Як змінилося життя на Майдані

«Я вже не той, що був»

У кожній сотні «Самооборони» щодо цього порушення свої правила. За ці останні дні важко було не випити, бодай щоб пом’янути побратимів. Але хлопці трималися. Хто зривався, як мій новий приятель, робив це так, щоб нікому не потрапляти на очі. Дехто виходив вночі на Хрещатик. Їх виловлювали свої ж, починалися вияснювання «хто такий», «звідки». Хлопцям не вірилося, що свій може добряче випити і починати бушувати, наприклад, перейти між палатками, де домовилися не проходити. Перша думка — «тітушко» або переодягнений міліціянт, яких за ці три місяці на Майдані було сотні, пронюхували, що до чого. Отож, п’яного відразу за руки і за ноги відносили в так би мовити офіс «Самооборони», який зараз розміщений на Хрещатику, 24. Одного такого красеня з розбитою губою я зустріла перед ранком по дорозі додому. Його занесли в офіс і відразу вивели, з’ясувалося, що свій, з бейджем громадянського руху «Спільна справа». Хлопці провели його в Міністерство аграрної політики, де тепер СС. Питаю чоловіків, чи ваш, чи бува, не підробив перепустку. «Наш! А те, що напився — винний. Добре, що зловили і заспокоїли. Буде буянити, додамо самі», — кажуть два широкоплечі охоронці.

В одній iз сотень «Самооборони» інші правила. Тут, якщо випив, прибираєш туалет в одному з кафе. «Півдня мив туалети. Каюся. Зі всієї сотні тільки я один зірвався», — каже боєць, який охороняє вулицю Грушевського. І розповідає свою історію. В Києві він не перший рік робить євроремонти. Коли почався Майдан, прийшов сюди зі «спортивного інтересу». Так і не повернувся більше на роботу. «Коли мені телефонують партнери по бізнесу, не можуть повірити, що я — революціонер. Вони мене знають, як облупленого, що я і пальцем не поворухну безкоштовно. Не вірять, що я здав у ломбард золотий ланцюжок iз шиї, годинник, мобільний телефон — все здав, аби тільки мати гроші на проживання на Майдані. Гроші все одно закінчилися. Дякую киянам, що досі маю що їсти і що курити, — розповідає Володя, весь у шрамах. — Я був інший. Коли прийшов сюди, не знав жодного слова з Гімну України. Люди співають, а я стою, і плачу, кожне слово зачіпає за живе. Може, й тому я досі тут, щоб показати, що ми козацького роду».

Щоб жити краще, наглядач не потрібен

Чому я почала свою розповідь про Майдан із чоловіків, які випили? Щоб було зрозуміло, що відбувається з активістами. Якби ще півроку тому я цих хлопців зустріла десь у спальному районі, тікала б від них, аж гай би шумів. У них сумнівна біографія, кримінальний говір і відчайдушні очі, за якими не скажеш, чого від них чекати. Маю зауважити, на Майдані їх одиниці. Більшість — це молодь з вищою освітою, знаннями права і кількох іноземних мов. Але є і такі. І вони тепер інші. Вони знають Гімн, вони не матюкаються, слухають лекції про зміну влади, правління в Спарті і Римській імперії. Вони стають часткою громадянського суспільства, яке у потрібний момент самоорганізовується і діє.

За ці дні таких прикладів було мільйон. Хоча б, як люди, без ніяких прохань, масово взялися за прибирання Майдану, Маріїнського парку та урядового кварталу, які звільнили силовики. На вулиці Грушевського звичайний чоловік з власної ініціативи підмітав сходи до художнього музею, покриті шаром сажі. Видно було, що мести важко, доводилося віддирати бруд силою. Але він не кинув віника, а підмітав, натираючи руки до крові, притому пританцьовув. І доки сходи не були абсолютно чисті, не пішов. Інший хлопець обрізав зламані гілки мірту на клумбах. Щоб було красиво. Дівчата з трави визбирували недопалки, папірці, розбите скло. Десятки хлопців по вулицях і парку насипали сміття в мішки і відносили на одну купу. Над ними ніхто не наглядав. І ці люди, які у звичайному житті працюють фінансистами, програмістами, художниками, будівельниками..., ідеально виконували роботу двірника. Тому що розуміли, що потрібно навести порядок. Вони не шукали лідера, який їм скаже, що робити і проконтролює процес від «а» до «я». Просто кожен закочував рукава і змінював те, що йому не подобається, вносив свою лепту у суспільство, тепер уже на 1000 відсотків громадянське суспільство.

Неаполітанський театр із «тітушками» і Юлею

Дівчата відмивали від бруду і крові підлогу в Жовтневому палаці та Українському домі, нарізали бутерброди, робили лаваші, варили борщі, розносили чай і печиво. Медики робили перев’язки пораненим, ставили крапельниці бійцям, які пережили контузії. Хлопці привозили дрова на військовому «Уралі», який залишили силовики, а потім цілими ночами їздили на ньому по Києву, щоб виловити «тітушок» і їм подібних. Активісти захопили райвідділ міліції на вулиці Бессарабській, 3, де допитували не одного майданівця. «Самооборона» організувала патрульні пости по всіх вулицях. Вночі під дощем кияни їм виносили чай і пиріжки. І не просто кияни, а підприємці, мільйонери. На холоді люди бізнесу проводили імпровізований майстер–клас для молодих хлопців зі щитами, як починати власну справу і як не допустити корупції.­

Активісти на місці вирішують, хто чим буде займатися, і не дозволяють собі схалтурити ні на крок. Ось це і є здійснення мрій українця, жити в країні без загарбницької влади і наглядача. Ще недавно ми цього до кінця не усвідомлювали. 19 січня під час віча люди чекали від опозиції, що вона розкаже про план дій і вибере між собою лідера. Але ніхто з них не відважився брати на себе відповідальність, і Яценюк тоді, омивши руки, прорік: «Тут є лідер. І я вам скажу хто це — це український народ». Не пройшло і місяця, і український народ довів «душею і тілом», що він справді лідер, що він може змінити себе, систему, країну. Та політики, зайнявшись саморекламою і власними інтересами, не хочуть цього бачити. Їм не вигідно! Вони звикли працювати по налагодженій корумпованій системі. Тому коли на інвалідному візку вивезли Юлію Тимошенко, яка сповістила, що «буде нашим гарантом», під сценою її просто засвистали. Щоб перевести увагу з вигуків «Ганьба!» і «На коліна!» на її роль «месії», ведучий почав кричати: «Тітушки»! Ловіть під сценою «тітушок!».

Італійські журналісти були переконані, що Юля — це символ демократії і свободи. І не могли повірити своїм очам, що люди їй не аплодують. Коли одного з активістів у бронежилеті вивели з–під сцени охоронці політиків, європейські журналісти всміхнулися: «І в вас використовують неапольський театр?». «Для них стало зрозумілим те, що Юлю не знали, як зняти зі сцени без гарячого прийому Майдану і викори­стали цю постановку з «тітушками», — розповів журналіст Любомир Ференс, який супроводжував європейців у ці дні. «Далі ще цікавіше — вся молодь в інтерв’ю каже їм, що Юля — актриса і така ж корупціонерка, як і всі. Юлефанами виявилися лише 60–річні бабці. Один з італійців, сміючись, каже, що синхрони старших людей не треба давати, бо вони надихались диму на Майдані», — додає супроводжуючий італійських журналістів. Це знає молодь і зрозуміли італійці. Але було й багато чоловіків, які до безтями закохані в Юлю. Коли я з подругою, дві дівчини невисокого зросту, почали під ялинкою висловлювати своє обурення, нас зі всіх боків обступили чоловіки і почали погрожувати вивести з Майдану, а один узагалі аж прогарчав нам в очі: «Я зараз вам переламаю хребет і вб’ю». До того на свою адресу ми чули різне — провокатори, засланці СБУ, але вбивством ще ніхто не погрожував. Крім «Беркута». Юля тільки приїхала й ще не адаптувалася до повітря Майдану, а вже посіяла ворожнечу. І добре, що людей, які це розуміють, більшість.

Уже в неділю активісти чітко висунули вимогу №2 — люстрація. По всьому Майдану висять плакати «Юля на волі, хлопці сидять», «Слава героям, а не продажним політикам», «Початок люстрації негайно». У наметі «Вільний мікрофон», що між Європейською і Майданом, кожен може висловити свої думки, пропозиції. Чоловіки приходять і просять вибачення у бійців, що за своє життя нічого не зробили для зміни системи, юристи та історики розказують активістам, як будувати громадянське суспільство, формувати громади, приймати рішення, змінювати систему. Хлопці на Майдані кажуть, що війна продовжується. І ця частина, дай Бог без крові, буде ще важчою, ніж попередні чорні дні.