В’ячеслав Брюховецький: Якби був студентом — стояв би на барикадах

Засновник, перший ректор, а нині — почесний президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький пояснив «Україні молодій», чому він не увійшов до структур Майдану — приміром, до його Ради. Бо, каже, ініціативна група «Першого грудня» («де я є наймолодшим», — додає він з усмішкою) ухвалила рішення зберігати нейтралітет. «Не тому, що ми проти Майдану, а тому, що якщо вже вирішено сприяти переговорному процесу, приймати той чи інший бік є неможливим».

Проте симпатії Брюховецького — очевидні. Інакше й бути не може, бо йдеться про наставника вишу, який не тільки підтримав Помаранчеву революцію у 2004–му, а й закликав своїх вихованців сприяти її перемозі. Втім тоді ми мали еволюцію, наголошує Брюховецький. Еволюцію, яка породила теперішній Майдан і яка веде нас до нової якості життя. А якість ця настане, сподівається шанований інтелектуал. Бо час «забав» і репетицій на київському граніті лишився в минулому. Українці подорослішали — «підросли» і їхні революції.

«Я б не хотів, аби весь Майдан став «Правим сектором» — це була б справжня війна»

— Пане В’ячеславе, китайці вважають прокляттям жити в часи змін. Але чи можна назвати те, що відбувається в нас зараз, змінами? Це вже третя «революція», якщо рахувати «Україну без Кучми» і Помаранчеву. Суттєвих змін так і не відбулося, а часи настали страшні...

— Не зовсім так. Життя кожної людини проходить період власних змін, адже життя дуже динамічне. Щодо України: на мій погляд, зміни відбулися, і досить серйозні. І починав би я їхній аналіз не від «України без Кучми», а від студентської революції на граніті 1990 року. Пригадайте, як це було. З одного боку, все виглядало дуже серйозно, а з іншого — ніби забава. Я запитував свою дочку Оксану, яка брала участь у тодішній подіях, які тоді були гасла? Вона пригадала одне: «Масол — на засол!»...

— Голова Ради міністрів Масол таки дійсно пішов на «засол»...

— ...Його відставки студенти добилися, з рештою вимог їх обдурили, але важливо не це. Люди, котрі робили студентську революцію, ніде не поділися, вони залишились. І зараз вони є рушійною силою подій на Майдані. Доній, Кириленко, Тягнибок... Тепер дивіться, як розвиваються події далі. А далі — «Україна без Кучми». На ті протести я виходив, хоч і ставився до них скептично...

— Чому?

— Бо недозріли ще. Тоді так само відбувалася персоніфікація «кореня зла», тільки вже не так жартівливо. Замість «Масола — на засол!» скандували «Україна без Кучми!»... Потім була Помаранчева революція, яку я ніколи не вважав революцією, і букву «р» завжди брав у дужки. Тоді це було народження нового покоління. А персоніфікація між тим виглядала ще жорсткішою: «Зека на нари, і ми підем на пари» — скандували мої студенти.

Що ми маємо тепер? «Банду геть!» — тут усе впирається вже не у конкретну особу, в якій вбачається зло, — це вирок системі, яку необхідно зруйнувати. Тож ситуація змінилася кардинально. Сьогоднішній Майдан — не лише Київ, і навіть не тільки захід України. Це вже й Суми, й Харків, й Донецьк, і Луганськ.

І все розв’яжеться, хоч головне те, що настане після цих подій. Я лідерам опозиції так і казав: «Хлопці, думайте про те, що буде потім. Аби не було так, що ви візьмете владу, а далі не знатимите, що з нею робити і як вивести країну з кризи».

— У «хлопців», про яких ви кажете, в соцмережах з’явилося нове прізвисько: за аналогією з «Правим сектором» їх називають «млявим сектором»...

— Це все політтехнології, які запускає влада. Ну що значить «мляві»? Хотів би я подивитись, як «Правий сектор» вів би переговори з Януковичем. А політика — це процес переговорів. І якщо вони виведуть Україну з цієї кризи, всі повинні схилити перед ними голову, бо не можна доводити справу до смерті людей.

Я розумію, що люди з «Правого сектору» готові йти до кінця, що вони, безперечно, дуже мужні. Але, якщо вони хочуть будувати державу, то цього замало. Я б не хотів, аби весь Майдан став «Правим сектором»: це була б війна, справжня війна... Ми, українці, дуже любимо один одному лити бруд на голову...

— Може, ми, українці просто скептики, навчені гірким досвідом?

— Скептиком слід бути до певної міри. Через свій скептицизм ми багато програвали. Загалом ми нація — чудернацька, некерована, і є в нас те, що відображено в свіжому жарті: «Українському чоловіку треба два місяці, аби прибити поличку на кухні, і лише двадцять хвилин, щоб побудувати барикаду».

«Покиньмо казати, що Луганськ і Донецьк — то суцільний люмпен. Бо люмпен — у Києві, у Верховній Раді»

— Дивіться, пане В’ячеславе, протест може бути мирним і немирним. А чи може він бути інтелектуальним чи неінтелектуальним? Якщо виміряти спільне IQ Майдану, яким би воно було?

— Я зараз не говорив би про IQ — я б говорив про блиск очей. Я бачив, як ідуть колони Майдану — вони крокують, і бачив, як ідуть бюджетники на «Антимайдан» — ледь плентаються. Я був у Харкові на «Антимайдані»: там один клоун казав, що «корєнниє кієвлянє боятся виходіть на уліцу» і що «правільно дєлалі нємци в Харьковє, когда расстрєлівалі націоналістов», бо ті, мовляв, робили з людей ковбасу і продавали на базарі. А бюджетники стоять і мовчки ту маячню слухають...

— Та не слухають вони — кожен у своїх думках...

— Ну але ж ніхто не сказав: «Що ти мелеш?»... Я й собі попросив слово — як «корінний киянин», бо живу в Києві вже понад півстоліття. «Ми дадім етай особє слово?» — спитав той клоун. Усі мовчать. Отже, «нє дадім!»

— То так і не дали вам слово?

— Не дали. Я вже й представився, хто я є, — «Ну вот і єдь в свою акадємію!». Потім прийшли «тітушки», то я й з ними спробував поговорити. Один каже: «На счьот образованості і інтєлєгєнтності ми можєм поспоріть. Льогко!» Решті, я бачив, було соромно...

Але їхати й розмовляти з людьми треба. Ми в групі «1 грудня» вирішили рушати на північ, південь і на схід — спочатку тамтешні університети не дозволили нам провести зустрічі, а вже згодом, у вересні 2013–го, коли Янукович обіцяв підписати асоціацію з ЄС, двері перед нами відчинили, але жоден ректор — у Харкові, Одесі, Донецьку та Луганьку — так і не прийшов.

А студенти йшли... І ставили питання подекуди дуже гострі. Але я бачив: вони хочуть знати, до них просто не доїжджають люди, а вони намагаються зрозуміти, чому все відбувається саме так, а не інакше. Тож покиньмо раз і назавжди казати, що Луганьск і Донецьк — то суцільний люмпен. Бо люмпен — у Києві, йдіть до Верховної Ради — і побачите.

— Одна з популярних фотографій із Майдану (з неї вже навіть зробили канву для вишивки хрестиком) зображує студента в шоломі й протигазі, який на закрижанілій барикаді на тлі спаленого автобуса читає книжку. Можливо, вашого улюбленого Хемінгуея, хтозна... Але оскільки війна й читання — речі, які погано поєднуються, що б ви порадили молоді: вчитись чи мітингувати?

— Це вибір кожного. Я не засуджую студента, який сидить у бібліотеці і вчиться. Може, він фізично не може бути на барикадах... А вчитися — це також протест, бо «гопники» не вчаться, це ясно. Але я, будучи студентом, зараз стояв би на барикадах.

— На шкоду розумовій праці?

— А боротьба — також розумова праця. Це ж ще й постійне спілкування з людьми. Під час революції на граніті молодь просила старших людей: допоможіть нам скинути цю владу. Під час Помаранчевої — навпаки, старші зверталися до студентів. Зараз ніхто нікого ні про що не просить — кожен чинить так, як вважає за потрібне, бо розуміє, що це — його життя.

«Нам треба перестати вчити лідерів — вони самі або вивчаться, або ні»

— Не кожна обмежена особа є звіром у людській подобі, але кожна жорстока — є неодмінно тупою — погоджуєтесь? Чи пов’язаний садизм із розумовою відсталістю? Питання, навіяне «Беркутом»...

— Це треба в «Беркута» питати. А я з жодним із цих людей не знайомий. На жаль чи на щастя... Але я знаю, що в Америці, приміром, не беруть на роботу касиром у супермаркет людей з IQ, вищим за певний рівень. Бо високорозвинена людина не витримає оцього «клац–клац–клац», вона вибухне від тупої монотонної роботи. Тож я чув, що й до лав «Беркута» беруть тих, хто неспроможний думати, але здатен виконувати команди...

— Одним із «героїв Грушевського» став польський журналіст Бартоломей Маслянкевич, який під час розгону маніфестації пішов питати в «Беркута», чому українці стріляють в українців...

— Це дуже симптоматичний момент, бо для поляка така ситуація є незрозумілою. Знаєте, чим Польща відрізняється від нас? У них найзатятіший комуніст — все одно поляк, і кожен інший поляк для нього — брат. І стріляти один в одного вони не будуть...

У мене раніше часто запитували про те, в чому полягає наша національна ідея? Так–от, тепер я вважаю, що вона мусить полягати в самоідентифікації. В усвідомленні, що ми всі — українці. Вірменин і білорус уже загинули за Україну, і я не знаю, як Янукович збирається відзначати ювілей Шевченка...

Я б просто показав кадри із Сергієм Нігояном, який декламує «Кавказ». Бачите, яке виросло нове покоління? Вірменин, що говорить українською, студент коледжу фізвиховання (не всі спортсмени — «тітушки»!)...

— Це добре, що виросло нове покоління. Може, бодай воно породить українського Вацлава Гавела. Страшенний брак високоосвічених пасіонаріїв, здатних уникнути розбещення владою. Не доросли наші опозиційні лідери до такого рівня...

— До масштабу Гавела дорости неможливо — все життя вело його до того, ким він став. Але для мене ще більш промовистий приклад — Джорж Вашингтон. Або Мандела, або Ганді... А до них хтось доріс?.. Я б хотів, аби в нас був не свій Гавел, а свій лідер. Лідер українського народу.

Знаєте, нам треба перестати вчити лідерів — вони самі або вивчаться, або ні. Треба вчити себе, свого сусіда та знайомого. Вчити правильно голосувати абощо. А призначати на роль провідника нікого не треба. Лідерів не вибирають — ними стають.

— Це прекрасно, але з поправкою на наші реалії дещо не так. Фактичним лідером Майдану (або одним із них) став комендант Андрій Парубій. Зараз кажуть, що кращого мера киянам і не треба — якщо він зумів організувати десятки тисяч людей у центрі, то організує і ті три мільйони, які мешкають в усій столиці. Але ж ми розуміємо, що якщо «реєстрова опозиція» не захоче, на вибори (міські, не кажучи вже пропрезидентські) Парубій не піде...

— По–перше, давайте в нього самого спитаємо, чи хоче він бути мером Києва. А по–друге, чому ви думаєте, що він із часом не стане й кандидатом у президенти? Те, що зараз «нагорі» стоять Яценюк, Кличко та Тягнибок, означає лише те, що вони очолюють парламентські фракції. Це суто формальна річ. І якщо народ у них розчарується, жодна фракція їм не допоможе.

А хто ще п’ять років тому міг уявити, що серед лідерів опиняться Кличко з Тягнибоком? Тож, вважаю, якщо Парубій захоче стати лідером — він ним стане.

«Російська влада не міняється, і ми всі чудово знаємо, з яких кіл вийшов президент Путін»

— Мої колеги по «УМ» говорять про теорію синусоїди: як тільки на Майдані настає перемир’я, хтось починає розхитувати човна. Так було вже не раз: можна згадати розгін Євромайдану 30 листопада і 11 грудня, побиття Тетяни Чорновол, зникнення громадського активіста Ігоря Луценка, катування «автомайданівця» Дмитра Булатова, ухвалення законів 16 січня. З останніх подій цього ряду згадаймо вибух у Будинку профспілок. Хтось дуже сумлінно підкидає хмизу в багаття. Але хто? Опозиція? Нонсенс. Влада? Нібито й це алогічно, бо Майдану вона боїться. Сумнозвісні російські резиденти?

— Я вірю в російський слід у багатьох наших подіях. Ви, слава Богу, не знаєте, що таке КДБ, а я знаю... І, до речі, з приводу Булатова: дехто не зрозумів одного нюансу — його слів про «російський акцент» викрадачів. Почали запитувати: «Про що він каже? Та пів–України говорить російською». Говорить, але не російською. Точніше, не російською з Росії. У нас артикуляція інша, і говірку справжніх росіян дуже легко відрізнити. Та й Росія свої «сліди» не дуже приховує.

Але дивіться, яке блюзнірство: згадайте, як Росія репетувала з приводу хімічної зброї у Сирії (яку самі ж росіяни туди і поставляли), як кричала про те, що це все — рука Заходу...

— А потім Путін примудрився ще й стати миротворцем у питанні Сирії...

— ...Ще я пригадую, як вже наприкінці радянської влади наші «доблєстние льотчікі» збили корейський пасажирський літак і як офіційна пропаганда доводила, що все це — брехня. Подробиці стали відомі нещодавно, коли офіцер, який збив літак, зізнався, як його примушували брехати і фальсифікувати записи розмов між пунктом управління й землею... Ця влада не міняється, і ми всі чудово знаємо, з яких кіл вийшов теперішній російський президент.

— Але й наш Президент, і російський, попри всю їх вагу, — не єдині чинники, які впливають на процеси в Україні. Є й опозиція, є й вулиця, є, врешті, олігархат, який виступає проти кровопролиття. У зв’язку з цим яким є ваш прогноз: хто візьме гору — «яструби» чи «голуби»? Чим завершиться Майдан?

— Ось у мене на столі лист Ахметова (показує). Він пише мені, що виступає проти поглиблення кризи. Я вірю йому, хоча, звісно, все це сформульовано в обережних фразах... Багато хто з чільних представників бізнесу розуміє, як це небезпечно, і ми повинні зараз не міркувати про те, буде чи не буде іще кровопролиття, ми повинні зробити все, аби його унеможливити.

Я не вірю у громадянську війну. В неї неможливо примусити вступити. І ті «тітушки», які зараз наймаються за 200 гривень, не полізуть гратися у збройний конфлікт.

Мене, до речі, дуже вразило, як той «тітушка», котрий Вадим Тітушко, нарубав дров для Майдану і в інтерв’ю заявив, що він підтримає Майдан і пішов би туди, якби його пустили. Я навіть припускаю, що це було сказано щиро.

Зараз кожен мусить робити те, що може. І я так само. Хоча мої можливості не такі вже й великі. Переконаний, що так зараз чинить багато людей у всій Україні. І ваша газета теж, дай Бог вам здров’я. Будемо сподіватися на краще.