Кадр із фільму «Німфоманка». (Рейтер.)
Прес–показ позаконкурсного фільму «Мисливці за скарбами» (в оригіналі The Мonuments Men) Джорджа Клуні (американська суперзірка уже не вперше пробує себе в режисурі) минувся не без пригоди. Через півгодини після початку раптом зчинився крик, серед якого вирізнялося смачне «Fuck film!» Показ зупинили і цілісіньких двадцять хвилин не поновлювали. З вибаченнями, звичайно. Потому запустили знову. З’ясувалося, що просто комусь у залі стало погано. Чи від якості стрічки (ця історія справді доволі тривіальна, про те, як наприкінці війни американські офіцери рятують від погибелі мистецькі шедеври), чи від нестачі кисню (якого, втім, у величезному Berlinale Palats цілком достатньо).
А от конкурсний фільм «Закохані сестри / Die Gelebten Schwestern» німецького режисера Домініка Графа зустріли прихильніше. Оповідь про двох сестер, закоханих у поета Фрідріха Шиллера. Драма, що переходить у мелодраматичну сюжетику. Уся ця персоналія покладена на виразне історичне тло — кінець ХVІІІ століття, революція у Франції, злами суспільної свідомості в німецькому суспільстві... Натомість юні діви тягнуть поета в інтимні сфери. У тодішні часи чоловік залежав од жіночих примх більше, ніж сьогодні. Шиллер так само не дуже пручався, переходячи від однієї дами до іншої. А загалом міцна, хоча й задовга (замало не три години) картина.
В іншій німецькій картині — «Місце для хреста / Kreuzweg» Дітріха Брюггемана — йдеться про сучасні реалії, хоча й занурені в напівмістичні символи, знаки і вірування. Марія — ще підліток, росте у доволі великій релігійній сім’ї. Віра, одначе, підриває суверенність її особистого існування. Власне, фільм поділено на главки, які відсилають до історії Ісуса Христа. Марія йде страдницькою дорогою і, помираючи, творить чудо — Маріїн чотирирічний брат у момент її смерті заговорить, хоч доти був німим... Кожен розділ знято статичною камерою, з однієї точки — без будь–яких викрутасiв, гранично строго, лаконічно. Лишається питання: про що, власне, фільм? Про те, як пробуджується в людині відчуття своєї місії, служіння вищій меті? Чи про те, як те відчуття різко звужує можливості самого життя людини, яке, можливо, й не має якогось духовного продовження опісля смерті? Фінал промовистий — екскаватор тупо загортає могилу Марії, й нікого близько немає. Тільки хлопчик, який волів наблизитись до Марії за її життя — і не зумів...
Фільм «Німфоманка. Частина перша (Довга версія) / Nymphomaniac Volum I (Long Version)» знаменитого Ларса фон Трієра очікувався багатьма, хоча фільм уже в прокаті кількох європейських країн, а 20 лютого його почнуть показувати і в Україні. Одначе версію не повну, коротку. Повна — 145 хвилин, коротша — 120, дві години.
Друга частина ще не готова, хоча відома загальна тривалість обох частин — п’ять iз половиною годин. У прокаті буде тільки чотири. Причина зрозуміла — у фільмі чимало епізодів iз несимулятивними, справжніми сексуальними актами. Їх і скоротили. В таких епізодах знімалися не самі актори, а порноактори, для яких подібне є цілком звичним. Друга частина «Німфоманки», найімовірніше, буде презентована на Каннському фестивалі. Напевно, знайдуться ті, хто апріорі висловлять обурення: до чого, мовляв, сучасне мистецтво дійшло, в погоні за успіхом готове показувати бозна–що, порнографії хочуть надати статус високого мистецтва. Насправді ж не так. Хоча не кожному я би радив iти до кінотеатру...
Не буду переказувати фабулу картини, яку кожен дорослий українець (принаймні там, де будуть показувати фільм Трієра) за бажання може переглянути. Скажу тільки, що одинак Селігман (Стеллан Скарсгорд) натрапляє на жінку на ймення Джо (Шарлотта Генсбур), побиту й без свідомості. Він приводить її до себе додому, обігріває й лікує. І вислуховує сповідь про історію цілого життя. Історію жінки–німфоманки, від 15 років поведеної на любощах iз чоловіками. Так, це фільм–сповідь. При цьому не варто забувати, що йдеться про картину, яка, за задумом, є завершенням трилогії. Досі були зняті «Антихрист» (2009) та «Меланхолія» (2011) — фільми, що викликали чимало збурень і навіть скандалів. Сам режисер визначив її як трилогію про депресію, яка з’їдає людство, людину — принаймні у західній частині нашого світу.
«Німфоманка» — потужна картина, що одкриває людину в максимально відвертому ракурсі. Людину, зав’язану на власних фобіях і власних звичках. Людину, страдницьку і самітню, що поринає в жахіття життя, позбавленого вертикалі духу. Хоча й це не зовсім так — бо ж тіло Джо дехто з її коханців сприймає не тільки як орган, а й як оргАн, з якого можна видобути щось, схоже на музику Баха. От тільки ж сама жінка опиняється в ролі шекспірівського інструмента, на якому грають, — а це вже не надто надихає...
Утім, подивіться самі, а тоді повернемось до розмови про те, яким чином мистецтво сьогодні розмикає й так уже, здавалось би, розімкнуті горизонти духу і плоті.
На прес–конференції опісля показу свого фільму «Мисливці за скарбами» Джордж Клуні коментував свій месидж на підтримку протестних рухів в Україні, який він не так давно розмістив на YouTube. Він сказав, що товаришує з братами Кличками ще відтоді, як Володимир Кличко зіграв одну з ролей у фільмі Ocean’s Eleven. Клуні сказав також, що вважає несправедливим ув’язнення Юлії Тимошенко, яка, на його думку, не робила ніяких злочинів. «Я думаю, протестувальники переживають нині важкий час, я знаю так само, що поява на їхньому боці хуліганів ще більш ускладнила їхнє життя. Але боротьба триває вже довго, і я думаю, — сказав Джордж Клуні, — що люди роблять це в надії завоювати можливість на самовизначення».
Узагалі–то наших на Берлінському фестивалі просто немає. Та що там, росіян — і тих немає, за винятком невеличкого анімаційного фільму в конкурсі дитячих фільмів «Генерація».
А все ж, попри таку неувагу, ми мусимо бути — бодай на кіноринку. Раніше так прикро було ходити на той ринок і не бачити нашого стенду. Всі останні роки такий стенд — Ukrainian Film Corner — існує. Чим займається? А поширенням і популяризацією інформації про наше кіно. Так, успіхи його вельми скромні, щоки надувати підстав немає, але те, що є, належить демонструвати світові. Чи він захоче з тим познайомитись — питання, звичайно.
Уже 7 лютого відбулася презентація — дирекція фестивалю «Молодість» в особі Андрія Халпахчі представила збірку фільмів, що брали участь у національному минулорічному конкурсі (там були, нагадаю, тільки короткометражні фільми молодих авторів). Й відтак щодня, о третій годині, щось та презентують. Олександра Миколишин, яка вже не вперше працює на нашому «лотку», бадьоро й оптимістично оповіла мені та моєму колезі Володимиру Войтенкові, що цьогоріч найбільший інтерес виявляють саме до короткометражних робіт молодих українців. Хто виявляє той інтерес? Та ж відбірники фестивалів. Іще їх дуже цікавить наше кіно для дітей, музичні стрічки. Уже кілька разів демонстрували трейлер дитячого мюзиклу «Трубач» Анатолія Матешка (у вітчизняний прокат картина виходить 27 березня) — щоразу сприймалося із захопленням. А що, окрім усього, — рідкісний жанр нині. Фільм Матешка справді високого класу.
Тут несподівано виник відомий український актор Олексій Горбунов (у «Трубачі» він якраз знімався) й одразу заявив, що нинішнє молоде покоління українських режисерів видається йому суперовим! «Невже? — спробував я збити його з пафосу. — А от дехто в Києві вважає, що все навпаки...» Горбунов махнув рукою: «Не слухайте...». Що ж, певною мірою це погляд зі сторони, адже Горбунов знімається переважно у російських фільмах.
Ще один земляк трапився трохи згодом. Від наших закупівельників, які шукають, що прикупити для вітчизняного прокату. Він оповів, що в мінорі: надто мало фільмів, які вартують того, щоби їх придбати; забагато стрічок про одностатеву любов (тут ми обидва розвели руками: яка ж то вража сила фільмує таку кількість «блакитної» та «рожевої» пропаганди?), багато фільмів біографічних, це тепер у моді. «Часто це персонажі, про яких у нас ніхто й не чув. Хто ж піде на те дивитися? Ну і спортивних стрічок чимало, теж мода сьогоднішня навіщось виникла. А, — махнув рукою заготівельник образів, — побіжу, може, хоч щось та видивлюсь».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
