Ленін, гудбай! Із запізненням на 20 років

Не дотягнешся до Януковича — вали Леніна. Після першого кривавого побоїща у Києві 18 січня люди по всій Україні кинулися трощити кам’яних ленінів. За одну ніч і ранок було повалено десять пам’ятників у містечках та обласних центрах. Чим інтенсивніше стріляли у повстанців у столиці, тим більше ідолів комунізму падало на землю по всіх регіонах. Полтава, Переяслав–Хмельницький, Дніпропетровськ, Кіровоград... До вчорашнього дня з постаментів скинуто 47 ленінів, ще десять повалені до того, у січні — на початку лютого. По всіх усюдах, від Канева до Миколаєва і Дніпропетровська, українці обернули свою лють до пам’ятників померлому майже століття тому комуністу. І що б, здавалося, той пам’ятник, бронзовий чи гіпсовий бовван, не він санкціонував розстріли в Києві, не він зробив корупцію та безправ’я в Україні нормою життя, не він легалізував бандитизм у 2014 році! Він — тільки зримий символ збоченого радянського комунізму і совка, який продовжував жити в країні і через 23 роки після її начебто звільнення з комуністичної імперії. Нинішній масовий ленінопад показує, що Україна тільки зараз по–справжньому починає прощатися з радянською комуністичною ідеологією. Не в 1991–му, а в 2014–му ми виходимо з радянської імперії зла і пишемо вже це словосполучення без лапок.

У 1990 році ще студенткою, яка приїхала на літню практику з Києва до Тернополя, я стала свідком знесення другого в на той час ще УРСР монумента Леніну (перший повалили за місяць перед цим у Червоно­граді на Львівщині). Саме тоді я вперше почула (на рухівських мітингах у Києві не пригадую, щоб таке було), як двадцятитисячна чи й більше юрба скандує гасло, що за останні місяці 2014–го стало звичним у Києві, мов «добридень» — «Слава Україні!» і сама ж відповідає: «Героям — слава!». Велетенський пам’ятник падав важко, люди вилазили на дерева, щоб це бачити, молодь дико скакала у захваті, старі баби кляли: «Кат! Кат!», розбирали уламки і запихали трофеї в кишені. Минуло 24 роки. Ленін падає половину мого життя, дуже повільно.

Ці пам’ятники й теперішні сюжети їхнього знесення — суцільна метафора. Ленін пручається. У Дніпропетровську за допомогою позиченого в метробудівців троса та важкої техніки скульптуру не могли похитнути і зрушити з місця півдня. У селищі Саврань на Одещині міліція відкрила кримінальне провадження за статтею «вандалізм» (може, до цього дня вже і закрила?). У Запоріжжі та Херсоні пролилася кров. У Запоріжжі невідомі обстріляли мирну ходу: коли люди йшли колоною від поваленого Леніна, з автівки, що проїздила повз, хтось вистрелив у активістку, молоду дівчину з простреленою ногою доправили до лікарні. У Херсоні вчора заступилися за вже не сам пам’ятник, а його спорожнілий п’єдестал, молодики з георгіївськими стрічками — було побито активістів–майданівців. Захисники комуністичного вождя червоною фарбою вивели на постаменті: «Ленин жив! Ленин будет жить!». Судячи з телекартинки, херсонські «ленінці» народилися під розпад Союзу, коли цей плакатний штамп уже вийшов з обігу і припадав пилом на кумачевих простирадлах у ленінських куточках. Звідки вони його можуть знати, дивуюся. Вони–бо не встигли прикріпити до школярського коричневого піджака жовтенятську зірочку з красивим кучерявим Володею Ульяновим, не проходили в школі у читанці оповідання Марії Прілєжаєвої про те, як маленький Володя завжди виїдав усю кашу і тому заснував у своїй родині «Общєство чістих тарєлок»... Коли я була маленькою дівчинкою, допитувалася в батьків, а що значить «Ленин жив», він же помер? Уже не згадаю, що мені відповідали, щось, очевидно, ще більш незрозуміле за саме запитання. Тепер хочеться, щоб з макабричного гасла на постаментах цих пам’ятників лишалася перша частина згаданого радянського слогана, а саме — «Ленин жил».

Прикметно, що демонтаж ленінів відбувається «на хвилі», абсолютно спонтанно. Тільки у кількох містечках, як, наприклад, у смт. Маневичі на Волині, відповідне рішення ухвалила місцева рада. Решта пам’ятників падають від «самосуду» народу. Скажімо, у Коростені на Житомирщині, як розповідає моя колега Марина Ткачук, люди рушили зносити пам’ятник відразу з цвинтаря, де попрощалися з 33–річним Сергієм Кемським, загиблим у Києві.

«Це декомунізація, яка відбувається спонтанно і яка, на жаль, не була проведена офіційно, на державному рівні, за всі роки незалежності, — розмірковує відомий історик Володимир В’ятрович. — Для мене символічно, що вона відбувається водночас із боротьбою українців за демократичні цінності, незалежність від російського впливу».

Наступним логічним кроком, на думку багатьох, була би заборона КПУ. Питання тільки в часі — як швидко це буде зроблено. «Я завжди виступав за засудження комуністичного тоталітарного режиму як злочинного, який призвів упродовж минулого століття до масових репресій та вбивств мільйонів людей. Гадаю, що комуністична ідеологія мусить бути під забороною в Україні, — каже В’ятрович. — Комуністи нині були серед тих сил, які посприяли режиму в розстрілах у Києві. Тому Компартія не повинна існувати».