Вихованці однієї із залізничних шкіл на Ковельській дорозі. Початок XX ст.
1 січня 1895 року указом Миколи II збиткова Південно–Західна залізниця, що належала приватному капіталу, була націоналізована — перейшла до казни імперії. Дивно читати сьогодні цей старовинний пожовклий документ державної ваги — адже нині «грошові мішки» тягнуться до всього, що може принести багатомільярдні статки.
Першим начальником уже державної Південно–Західної залізниці призначили керівника служби шляхів Сизрансько–Вяземської дороги Клавдія Семеновича Немєшаєва. У Санкт–Петербурзькому музеї історії транспорту зберігається великий портрет Клавдія Семеновича: благородне обличчя, спокійний розумний погляд...
З приходом нового начальника Південно–Західна залізниця почала швидко і разюче змінюватись. Гортаючи архівні документи тієї вже далекої від нас доби, бачиш, як рішуче і професійно діяв молодий керівник. Він поставив за мету вивести щойно націоналізовану Південно–Західну залізницю на європейський рівень. Один із багатьох документів тієї епохи — «Листування з технічними відділами служби шляхів і служби руху про установку централізованої системи стрілок і сигналів на станціях Проскурів, Дубно, Одеса–порт, Бердичів, Фастів, Здолбунів». Підпис — «Клавдій Немєшаєв». Ця відповідальна робота була виконана найпередовішою на ті часи німецькою фірмою «Сименс і Гальске».
Що таке залізниця Російської імперії у ті часи? Бідні села, путівці, безлюддя на сотні й тисячі верст... Суцільна безграмотність. Щоправда, в Україні — тоді Малоросії — та Прибалтиці справи були дещо кращими. Новий начальник Південно–Західної залізниці створює десятки початкових шкіл для дітей залізничників — до нього таких майже не було. Він же організував залізничні технічні училища в Києві та Одесі: привілей тут мали ті, хто закінчив залізничну школу. Хто прагнув вчитися далі — поступав на дворічні курси, щось на кшалт нинішніх коледжів. Тут викладали такі дисципліни як комерційна географія, бухгалтерія, залізничне право, політична економія, елементарні знання з математики та фізики. Викладали на курсах начальники основних служб — фахівці вищого класу.
З листа одного зі слухачів 1–го курсу: «Тут зібралися незвичайні люди — музиканти і моряки, репортери і зубні лікарі, навіть монахи. Це не були шукачі пригод, але люди бунтівливі, неспокійні».
Працювати в ті часи на залізниці було почесно та вигідно. Зарплатня інженера 7–го класу становила 3600 карбованців, інженера стола–канцелярії — 2400, техніка — 1500, стрілочника — 168. А царські карбованці на той час були підкріплені золотом —друкарський верстат просто так не включався. Корову, наприклад, можна було купити за 30–40 карбованців.
Переглядаючи старі архівні документи Південно–Західної залізниці кінця XIX — початку XX століть, можна знайти багато цікавого. Наприклад, службовий наказ №154 за 22 червня 1902 року — оголошення списку слухачів, які закінчили дворічні курси. Серед них і прізвище Михайла Єфімова. Вчився на курсах і його брат Володимир Єфімов. Минуть роки і вони вчитимуться у знаменитій школі повітроплавання Блеріо під Парижем. Мені розповідала про це талановита київська письменниця, історик авіації Євгенія Володимирівна Корольова — дочка авіатора Володимира Єфімова. Її дядько Михайло Єфімов став всесвітньо відомим авіатором і встановлював свої рекорди як в небі України, так і багатьох європейських країн. На жаль, Євгенії Володимирівни вже немає серед нас.
Та повернемося до архівів Південно–Західної залізниці часів Клавдія Немєшаєва. Звіт правління і списки членів товариства опікування сиротами службовців Південно–Західної залізниці, положення про посвідчення особи службовців і членів їх сімей для безкоштовного проїзду казенними залізницями, а ось документ про забезпечення службовців безкоштовним житлом... Коли ви проїжджаєте повз Вишневе у фастівському напрямі, зверніть увагу на одноповерхові будинки, що стоять обабіч залізничної колії. Такі ж можна побачити в Андрушівці, інших станційних містечках України — вони збудовані ще за Немєшаєва, адже Клавдій Семенович високо ставив соціальний захист своїх підлеглих... Його підписом завірені й такі документи, що стосуються долі простої людини, рядового працівника залізниці. Наприклад, наказ начальника Південно–Західної залізниці про призначення пенсії і одноразової допомоги у 30000 карбованців сім’ї загиблого внаслідок нещасного випадку обхідника.
Прийшли нові сучасні кадри — швидко розросталася і сама Південно–Західна залізниця. Приміром, напрямок Київ—Ковель та багато інших напрямків заклав Клавдій Семенович. У Миколаєві, Херсоні, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Полтаві, інших великих і малих залізничних вузлах були побудовані красиві вокзали, облаштовані місцями відпочинку й буфетами. В архівах зберігаються звіти про здачу в оренду буфетів на станціях Південно–Західної залізниці. Є і фото таких закладів харчування: на вітрині — широкий асортимент продуктів, за вітриною — буфетник у чистенькому фартусі...
За наказом Немєшаєва, при управлінні Південно–Західної залізниці відкрили спеціальну технічну бібліотеку. Там можна було ознайомитися з останніми світовими новинками у залізничній справі. Усе це — лише невеличка частина тих добрих справ, які свого часу вершив молодий талановитий керівник.
Енергії, блискучим організаторським здібностям керівника залізниці, здавалось, не було меж: стрімко розростається колійне господарство, з’являється нова рухома техніка, будують мости через Дніпро. Збереглось фото — на урочистих закладинах нового моста в околицях Києва присутня імператриця Марія Федорівна. Завдяки умілому господарнику Південно–Західна залізниця незабаром увійшла до числа кращих у Європі.
Клавдія Немєшаєва не обходили подяками Міністерство шляхів сполучення і сам імператор: «За ретельне виконання будівництва Біловезької гілки Південно–Західної залізниці», «За термінове перевезення зерна у голодуючі губернії Поволжя», «Височайша подяка за труди при спорудженні Київського політехнічного інституту» (багато студентів навчалось там на державні кошти), подяка «За відмінний стан Південно–Західної залізниці». І ще десятки подяк... Його нагородили орденами Святого Володимира, Святого Станіслава першого ступеня, Білого Орла, Бухарської Золотої Зірки, Болгарської Зірки за громадянські заслуги...
У Києві, на вулиці Фундуклеївській, 21, тепер Богдана Хмельницького, Клавдій Семенович мешкав до 1905 року. Він зустрічався тут не лише зі своїми колегами — технічною інтелігенцією. За свідченням сучасників, тут неодноразово бував і Михайло Коцюбинський, інші представники української творчої інтелігенції.
У середині 1905 року голова Ради міністрів Російської імперії граф Вітте призначив Клавдія Немєшаєва міністром шляхів сполучення. Однак у нового міністра стосунки з прем’єром не склалися, і Клавдій Семенович знову повернувся керувати Південно–Західною залізницею. Вітаючи прибуття Клавдія Семеновича на терени вже рідних йому українських земель, залізничники зустрічали свого начальника хлібом–сіллю.
У 1912 році він знову покидає Україну — Немєшаєва призначено членом Державної ради. У раді Немєшаєв був до жовтневого перевороту, коли криваве червоне колесо безжально проїхало по долях десятків мільйонів людей... Не оминуло лихо і талановитого керівника Клавдія Немєшаєва. Він був із дворян, до того ж колишній начальник залізниці, міністр... Підлеглі Дзержинського частенько навідувались до нього — обшуки, допити. Клавдія Семеновича, разом із сім’єю, виселили в тісну комунальну квартиру. На руках — дві доньки, хвора дружина. Незгоди та злидні... Залишившись без утримання, він ледве влаштувався білетером до занепалого кінотеатрика.
Уже згадувана вище письменниця Євгенія Корольова знайшла у сховищах одеських архівів білогвардійську газету «Современное слово». У ній — маленька замітка: «У Петрограді від виснаження і голоду помер міністр шляхів сполучення К.С.Немєшаєв». Йому було 77 років.
Незадовго до своєї кончини Євгенія Володимирівна розповіла мені, що Клавдій Семенович звертався до Леніна з проханням про пенсію. Йому було відмовлено, але видали... одноразову академічну пайку. Надовго її не вистачило.
На жаль, пам’ять Клавдія Немєшаєва, який приїхав до України з російської глибинки і вершив тут діла свої славні, до сьогодні в нашій країні належним чином не вшанована. Хоча саме на українській землі розквітнув його технічний і організаторський геній. Лише дві пам’ятні меморіальні дошки на станціях Клавдієво і Немєшаєво та пожовклі архівні аркуші нагадують нам про велич цієї людини.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
