Японська актриса Хару Куроки отримала «Срібного ведмедя» за роль у «Маленькому домі». (Рейтер.)
«Ведмеже» золото дісталося китайцям — фільму «Чорне вугілля, тонкий лід» 45–річного режисера Діао Їнаня. Надважка кримінальна драма, з елементами трилеру. І з відчуттям, що людське життя стоїть на межі повного розпаду.
Ніяк не скажеш, що рішення журі на чолі із сценаристом і продюсером Джеймсом Шамусом бездоганне. Враження таке, що тут включалися якісь геополітичні мотиви. Мовляв, а давайте–от цих китайців якось заохотимо, підвищимо їхню самооцінку в кіно. Бо ж одним призом справа не обмежилася. «Срібного ведмедя» як кращому акторові віддано Ляо Фану, який виконав головну роль у тому самому «Чорному вугіллі...». І який, отримуючи приз, прогноз склав: «Це тільки початок весни в Китаї!». А на додачу китайцям вручили й приз за видатний мистецький внесок — його отримав оператор фільму «Масаж наосліп» Зен Цян.
Американці, окрім «Ведмедя» за режисуру, отримали другий за значенням фестивальний приз — гран–прі журі за фільм «Отель «Гранд Будапешт» відомого режисера Веса Андерсона. Майже 45–річний Андерсон («Сімейка Тененбаум», «Водне життя», «Королівство повного місяця») — один із найяскравіших представників тепер уже середнього покоління американських режисерів.
«Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль віддано японській актрисі Хару Куроки («Маленький дім»).
Європейцям дісталися тільки два посрібленi ведмеді. Один — за кращий сценарій — господарям, Дітріху та Анні Брюггеманам за фільм «Хресний шлях» (справедливо, на мій погляд; жорстко оповідана історія про те, як лещата релігійних догм доводять до самознищення сучасну молоду людину). А срібний приз імені Альфреда Бауера за фільм, що відкриває нові перспективи для кіно, присуджено 91–рiчному французькому класику Алену Рене за стрічку «Життя Рейлі» (в оригіналі «Любити, пити, співати»). Пріоритетною ця картина стала і для журі ФІПРЕССІ.
Парадокс, чи не правда? Автором найрадикальнішого за естетикою висловлювання визнано режисера, чий вік наближається до сотні. Що це, як не констатація застою в сучасному кіно, консерватизму його мистецького обладунку? Хоча тут не обійшлося без певного, як на мене, лукавства. Бо ж от цю естетику такого собі театрального кіно ми бачили ще у того ж Рене тут, у Берліні, 2003 року, у фільмі «Курити / Не курити». А може, це ще одне свідчення популярності думки про те, що опісля класичних картин французької «нової хвилі» кіномова більше не розвивається?
Нагадаю, що Ален Рене дебютував у кіно ще в перші повоєнні роки документальними стрічками «Ван Гог» та «Герніка». Один із фундаторів «нової хвилі» французького кіно, яка постала на рубежі 1950—60–х років, у тому числі й завдяки знаменитим стрічкам Алена Рене «Хіросіма, любов моя» (1959) та «Минулого року в Марієнбаді» (1961).
Тим часом у Берліні майже не помічено чогось зимнього, надто вже тепло. Таку ніжну зиму німці називають зеленою. А чи буде опісля зеленої Німеччини весна в кінематографічному Китаї чи ні — це ще питання.
На тлі тріумфу китайців дуже помітною була відсутність російського кіно. І це при тому, що цьогочасний рівень російських фільмів цілком витримує конкуренцію на світовому фестивальному рівні. У чім справа?
Значною мірою відповідь на це питання можна знайти в публікації у третьому числі журналу The Hollywood Reporter, який виходив у дні Берлінського фестивалю. Стаття Ніка Холдвортша має промовисту назву «Кіносварка! Фінансове протистояння відкриває другий раунд». За версією автора, стосунки німецької та російської кіноіндустрій, ще донедавна цілком успішні, різко погіршились. Не в останню чергу через культурну політику Кремля. У підсумку, закривається німецько–російський фонд розвитку. Чи не головним винуватцем того, що відбувається у цій сфері, Холдвортш вважає міністра культури Росії Володимира Мединського. Наводиться приклад: саме Мединський виступив проти проекту фільму «Дорогий Ганс, Дорогий Петро», який мав ставити російський режисер та сценарист Олександр Міндадзе. Міністр звинуватив майбутню стрічку в «історичній недостовірності»... Наводяться й інші приклади втручання Мединського у вже налагоджені стосунки двох кіноіндустрій.
Згортання німецько–російських ділових стосунків у кінобізнесі особливо помітно на тлі німецької експансії у кіноіндустрії багатьох країн. Підраховано, що у різних програмах Берлінале брали участь близько сімдесяти стрічок за прямої участі німецького фінансового капіталу. Може, це теж щось пояснює у ставленні офіційної Москви до активізації німців у формуванні світового кінопростору? Так чи інакше, а ознаки «холодної» кіновійни спичинили відсутність росіян у Берліні. Про що можна тільки пожалкувати, звичайно.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
