Перемога пам’яті Небесної Сотні

Тисячі вогників, здійнятих у чорне київське небо, квіти, свічки і море сліз. Ридають літні жінки і молоді юнки, не соромляться свого горя мужні чоловіки, на очах у яких гинули друзі й товариші по Майдану, мокріють щоки бувалих воїнів–«афганців». «Пливе кача по Тисині...» — тужно заводить «Піккардійська терція», і багатотисячна юрба вибухає риданнями, проводжаючи в останню путь своїх героїв. Так на Майдані прощалися із героями, загиблими під час кривавих подій 18—20 лютого.

Тепер їх називають Небесною Сотнею. Більшість із них ішла на смерть беззбройною — хіба ж можна назвати зброєю дерев’яний кийок та щит, який легко прошивають наскрізь кулі убивці–снайпера. Кадри з вулиці Інститутської, де на рівні першої барикади неподалік від верхнього входу в метро «Хрещатик» один за одним падають оборонці Майдану та їхні побратими, що кидаються на поміч пораненому, вражають: навіщо вони йдуть туди, де їх чекає смерть? Як розповідають учасники тих подій, у ту мить у них такого питання не виникало. Треба було зробити все, аби скинути цю злочинну владу, що ось так «заввиграшки» готова розстріляти свій народ — і вони просто йшли.

Ціною їхніх життів ми тепер виборюємо свою справжню Незалежність, про яку вже ніхто не зможе сказати, що вона далася Україні надто легко.

«Я не знаю, чи повинен Янукович стояти переді мною на колінах. Але я знаю точно, що він повинен сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що зробив із моєю країною і моїм сином», — каже чоловік років 50–ти. Щойно у вестибюлі готелю «Україна» він побачив свого сина, 19–річного Устима Голод­нюка. Вони домовилися зустрітися — батько мав відвезти хлопця додому, на Тернопільщину, аби хоч кілька днів відпочив після двомісячного стояння на Майдані. Додому Устим поїхав у труні — вижити після прицільної кулі снайпера шансів у нього не було. «Я йому сказав: ти там обережніше, не висовуйся, нам додому їхати! А він засміявся: тату, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, зі мною нічого не станеться!», — розповідає колишній міліціонер.

У закривавленій блакитній касці зяє кульовий отвір — чітко навпроти скроні.

Першими бійцями Небесної Сотні стали закатований нелюдами й покинутий помирати в лісі львів’янин Юрій Вербицький, убиті кулями снайпера 22 січня на вулиці Грушевського майданівці — вірменин Сергій Нігоян, білорус Михайло Жизневський, Роман Сеник, який через кілька днів помер у лікарні. Відтоді, здається, минула вічність.

За даними Міністерства охорони здоров’я, «станом на 22 лютого з початку сутичок у центрі Києва загинуло 82 людини». Медики Майдану говорять про більшу кількість жертв лише серед майданівців, без урахування загиблих міліціонерів. Швидше за все, мартиролог української революції 2014 року ще поповнюватиметься новими іменами. Адже залишаються безвісти зниклі, невпізнані, зрештою, так досі й не з’ясовано, скільки тяжкопоранених згоріли живцем у пеклі підпаленого «правоохоронцями» Будинку профспілок...

До вулиці Інститутської, де полягла найбільша кількість нинішніх бійців Небесної Сотні, люди оберемками зносять квіти. З’явилося багато пропозицій вшанування пам’яті героїв — перейменувати Інститутську у вулицю Небесної Сотні, перетворити на Алею Героїв, поставити загиблим пам’ятник. Ініціативу спорудження такого монумента вже підтримав поки що голова КМДА Володимир Макеєнко, пообіцявши негайно оголосити конкурс проектів.

Так, монумент потрібен. Проте найкращим пам’ятником полеглим буде будівництво справді нової, очищеної їхньою кров’ю України.