На Майдан гнали, як на бійню…

«Подивись на мої руки. Вони всі в крові. Мені 34 роки. Я хочу жити в мирній державі. Чому я маю своїми руками зупиняти кров на грудях у товариша, який стояв зі мною поруч у провулку біля китайського посольства? Йому осколок потрапив під бронежилет і розірвав м’язи на грудях», — показує молодий чоловік руки, залиті свіжою людською кров’ю. Потім витягує з кишеньки цигарки «Мальборо». «Бачиш, тут немає української акцизної марки. Їх з Європи чи Америки завезли контрабандою. Такими цигарками був повністю завалений офіс Партії регіонів. Вони хочуть нас потруїти неякісним товаром, а самі курять імпортні папіроси», — закурює чоловік і спокійно дивиться у бік лінії «Беркута», який з вівторка після обіду перекрив Кловський узвіз.

«Чому всі ці хлопці мають обличчя в крові?»

По інший бік від Майдану, в урядовий квартал, а саме до Верховної Ради, намагалася пройти Волинська сотня, до якої належав чоловік із закривавленими руками. «Беркутівці» жестами показували їм, що мітингувальникам — смерть, махали руками в районі паху, одним словом, поводилися, як збіговисько сексуальних маніяків, що готові тільки вбивати. При першій можливості, як тільки їм дають наказ йти на людей, «беркутівці» з особливою насолодою накидаються на всіх підряд — волонтерів–медиків, хлопців у екіпіровках, бабусь із візочками, молодь, що вийшла з офісів глянути, що відбувається. Вони стріляють у мирних громадян гумовими кулями, кидають гранати з клейкою рідиною, яка роз’їдає шкіру, б’ють щосили кийками по спині й голові. Люди для них — як худоба для м’ясника. Побив, а ще краще вбив — тоді і порадіти можна. Після переможного омитого людською кров’ю наступу легко помітити, як хтось із «беркутівців» стрибає від щастя, що нарешті знищив свого ворога.

І таких «захисників вітчизни» у вівторок по зав’язку було в Маріїнському парку. Вони вперемішку з «тітушками», яких вдягли у новенькі військові каски, метушилися по парку, наче мурахи у велетенському розгромленому мурашнику.

Після того як нас кийками прогнали зі всіх можливих провулків біля станції метро «Арсенальна», ми рушили на перехрестя Інститутської й Шовковичної, де ще досі тривали бої. Хлопці кидали в «Беркут» бруківкою, ті собі відкидалися камінням, в перемішку з пострілами з гумовими кулями і світло–шумовими гранатами. Кілька «беркутівців» вилізли на дахи висоток і звідти кидали в людей коктейлями Молотова.

Із боку мітингувальників кожну хвилину хтось отримував поранення. «Чому всі ці хлопці мають обличчя в крові?» — жінка в норковій шубі, яка вийшла з сусіднього офісу, не могла зрозуміти, що це вже не просто протест, а кривава війна. «Беркут» розслаблено походжав по всіх провулках в районі Липок і вичікував наказу. І як тільки їм по рації оголосили: «До бою!», бралися за справу.

Єдиний порятунок — бігти!

У перших рядах «беркутівці» бігли з автоматами, за ними — з гранами, потім їхав водомет, який розчищав барикади. Вони гнали кількатисячний натовп із такою швидкістю, що люди падали, розбивали обличчя і коліна та вибивали зуби об асфальт. Біля снігових барикад утворилися живі корки. Жінки плакали, хлопці їх підтримували за руки і швидко перетягували через барикади.

Я впала. Моя каска з голови покотилася людям під ноги. Побила коліна. З одного юшила кров, інше спухло, як ковбаса. Подумки я здалася й віддалася у руки «Беркуту». Хлопець, який пробігав поруч, різко мене підняв і майже силою, бо бігти було важко, відтягнув до барикад.

Перед входом на Майдан в кучу збилися кілька сотень людей, вони не могли швидко проскочити через вузький прохід. Потрібно було шукати альтернативу. Поруч із барикадою, поміж Національним банком і Жовтневим палацом, багато років розташований пустир, який переріс у сміттєзвалище. Там був кількаметровий обрив. У мене був вихід — або стрибнути і зламати ногу з моїм щастям, або попрощатися з нирками після ударів кийками. Вибрала обрив. Стрибнула на пластикові пляшки і мішки зі сміттям, які врятувати мої кістки. Так я добралася до Майдану — з порваними штанами, пальтом, вся в сльозах, крові і глині.

«Беркут» ніхто не міг зупинити. Вони пройшли барикади й вишикувалися на пагорбі біля Жовтневого палацу та на вулиці Інститутській, майже на самому Майдані. Я дивилася, як їхні шоломи виблискують на сонці майже на Майдані і не могла себе зупинити від відчаю. Стояла посеред головної площі столиці і дико ревіла. Не могла зупинитися. До мене підійшла дівчина, яка відчувала щось подібне, але тримала себе в руках, напевне тому, що не потрапила на «бойню» на Інститутській. Вона обійняла мене, почала заспокоювати, цілувати в чоло. Я плакала їй у плече, наче смертельно ображене дитя в обіймах мами. Вона розуміла, що в ту хвилину тільки обійми можуть мене врятувати від серцевого нападу. На Майдані, який до цього часу здавався єдиним безпечним місцем, ми всі були як у пастці. «Беркут» почав стріляти з боку Європейської площі, підійшовши впритул до барикад, вевешники захопили Володимирську гірку й початок вулиці Костельної, перегородивши вхід у костел Олександра, який раніше приймав людей на обігрів і лікування.

«Стерв’ятники» поживилися залишками від активістів

Священик розповів, що військові намагалися прорватися до костелу, грюкали в двері. «Добре, що я просто перед їхнім носом закрив на усі замки міцні металеві двері. Зараз ми відчинені. Я з Майдану приводжу людей у середину через задній вхід. Маємо медпункт, буфетик. Люди можуть поспати, помолитися», — ділиться священик. У костелі пахне заспокійливим, під іконами в спальниках сплять мітингувальники. Їх не багато. Люди бояться йти в костел, бо у дворах по вулиці стоїть «Беркут», в будь–яку мить можуть почати обстріл.

«Коли «Беркут» захопив Український дім, усіх поранених принесли до нас. Пізніше їх забрали в інші медпункти, в офіси», — уточнює священнослужитель. На великій колоні на мене дивиться плакат–ікона з підписом «Свята родино, молися за нас». Я пошепки повторюю «молися за нас» і покидаю костел, щоб люди мали можливість відпочити.

А тим часом у вікнах Українського дому було видно, як чоловіки нишпорили в речах, які мітингувальники залишили під час евакуації. «Вони, як стерв’ятники, накинулися на вулицю Грушевського та Європейську площу. Я бачив, як «беркутівці» з палаток активістів витягували наколінники, куртки, приміряли одяг на себе і ховали в пакети», — каже мені чоловік, з яким я намагаюся ближче до півночі у пітьмі розгледіти, як бульдозерами та вантажівками зачищають барикади. «Вони вже четверту годину вивозять наші барикади. На завтра Грушевського буде вільна для машин», — додає чоловік і присідає на пеньок біля бочки, які після себе залишили ВВшники. Солдатів вишикували у шеренгу і з Костельної погнали на Хрещатик — очевидно, там потрібна була підмога.

Учора приблизно на тому місці силовики звели свою бетонну барикаду, аби захистити урядовий квартал.

Я й собі подалася на Майдан, щоб бодай своєю присутністю допомогти активістам. Чоловіків було не так багато, як зазвичай на недільних вічах чи під час нападу «Беркуту» 11 грудня. Справа в тому, що метро по всьому Києві закрили ще о 16:00 у вівторок. Траси до Києва теж поперекривали. Люди лісами йшли на столицю. Але, може, й добре, що нас було не густо. Адже потрібно було весь час підкидати дрова й шини у вогонь. Бо тільки живий вогонь міг зупинити «стерв’ятників». Дошки, дерев’яні ящики, картон, шини носили всі — пенсіонери, інтелігенція (серед якої вдалося запримітити режисера Михайла Іллєнка і письменників братів Капранових), молоді дужі хлопці. Жінки й чоловіки, в яких не вистачило відваги стояти зі щитами навпроти «Беркута» біля стели Незалежності, вишикувалися в один ряд і з рук в руки безперестанку подавали бруківку на передову. До обіду в середу бруківки на Майдані майже не було. Всі тротуари були розібрані.

Києве, вставай!

У середу зранку в центрі Києва було майже пусто, як на травневі свята. Ті, хто ночував, пішли додому перепочити, інші ще не підтягнулися. Але ближче до обіду один за одним почали на автомобілях приїжджати кияни. Кожен із них щось ніс, хто — їжу, хто — медикаменти, хто — шини або дрова. Кияни масово записувалися у волонтери, питали, чим можуть допомогти. Їм чемно відповідали, що зателефонують у разі потреби, але зараз не треба. На Майдані дівчата розносять бутерброди, другі страви, чай. Їжі так багато, що вже ніхто не хоче пригощатися. Незважаючи на всі перешкоди з боку влади, Київ мобілізувався і тисячами прийшов підтримати активістів.

Це наша війна.