Оксана Забужко: Юрій Шевельов є амбасадором культури «Розстріляного Відродження»

Посланець «розстріляної» культури

Окреслюючи тему лекції, Оксана Забужко покликається на роман французької письменниці Мюріель Барбері «Елеґантність їжачка». Юрій Шевельов, за її спогадами, був схожий на героя Барбері — непримітного вченого в костюмчику, який виявився хранителем найбільших культурних скарбів. Сам Шевельов називав свою надзвичайну скромність «комплексом другої парти». «Це було зумовлено його травматичним доростанням у радянський час, коли він мусив ціле своє дитинство, юність і зрілі літа приховувати своє походження», — завважила Забужко.

Юрій Шевельов був сином царського генерала Володимира Шевельова, що не повернувся з врангелівських фронтів. Насправді прізвище батька було Шнейдер, і походив він із русифікованих німців. Але коли почалася Перша світова війна і Німеччина стала ворогом Російської імперії, з особистого дозволу імператора Шнейдер став Шевельовим, відповідно, і його син Георгій Шнейдер — Юрієм Шевельовим. У родині було п’ятеро дітей, але вижив лише один — найменший. Лишившись без чоловіка, пані генеральша Варвара Шевельова–Медер була змушена працювати прибиральницею, аби її діти мали хорошу освіту. Мати Юрія Володимировича навчалася у Петербурзі — в Миколаївському сирітському інституті. Її улюбленим учителем, як дізнався Шевельов уже в дорослому віці, був Дмитро Яворницький. На думку Оксани Забужко, саме в етосі безпорочної служби, який сповідував батько, і в материній освіті слід шукати причини найважливішого культурного і життєвого вибору Юрія Шевельова.

«Він відчував солідарність із гнаним, тим, кого переслідують, — пояснила лекторка. — Він сам себе почував андердогом через неправильне соціальне похо­дження. І в 20–х роках ХХ століття такими андердогами стали українці. Тому, коли Юрій Володимирович отримував паспорт, будучи свідомим, що у п’ятій графі значно безпечніше було б написати «росіянин», він робить свій вибір і записується українцем».

Формування Юрія Шевельова припадає на час, коли Харків ставав авангардовою столицею відродженої України і «мав претензію на культурне месіанство». «То був Харків Хвильового, Курбаса, всіх тодішніх культурних здвигів і поривань, які в цьому дуже невеликому часовому проміжку явили якийсь унікальний енергетичний вибух усіх тих незреалізованих у ході визвольних змагань 1918—1920–го років енергій», — розповіла Забужко. Той «драйв оновлення» не тривав довго і закінчився 1937 року «здавленим горлом» — розстрілами у Сандармоху.

Говорячи про знищений український Ренесанс, Юрій Шевельов уживав дуже влучну метафору: історики української культури опинилися на місці археолога, який викопує навіть не загиблі міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані. «Весь український, харківський авангард 20–х років доводить, що ніщо не минає безслідно, — наголосила Оксана Забужко. — Проміння цієї вже згаслої зірки можна простежити на дистанції світової культури ХХ століття. Мав бути посланець від тої культури, котрий її знав ізсередини і котрий умів відчитати сліди її впливів в інших культурах. У цьо­му сенсі Юрій Шевельов і є для нас і для світу амбасадором культури українського «Розстріляного Відродження».

Інтелектуал європейського типу

Юрій Шевельов був мовознавцем, істориком української літератури, театральним критиком, культурологом, есеїстом. «Його походження з воєнного стану відбилося на його науковій діяльності, життєвій позиції, — зауважила Забужко. — Він справді був воїном, лицарем істини і в науці, і в літературі, і в мистецтвознавстві». Неповна бібліографія Шевельова складається із 872 назв. «Це постать направду енциклопедична, і, якщо дивитися на наше ХХ століття, то навряд чи в гуманітарній царині Україна дала масштабнішого за нього мислителя, — переконана письменниця. — Тільки Юрій Шевельов може бути названий реалізованим інтелектуалом європейського типу того ж формату, як, скажімо, Сартр, Фуко чи Бурдьє».

Зі спогадів Забужко, для Шевельова було дуже важливо передати свій досвід. Науковець був переконаний, що тільки в такий спосіб виживає культура, коли від учителя до учня передаються не просто знання, а певні цінності. Його вчителями були мовознавець Леонід Булаховський та літературознавець Олександр Білецький. Шевельов–лінгвіст теж походить із «розстріляного» мовознавства 20–х років: у своїх роботах він продовжив дослідження Всеволода Ганцова й Олени Курило — жертв сталінських репресій.

Юрій Шевельов мав право говорити: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови». Як зазначила Забужко, дослідження Шевельова у царині фонології — найформалізованішої галузі мовознавства, — не лишили каменя на камені від абсолютно антинаукової, ще імперської, концепції спільної для всіх східних слов’ян давньоруської мови. «Конструкт цей штучний, бо мови утворюються не розпадом більших мов на менші, а синтезом діалектів, — пояснила одне з головних наукових відкриттів Юрія Шевельова лекторка. — Шевельов узяв 40 базових фонем української мови і простежив їхню історію від VI століть. Виявилося, що ніякої спільноруської мови не було, а на території нинішніх ареалів східнослов’янських мов існувало п’ять протодіалектів. У нинішньому впізнаваному вигляді українська мова формувалася в XVI століття зі злиття двох протодіалектів на території нинішньої Полтавщини. Так що після Шевельова щось говорити про спільноруську мову — це те ж саме, що після Коперника твердити, ніби Земля стоїть на трьох китах».

Есеїст від науки

І якщо мовознавчі роботи Юрія Шевельова більше підійдуть для читання фахівцями, то шевельовська есеїстика, запевнила Оксана Забужко, — це «абсолютний мастрід, настільна книжка кожного освіченого українця». Щоправда, сам Шевельов писав свої есе «не для дітей», розраховуючи передовсім не на учнів, а на рівних собі читачів. «Місією Шевельова було проростити зерна, які були кинуті в 20–ті роки, і довести їх до жнив, — метафорично означила шлях Шевельова письменниця. — Він це робив на всіх рівнях, але особливо в есеїстиці. Коли читати його есеї уважно, виникає зовсім інший пейзаж культури ХХ століття, крізь який прослизає невидима українська тінь». Під час лекції Забужко згадала, як театролюб Шевельов після перегляду в Единбурзі вистави «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа впізнав у ній «березільську» стилістику. Згодом він зрозумів, що Стуруа перейняв її від грузинського режисера Сандро Ахметелі — друга і колеги Леся Курбаса. Такі ж здогадки з’явилися і в Оксани Забужко після перегляду фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння»: в заключній фразі героїні «Навіщо ж дорога, якщо вона не веде до храму» письменниця відчитала фінальну репліку з першої версії «Народного Малахія» Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса. «Тодішня українська культура багато в чому інтуїтивно випереджала те, що в Європі лише згодом стане магістральними трендами», — підкреслила лекторка.

Забужко назвала Шевельова есеїстом від науки, бо ж лінгвістика була справою усього його життя, тоді як написання есеїв Юрій Володимирович вважав радше хобі. Поза тим завдяки раціональності мислення, на думку письменниці, есеїстика Шевельова дає читачеві «чисту насолоду від стеження за рухом думки з усім схованим у ній жаром авторського темпераменту». «Про що б він не писав (байдуже, чи ви знаєте ці картини, фільми, церкви, тексти), із того вимальовуються такі динозаври і такі прообрази цілковито несподіваних нових світоглядових картин і ракурсів, що ти просто задихаєшся від щастя стежити за цим рухом думки. Цитатами з його есеїв можна послуговуватися, як цитатами з віршів».

Для самостійного вивчення Оксана Забужко лишила аудиторії антишевельовські кампанії 1962–го, 1998–го і 2013 років. «На тканинному рівні Харків Шевельова не сумісний із Харковом нинішнього організованого злочинного угруповання, — так коротко лекторка прокоментувала одне із запитань слухачів про знищення пам’ятної дошки Шевельову в Харкові. — З моменту, коли Харків визнає себе містом Шевельова, чужорідність усяких допо–гепиних» структур стане абсолютно очевидною, і тоді місто звільниться і розчаклується. Мова не тільки про Харків, а й про всю Україну».