Костянтин Сігов: Щоб нас почули і у Франції, і в Макiївці

«Вписати українські події у європейський контекст...»

— Пане Костянтине, жителі багатьох європейських країн не уявляють реалій нашого життя. Ви наголошуєте, що перекладати слід не лише з мови на мову, а й з культури на культуру. Цього треба спеціально вчитися?

— Це новий формат роботи. Ми бачимо, що окремі факти активно перекладають і доносять, щоразу ретельно пояснюючи, хто такі «тітушки» й «беркути». Але ж маємо переходити до складніших, аналітичних текстів, які розкриватимуть етос Майдану, його специфіку, настанови, розмаїття в діапазоні між Віталієм Кличком і Лізою Шапошник. Цей діапазон треба описати і пояснити, визначити, яке місце в ньому належить, скажімо, Валентину Сильвестрову, який присвятив свій музичний твір пам’яті Сергія Нігояна. Фахівці з філософії, культурології не звикли до такого формату роботи та ще в умовах інформаційної війни. Це не аналітична розлога академічна стаття, не есе і не художній твір.

Очевидно, що коли хочемо розповісти для європейських читачів про київську революцію, яка не має прямих аналогів у світовій історії, варто починати з наведення аналогії з якоюсь відомою їм знаковою подією чи особою, а потім уже розповідати про відмінності. Тобто треба добре знати культурологічний аспект історичних подій у різних країнах. Дуже важливо пояснювати європейцям відразу дві речі: у чому оригінальність київських подій і в чому їх зв’язок із визвольними рухами всієї Європи. Адже кожна нова революція — у Будапешті, Празі, Польщі, — яка несла в собі щось радикально нове, була пов’язана зі стрижнем, який Ханна Арендт охарактеризувала як «втрачений скарб» європейського опору. Як ми впишемо українські події у цей контекст? Бо якщо вони будуть зовсім поза контекстом, жителі інших країн говоритимуть: «Ми не розуміємо, що тут відбувається».

— Відомо, що завдяки вашим текстам у французькій газеті Le Monde для її численних читачів наш Майдан став зрозумілішим і ближчим, майже рідним. Ви символічно порівняли французьку Маріанну з Лізою Шапошник, яка, маючи обмежені можливості, приїхала зі Східної України і працює волонтером на кухні...

— Так, для Франції ключова фігура — це Маріанна, кожна дитина про неї знає. Є знаменита картина Делакруа, де зображена ця героїчна революціонерка. В останні десятиліття топ–жінку в цій країні обирають «Маріанною Франції». Серед них — Бріжит Бардо, Мірей Матьє, Катрiн Деньов, Софi Марсо. І коли французу кажеш: «Ось Маріанна української революції», вони розуміють контекст того, про що йдеться. Чи можна знайти образ, який сильніше спростовує агресивну риторику довкола Майдану?

«Щоденник із Києва» для західного суспільства

— До речі, чимало західних часописів серйозно переймаються темою нашого «правого радикалізму» і «екстремізму»...

— Найпростіший спосіб винести тему Майдану «за дужки», відсунути — це поставити в центр дискусії якісь маргінальні речі. Нам потрібно самим визначитися і чіткіше пояснювати наші пріоритети, що є головною темою Майдану від листопада, яку, попри драконівські закони і репресії, не можна винести «за дужки» і сказати: «Ваш мирний протест а ля Ганді — це була добра справа, а тепер ви екстремісти».

— На ваші статті відгукнулися найвідоміші французькі інтелектуали. А відомий журналіст Бернар Анрі Леві навіть приїхав до Києва й виступив перед майданівцями. Чи є якийсь ефект від таких поїздок до нас західних інтелектуалів?

— Я бачив, що коли Леві виступав, то на свій телефон отримав СМС від президента Франції. Він повернувся і надрукував свій текст, який читають найпоширенішими мовами Європи. До речі, він є редактором впливового журналу «Правила гри» (La Rеgle du Jeu), куди пишуть славетні автори з усього світу, відвідуваність — колосальна. Він запропонував для інформування західного сусупільства створити на сайті цього часопису наш колективний блог iз назвою «Щоденник iз Києва». Сподіваюся, блог на тому порталі не зможуть так швидко «покласти», як деякі наші майданні джерела, скажімо, Eurolution.info. А якщо буде зафіксовано, з якої країни йдуть атаки, будуть санкції всієї Європи.

Наші експерти є фаховими. Але вони поки що залучені до загальноєвропейської інтелектуальної спільноти лише поодинці. А це буде можливість колективного представлення інтелектуалів України. У цьому блозі будуть журналістські й аналітичні матеріали. Спершу він буде французькою, а надалі — англійською, німецькою, польською, багатьма іншими мовами. Відповідно, потрібні партнери в кожній iз цих країн, які цей блог перекладатимуть і просуватимуть. Ця тривала інформаційна боротьба об’єднуватиме різні сили. Бернар Анрі Леві запропонував мені бути відповідальним за цю справу. Я розумію, що в нас усіх обмаль часу, багато хто вже не пам’ятає, коли займався своїми справами, не кажу вже висиплявся, але запрошую писати тексти для блогу і надсилати їх на адресу, що вказана в рубриці «контакти» на сайті «Дух і Літера». Ми втомилися, що нас не чують навіть у своїй країні. А це шлях до того, щоб нас почули. Можливість створити спільний інформаційний центр, де кращі українські й західні журналісти і перекладачі робитимуть якісний продукт для всього світу. Цей подвійний рух — від нас до них і від них до нас — треба просто побудувати.

«Волонтерські ініціативи має підтримати опозиція...»

— Така ж потреба інформаційного двобічного руху є і для сходу–заходу, півночі–півдня України. Села і містечка Західної України на диво слабо інформовані не лише про Донбас чи Сіверщину, а й про те, що відбувається у Києві. Можливо, тут теж потрібні якісь символічні «переклади»?

— Я говорив нещодавно з одним інтелектуалом із Донецька, він каже, що чимало його друзів, родичів, знайомих просто ще не зрозуміли, що відбувається. Для них iще не декодували уявлення, очевидні для галичан, киян. І цю роботу треба робити. Пояснити: от, вам кажуть про бандерівців, а насправді, донецькою мовою, це означає те–то і те–то. Це треба перекласти в їхній топос (образ, характерний для культури. — Авт.). Мають перекладати люди, які володіють двома культурними контекстами. І хтось їх має до цього заохочувати. Кажуть, що єдиною політичною фігурою, яка може переконливо говорити не лише в Брюсселі чи Вашингтоні, а й у Макiївці, є Віталій Кличко. Люди, які займаються інформаційним креативом, мають виробити потрібні меседжі, напрацювавши дайджест таких «перекладених» матеріалів. Щоб політик не думав, про що слід говорити з людьми, виходячи з автобуса в Макiївці, а був підготовлений.

Усі ми маємо стати перекладачами. І не тільки з мови на мову, а, умовно кажучи, з одного інформаційного рівня на інший, з одного культурного коду на інший. Йдеться не про оцінку, не про ієрархію — а просто про інакшість. Ми багато говорили, що Україна мозаїчна, плюралістична, багатоареальна. От тепер для кожного з цих ареалів, на місцеві реалії, говірку, контекст слід перекласти головні, центральні месе­джі про те, що відбувається у Києві. Це відповідальність і Києва, і місцевих журналістів та активістів. Це потрібно робити, щоб нас почули і у Франції, і в Макiївці.

— За час Майдану виникло багато різних ініціатив, утім не було мозкового центру, який би створив простір для взаємодії. Чи мав би Штаб національного спротиву зібрати інтелектуалів, професіоналів, які могли б протистояти «дезiнформаційній» війні?

— Я не приєднуюсь до тих, хто всіх собак вішає на опозицію. Та все ж ініціативи, що зараз діють як волонтерські, мають бути підтримані силами опозиції. У них є прес–центр, їхня відповідальність має бути не лише у сфері суто політичних справ, а й в інформаційній. Вони постійно спілкуються із західними лідерами, але належним чином не наповнюють інформаційний контекст цих зустрічей. До речі, нам часто сунуть у машини газети — умовно кажучи, «інший» пропагандистський продукт. А де наш якісний, добрий часопис? Той же дайджест (кращих публікацій за кордоном про Майдан. — Авт.). Ми сьогодні самотужки дізнаємося, де в інтернеті можна знайти ті кращі есе, — хтось їх бачив, хтось ні. А вони мають бути тут, в Українському домі, щоб кожен міг їх узяти і цією їжею живитися. Думаю, що таке інформування навзаєм має стати такою ж звичною річчю, як чай і бутерброди, які тут роздають.