Кохання+Мистецтво

14.02.2014

Ольга ЖУК

Олеся Мамчич iз чоловіком Олександом Кравцовим, якого судили за участь в «Автомайдані».

Дві обручки на одному пальці

Олеся Мамчич, поетеса, дружина засудженоно «автомайданiвця»:

— Безперечно, кохання і творчість пов’язані. А якщо говорити не про кохання, а про любов — як вищий пілотаж — то тим паче. У поетів факти біографії поводять себе свавільно: хочуть — виринають у текстах, хочуть — ні, а дуже часто видозмінюються до невпізнаванності у процесі написання. Хто не починав зі сльозливих чи драматичних оспівувань ідеального лицаря в юнацтві? Навіть якщо його, лицаря, ще й близько поруч не було?

Натомість, коли реальне життя бере у свій оборот, розумієш: кохання — почуття дуже тонке, майже невидиме. Воно або просякає твоє повітря, твій робочий день, твою освітлену вогнями ніч — або його бракне: так, як рибі — води, як зрізаній квітці — кореня.

Утiм ніхто не очікує загальних міркувань у короткій газетній колонці. Натомість реальні життєві історії привертають увагу.

Так, так, звісно, мій досвід ніжності проривається у творчість нестримно. Будь–які нюанси стосунків двох зводяться до символу спілкування узагалі. Цього літа буде 10 років нашого шлюбу, і протягом стількох днів так багато текстів народжені поміж нами. Останній випадок пласко біографічний. Коли Сашка ув’язнили «за Автомайдан», адвокат віддав мені у коридорі його обручку: не можна туди, у позасвіття, брати з собою цінних речей. Навіть коли цінність кохання, спогадів — значно вагоміша за безпосередню вартість предмета.

Спершу я просто стояла і плакала, одягнувши на одну руку дві обручки водночас: маленьку і велику. Потому пригадала, що в традиції деяких православних церков є такий момент: коли чоловіка висвячують на священство, обручку йому теж знімають. Я поглянула на глухі коридори, що вели вглиб будівлі, і відчула — щось є у тій паралелі! Щось є у цьому понад–серце–віддаванні найріднішого. Щось є у цій безнадії, з якої, можливо, проросте сила і віра. Ну і потому народився вірш:

я благословляю, Господи, день і час

коли почалося те що вбиває нас

вело потворою слідчою в дім ганьби

та я наказала відчаю:

відступи!

за течією Дунаю пливу в раю

аж дві обручки маю —

твою й свою

вода ця дише в ній ні краплі багна

стаю удвічі сильнішою ніж одна

Коли чесно, значно веселіше було одягати Сашкові обручку назад, після суду апеляційного, після багатогодинного вичікування на морозі під СІЗО. Але на повернення коханого тексти чомусь не приходять. Може, тому що реальне життя тепер таке яскраве, таке фактурне, таке цінне саме по собі.

Майстер і Маргарита

Олексій Литвиненко, художник:

— Її звати Маргарита. Як у Булгакова. Я не знаю, наскільки я майстер, але вона — точно Маргарита. Я ніколи її не малював. Для цього запрошую професійних моделей. Останнього разу це було, коли працював над проектом «Сад жінок», який зараз виставляється у галереї «Боттега» на вулиці Михайлівська, 22 б. Упродовж двох років запрошував у майстерню двох молодих дівчат, років по 20.

Я — гедоніст. Люблю життя. Вважаю, що жінка — одне з найбільш гармонійних, дивовижних, незбагненних і прекрасних створінь. Кожна жінка намагається біля себе створити райський сад. Він дуже затишний і гарний. Ви, напевне, помічали, що помешкання, в якому живе жінка, і помешкання, в якому немає жінки, страшенно різняться. Жінка створює навколо себе певну атмосферу. Це у неї в крові. Гармонія — її природа.

Маргарита знає, над чим я працюю. Вона повністю мені довіряє, а я зі свого боку цю довіру не зраджую і дуже ціную. Ви запитаєте, чому я не малюю Маргариту? Не хочеться. Хоча я її кохаю. Я про це їй часто кажу. Вважаю, що такі речі потрібно якомога частіше говорити кожній жінці, але тільки за умови, що це правда. У моєму випадку, це безумовна правда. Для мене кохання — основна рушійна сила. Саме любов змушує і допомагає жити, працювати, творити. Я прокидаюся зранку абсолютно щасливий, що навколо мене такий прекрасний світ, незважаючи на все, що відбувається навколо. І це все завдяки любові. У тому числі і до моєї музи.

Маргарита — моя головна та єдина муза, друг і кохання всього мого життя. А вже, слава Богу, разом живемо більше 25 років у ладу і розумінні одне одного. Я й досі в неї закоханий. Якби не вона, не було б такого художника як Олексій Литвиненко. Маргарита — мій перший помічник. Професія художника дуже специфічна. Буває, що нічого не виходить. І так триває перший тиждень, другий. Повертаюся додому у поганому настрої. А вона скаже тепле слово, все зрозуміє, підтримає. Було таке, що за рік не продав жодної картини, ні копійки не заробив. Маргарита не дорікає. Чи є такі жінки, які з любов’ю терпітимуть такого майстра?

Щоб проявити свої почуття, нам не потрібно читати вірші чи співати пісні. Вистачає близького спілкування і взаєморозуміння. Тоді не має значення, про що говоримо, хоча б про політику. Моя дружина — тільки для мене. Тому я її не малюю. Я думаю, що вибір робиться на небесах. І мені просто шалено пощастило.

Я народився для того, щоб зустріти цю жінку

Леонід Ушкалов, літературознавець:

— Колись давним–давно, коли мені було всього двадцять, я зустрів у Харківському університеті чудесне дівча з хлоп’ячим іменем Саша. Пройшло кілька років, і Саша стала моєю дружиною. Сьогодні, коли мені вже майже шістдесят, я не уявляю свого життя без неї. Мій старий друг — філософ і мандрівник — Олег Марченко каже, що мені страшенно поталанило. Мов, дякуй долі, що стрів таку жінку. Ясна річ, я дякую, але не вірю, що то був сліпий випадок. Судіть самі. Ми народилися за тисячі кілометрів одне від одного: я — на Слобожанщині, на цій найпрекраснішій у світі землі (недаремно моє рідне містечко називається Краснопілля), а Саша — в неозорих азійських степах. Як ми могли стрітися випадком? Ніяк. Але ж ми стрілись. Значить, усе просто: я народився для того, щоб зустріти цю жінку.

Біжать–біжать роки. Усе в нашому житті змінюється. Ось наче ще зовсім недавно ми жили нерозлучною четвіркою: Саша, наш син Сашко, старезний кіт Еней і я. Тепер Сашко поїхав жити до Києва, а Еней покинув нас, помандрувавши на своє котяче небо. Ми залишились удвох на нашому острові. Але є і щось таке, що не підлягає змінам, — відчуття щастя. Так–так, Саша подарувала мені зливу щастя. Хочете знати, що це таке? Будь ласка. Щастя — це коли ти зранку прокидаєшся поруч із нею і тобі не треба йти ані на лекції в університет, ані ще кудись. Ви встаєте, посміхаєтесь одне одному, хутенько вмиваєтесь, робите зарядку, снідаєте і — до роботи, кожен за свій комп’ютер. Я пишу якісь статті, книжки чи дитячі віршики, Саша щось перекладає або редагує. Потім нехитрий обід на двох. Потім знову робота. А ввечері ви гуляєте містом (Харків прекрасний за будь–якої погоди), ідете на спектакль в улюблений «Березіль» або просто рушаєте на джерело в Саржин Яр, щоб годувати хлібом диких качок і вашого знайомого водяного щурика, який живе на крихітному острівці під вербою. У всьому цьому є щось трепетно–невимовне, те, про що писав наш Сашко, коли йому було всього двадцять:

мені стане часу на небесні гайвеї

запиватиму кайф акварелями

і дивитимусь мовчки в озонові діри

слиною до неба приклеєні

мої леви напевно іще раз повернуться

зваблені запахом жінок і прерій

коли схожий на мене старий П’єро

голубів годуватиме в сквері.

Дівчина з мого сну

Євген «Їжак» Романенко,
керманич гурту «ТаРута»:

— З 16 років мені постійно снилася одна дівчина. Після того як я прокидався, ніколи не міг запам’ятати її обличчя. Моя мама — художник. У мене теж є здібності до малювання. Та якщо б я взяв у руки пензлик, ніколи в житті не намалював би її обличчя. Я не запам’ятовував її зовнішнього вигляду. Але прокидався з великим щастям. Наповнений передчуттям зустрічі, що сьогодні нарешті я її побачу, саме ту, мою єдину. Час минав. Дівчина продовжувала приходити у сни. Регулярно. Аж до 26 років. За цих 10 років у мене було дуже багато дівчат і нещасливого кохання. Це, швидше, можна назвати юнацькою пристрастю, ніж коханням. Та факт залишається одним. Ці почуття були нещасливими. Дівчата мене кидали. Я бігав за ними, плакав, був чесний зі всіма моїми пасіями. Але нічого не складалося.

А потім дівчина перестала снитися. Це сталося після знайомства з Оленою Копєйкіною зі славетного роду козака Копійки. Вона мені відразу сподобалася. Та для мене Оленка виявилася недосяжною. Тоді вона була у шлюбі, тільки народила дівчинку, тепер уже мою доцю Ксенію. Я приховував свою симпатію і почуття, спілкувалися з нею, як з подругою. Наше кохання з Оленою почалося з дружби, відвертих розмов на кухні. А коли ми здружилися, дізналися подробиці, які дозволили нам кардинально змінити наші життя. Я її врятував від нещасливого шлюбу, а вона мене — від нещасливого кохання до однієї дівчини, співачки.

Я вдячний Богові, що він привів мене з Полтави в Київ і познайомив із моєю коханою. Та дівчина, завдяки якій я прокидався щасливим, починаючи з 16 років, перестала приходити до мене у снах, тому що я почав із нею жити в реальності. Тепер вона біля мене, біля мого серця. Завдяки Оленці виник гурт «ТаРута», якому вже пішов сьомий рік. Завдяки їй ми записали перший альбом «Народжені в любові», де всі пісні про кохання. Назва диска виникла не випадково. Під час роботи над піснями у нашому гурті народилося троє дітей — у нас з Оленкою, в тодішнього сопілкаря та басиста. То чим не народжені в любові?

Сьогодні я не пишу про кохання. Тому що щасливий. Починаючи з 2004 року пишуться пісні про боротьбу, просто від зубів відскакують пісні на слова Шевченка. Олена, у свою чергу, надихає мене на написання аранжування українських народних автентичних пісень. Часом я їй кажу: «Бачиш, ти вийшла заміж за зірку». А вона сміється: «Дулю з маком. Я вийшла заміж за нікому не відомого барда і зіркою зробила тебе я». Так воно і є. Без Олени не було б «ТаРути». Вона — моя зірка.

Друкована версія