьогодні: «Мы здесь родились. Это наша родина!».

Нині Україна відчуває не тільки газові, молочно–сирні, інформаційні та інші війни, а і реальні загрози своїй незалежності, своєму майбуттю і буттю взагалі. В Україні сакраментальність шекспірівського питання «бути чи не бути» набуває значно ширшого і трагічнішого аспекту — буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, культурою, традиціями, творчою діяльністю тощо. Нам як нації немає куди виїжджати, аби зберегти свою українськість, своє слово і віщого Поета. В Україні загарбник насамперед розстрілював слово, продуцентів знань, національної свідомості, експлуатував природні ресурси. При цьому завжди і за всіх імперій не забувалася ідеологічно–асиміляційна доктрина: знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак протиставлення Заходу Сходові України, її «декомпозицирование», федералізацію, поділ між імперіями, роз’єднання…

З огляду на це, чи не пора Україні не тільки порушувати питання повернення до далеко не досконалої Конституції 2004 року, зловживання якою в ім’я псевдоукраїнської всевладності звело нанівець нещодавню тисячоголосу пісню Майдану — «Нас багато — нас не подолати!». А подолали і, парадокс, як писав ще гетьман І. Мазепа, бо самі себе «звоювали». Виходить, не тільки Москва, а й український провінціалізм та сучасне кочубейство, — далі основні три, за Шевельовим, вороги української державності. Чи не час справді стати обличчям до опрацювання ідеологічної платформи як першооснови національного державотворення, збалансування різних гілок влади та підсилення ролі в самоуправлінні місцевих громад, піднесення їхньої самосвідомості, патріотизму?! Чи не запитують про це у нас, сущих, мудрі очі вічності з портрета Шевченка на Євромайдані у переддень його 200–х роковин?

А може, посеред Хрещатика на новорічній ялинці красується і командує, маніакально прагнучи далі безмежної влади — хтось інший? Той, що знов першим на Майдані, біля церкви прокричить, а ми, зазомбовані, підхопимо — «Хай чабан за отамана нам буде!». Опісля створимо собі з нього кумира, а відтак нову релігію, образ альтруїстично–вічного трударя, ототожненого з Україною. ВОНА — це Україна, ВОНА — працює. Так «трудячись», даремне очікувати Прометея — нашого «апостола правди і науки». Не дивно, що десь заблудився в пустелі наш Мойсей, а може, прикутий, отруєний чи оглух та не чує кожного. Але самокритично визнаймо, коли б він і прийшов, то чи здатні його пізнати, вислухати і не розіп’яти. Нема людей — нема діалогу! Шукаймо Людину, Лідера нації за його патріотичними вчинками, розумом, порядністю, а не за піаром, криком і передвиборними технологіями!

Перед усім — якість національних еліт, критерії оцінки і самооцінки. У будь–якому разі, справжній Провідник не вимагатиме, аби на нього молилися, носили портрети та вставляли в іконостаси. Йому також не властиво буде слухати показове скандування на вулицях свого імені. Що більше, узалежнювати своє нещастя з можливістю підписання Україною договору з ЄС, тобто ставлячи на одні шальки долю 46–мільйонного народу і своє звільнення. Наш прийдешній Вашингтон — це гарант сталості і виконання чинної Конституції України, її суверенітету та єдності, безальтернативний лобіст євроінтеграції. А український Ганді тихо і щиро молитиметься разом iз чисельним народом, родиною і дітьми за об’єднання церков в одну Помісну Українську, невинно убієнних геноцидним Голодомором, героїв Крут і світових воєн, звільнення всіх постраждалих від постколоніального режиму, з керівником якого ще недавно вдавані патріоти планували створити у ВР партійну «ширку». Київський Гавел знатиме, що ні підписаний в Москві 2010 року газовий договір, ні в Харкові в 2011 р. щодо оренди Севастопольської військової бази, ні взята у Вільнюсі пауза буцімто перед підписанням Угоди з ЄС— не є кращими віхами новітньої історії України. Національний діалог, уряд народної довіри, Україна понад усе, баланс влад, чесні демократичні вибори — це знайомі йому речі з практики новобудов, які не стоять в столицях Європи довгобудами.

Всі ми не є праведниками, тому молімося, каймося й терпімо, але, водночас, самовіддано працюймо, нарощуймо духовну силу слова, велич національного ідеалу та інтелекту, головне, шукаймо Людину та будьмо достойними діянь, служіння і віри нашого великого Шевченка. І в духовному пориві гідні патріотичної чи не останньої його молитви: Молю, ридаючи, пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пломенем взялось, Щоб людям серце розтопило. І по Україні понеслось І на Україні святилось. Те слово — Боже кадило, Кадило істини. АМІНЬ.