Генерал–майор СБУ волинянин Олександр Булавін служив у дуже специфічній структурі КДБ УРСР — в управлінні захисту національної державності, згодом реорганізованому в управління боротьби з тероризмом. Йому довелося безпосередньо брати участь в історичних подіях, коли в Україні розгортався національно–визвольний рух, коли руйнувався Радянський Союз і колишні його республіки ставали незалежними державами. Зрозуміло, що був людиною системи й стояв на сторожі безпеки держави, яка існувала тоді. Сьогодні Україна знову перед непростим вибором. Її незалежність у небезпеці. Чому так сталося й чи є вихід — про це та багато іншого, що хвилює нині кожного свідомого українця, розмовляли ми з Олександром Олександровичем, зустрівшись зовсім з іншого приводу. Він — автор уже чотирьох книг, виданих за останні два роки. В останній автобіографічно–документальній книзі «Честь имею» чимало місця присвячується саме періоду становлення української незалежності.
«Хлопці, моліться, щоб нас не розірвали на шматки»
— Чому написав книгу російською? Бо планував видавати її в Москві. Так сталося, що в тамтешньому видавництві можна було видрукувати її безплатно, і деякі луцькі автори успішно цим користуються. Та виявилося: щоб надрукуватися в московському видавництві, потрібні сенсації. У мене з сенсаціями не склалося. Тому друкував книжку в Києві. Чимало моїх колег по службі після розпаду СРСР опинилися в Росії, інших колишніх республіках Радянського Союзу. Хотілося, щоб вони прочитали ці спогади, пригадали. Я не соромлюся тих часів. Мені нічого боятися. Я нікого не засудив, не передавав до суду матеріалів на жодну людину. Як українець прийняв присягу на вірність народу України й служив у спецслужбі вже незалежної нашої держави. Маю свої погляди на деякі речі, не міняю їх, як дехто міняє партії і прапори. Можливо, у чомусь помиляюся, але кожна людина має право на свою точку зору. Хтось із філософів сказав: «Не критикуйте минуле, яке вже відбулося». Його потрібно просто зрозуміти. Ми нікуди він цього не подінемося. І не втечемо.
— У своїй книзі ви згадуєте часи студентської революції на граніті, багатотисячні мітинги демократичних сил у Києві. Як сталося, що навіть тоді, коли розвалювався Радянський Союз, коли проти людей працювала потужна репресивна радянська машина, в Україні не пролилася кров? А сьогодні, після стількох років незалежності, в Києві та регіонах є вбиті, покалічені?
— Тоді ситуація була пожежонебезпечною як у прямому, так і в переносному значенні. У центрі столиці було набагато більше мітингувальників, аніж зараз на Майдані. Щоб вивчати настрої людей, керівництво КДБ посилало на мітинги навіть генералів! Зокрема, під час одного з багатотисячних масових мітингів біля центрального стадіону в народ ходив генерал Петро Стефанович Підгайний разом із кількома офіцерами високого рангу. «Хлопці, моліться, щоб нас зараз не розірвали на шматки», — казав він, коли нас вирахували в натовпі через нашу специфічну зовнішність. Під час студентської революції на граніті мітингувальники погрожували підірвати бензовоз у центрі Києва. Можете уявити, що могло б статися! Але не сталося. Тоді теж пікетували управління КДБ, міліції. І начальники виходили до людей, розмовляли, намагалися шукати якісь компроміси. Тепер ніхто до людей не виходить. І це ще більше злить мітингарів, бо вони відчувають зневагу з боку влади. Тоді теж були гарячі голови, які пропонували застосувати силу. Був присутній при розмові, коли один iз високопосадовців ЦК Компартії України пропонував начальнику мого управління, генералу Підгайному і першому заступнику міністра внутрішніх справ Василю Дурдинцю застосувати силу проти мітингувальників. Однак вони заявили, що це неможливо.
— Вам довелося в Москві захищати інтереси своєї контори в суді, коли Левко Лук’яненко подав до суду на КДБ за наклеп. Уявити важко, що в ті часи можна було судитися зі спецслужбами. Розкажіть про це детальніше...
— А що розказувати? У травні 1991 року з трибуни Верховної Ради СРСР голова КДБ Володимир Крючков заявив про наявність у структурі Української Гельсінської спілки озброєних формувань. Ми цієї інформації Москві не надавали, бо нічого подібного не було. Отож Левко Лук’яненко подав позов у один із районних судів Москви. Мене тричі відправляли у відрядження до столиці консультантом, щоб якось виплутатися з цієї неприємної ситуації. Від ганьби врятував ГКЧП.
«Біля влади стоїть колода карт, яка постійно тасується»
— Сьогодні наші силовики теж частенько розповідають про зброю на Майдані, про воєнізовані угруповання. Чи це не з тієї ж опери?
— Про що не знаю, про те мовчу. Прикро інше. Силові органи у нас стали заручниками політичної ситуації. Попри те, що вони мають бути позапартійними й поза політикою. Порушують закони з обох сторін. І ніхто за це не карає. У свою чергу, це породжує анархію. Влада й опозиція недооцінюють серйозності ситуації. Ми нічого не робимо для змін у країні. Біля влади стоїть колода карт, яка постійно тасується. У Верховну Раду тепер ходять цілими сім’ями. У владі немає бідних людей. І пробитися туди небагатому кандидату неможливо. Я спробував свої сили на виборах у 2012 році у Володимир–Волинському окрузі. Це моя батьківщина. Мене просто добивало, коли приїжджав до людей на зустрічі, а вони відразу запитували: «Що ти привіз? Дай гроші». Бізнесмен відкриває дитячий майданчик — влада тут як тут, уже примазалася до цієї справи. Те, що я хочу працювати задля країни, задля змін у ній, нікого не цікавило. Тільки гроші. І що ми хочемо від нашої влади? Ми самі її вибираємо, купуючись і продаючись. Україні потрібні нові обличчя, люди, які мислять по–іншому, по–сучасному. Де їх узяти? Не знаю. Але вони є. Треба шукати.
Україна стоїть перед великими викликами. Знову почалися розмови про федералізацію. Відірвати й поділити дуже просто, а об’єднати країну набагато важче. Ми бачили ці процеси в 90–х у Криму, у Придністров’ї, бо весь час працювали там у відрядженнях у ті буремні роки. Серед особового складу Кримського управління СБУ панували відверті проросійські настрої, чимало офіцерів відмовилися приймати присягу на вірність Україні. А дехто з керівників спецслужб договорився навіть до того, що Крим може прожити самостійно за рахунок курортів, фруктів і овочів. Працювати було непросто, але ситуацію тримали під контролем, і згодом усе врегулювалося. Тепер знову кримський проросійський вектор несе загрозу цілісності України. Хоча, говорячи про російський чинник, не враховуємо інших зовнішніх чинників, які не менш небезпечні. На жаль, немає сьогодні в Україні такої групи людей, яка об’єднала б українців. Немає таких особистостей, як Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл... А сучасна політична еліта виявилася не здатною нести ту місію, яку на себе взяла.