Леся Оробець: Нову більшість у Раді допоможуть зібрати санкції Заходу

«Не вірю в готовність бізнесу, заснованого на корупції, повстати проти влади»

— Пані Лесю, як ви гадаєте, після того, як завершиться 15–денний термін, передбачений законом про амністію для згортання Майдану, влада зважиться на силовий сценарій?

— Знаєте, я відмовляюся прогнозувати глибину дурості кроків цієї влади. Нормальній людині просто нереально зрозуміти, на яку ницість вона здатна. Тому, чи реальною буде спроба розігнати Майдан після 15–го дня? Так, інакше б вони не ставили цю дату. Хоча, як на мене, вони ще потягнуть тиждень чи десять днів, сподіваючись, що після закінчення (або хоча б початку) Олімпіади їхні господарі з Кремля будуть ще більш активні на українському полі.

— Як скоро опозиція зможе повернутися до закону про амністію або скасувати редакцію, прийняту 29 січня, або внести до неї правки?

— Усе залежить від того, наскільки швидко вдасться переформатувати більшість під ці завдання. І чи вдасться взагалі. Я не готова давати оптимістичних коментарів, бо не вірю в рішучість бізнесу, заснованого на корупції, повстати проти Януковича. Але все залежить від ціни питання — якщо санкції, які нам обіцяли вжити наші партнери з ЄС та США, таки будуть запроваджені — більшість з’явиться. А відтак і голосування за адекватні закони, а не тоталітарні норми.

— Про можливе переформатовування парламентської більшості говорили вже не раз. Але втручання Януковича у засідання Ради 29 січня зламало ту ситуативну більшість, яка почала було складатися перед голосуванням за проект амністії від позафракційного Дерев’янка. Що живить сподівання опозиціонерів на те, що цього разу все буде інакше?

— Неготовність частини «регіоналів» бути співвідповідальними за початок громадянської війни, ба навіть не громадянської війни, а активної фази боротьби народу проти режиму. Ми є свідками того, як економічні показники все гіршають, рейтинги опускаються. «Регіонали» — це бізнесмени, вони не будуть готові підтримувати режим, який несе їм лише збитки. Поки страх ще їх тримає, але чи надовго — побачимо. Про санкції західних країн повторюватися не буду — якщо вони стануть реальністю, бізнес відвернеться від Януковича.

— Чи ведеться «роз’яс­ню­вальна робота» серед представників більшості щодо того, що в їх власних інтересах — перейти на сторону Майдану? Якщо ведеться, то хто з «регіоналів» або з груп «регіоналів» є найбільш притомним і здатним дослухатися до голосу розуму?

— Знаєте, опозицію, буває, критикують за голослівні обіцянки та заяви. Тому я не буду забігати наперед і оголошувати, хто і на що погодився. Час усе поставить на свої місця. А от щодо притомності «регіоналів», то в мене щодо цього є великі сумніви — третій місяць підтримувати режим, який несе їм шкоду на всіх фронтах, можуть лише дуже перелякані персони. А страх і притомність — речі не сумісні.

— Чи ведуться також перемовини на рівні лідерів опозиції з представниками олігархату? Приміром, Яценюк—Ахметов? І чи поділяєте ви точку зору політологів та експертів, які вважають, що позиція «старих» олігархів є вельми важливою для перемоги над владою?

— Про переговори лідерів краще питати в них. Я можу лише засвідчити, що робота ведеться на всіх фронтах і на всіх рівнях. При цьому громадські активісти часто більш дієві, ніж політики. Для мене особисто великим відкриттям стала активність нової хвилі діаспори, яку ми з колегами називаємо «академічна» — представників середнього класу, які не знайшли себе у корумпованій державі Януковича і які зараз дуже активно борються з режимом по всьому світу. Це один із найефективніших методів, як на мене.

«Наступний Прем’єр має змиритися з кінцем політичної кар’єри»

— Чим особисто для вас став виступ зі сцени Майдану «регіонала» Віталія Грушевського — провокацією, кроком назустріч, відволікаючим маневром?

— Синдромом «куди вітер віє».

— На останньому вічі Яценюк говорив про план дій на найближ­чий час і, зокрема, про необхідність повернення до Конституції 2004 року. Як опозиція збирається втілити це у життя, не маючи гарантованих 300 голосів?

— Сценаріїв є достатньо, зважаючи на те, що чинні зміни були прийняті з порушенням Конституції. Але в мене питання: чи достатньо буде цього напівкроку, щоб досягти мети Майдану — відставки Януковича, який особисто несе відповідальність за смерті мирних мітингувальників та решту злочинів? Для адекватної робити парламентсько–президентської системи потрібен дієвий парламент. На даний момент я не можу назвати цей склад ВР таким.

— Чи можлива відставка Рибака та Калєтніка із займаних посад?

— Так, навіть із подальшим відкриттям справ щодо фальсифікацій голосувань у парламенті. Особливо щодо законопроектів «диктаторського пакета» від 16 січня 2014 року.

— Ваш прогноз щодо кандидатури Прем’єра? Чи залишається ще вірогідність того, що Яценюк пристане на пропозицію Януковича — за умови, звісно, що опозиція братиме участь у формуванні Кабміну?

— Мій прогноз дуже простий — наступний Прем’єр має змиритися з кінцем політичної кар’єри чи принаймні дуже тривалою перервою у ній. Бо якщо йти не крісла займати, а справи робити, то доведеться вигрібати такі «азарові» стайні, що й Геракл засмутився б. І брати в команду не політично лояльних осіб, а експертів, готових пропонувати та втілювати непопулярні рішення в усіх сферах. Такі люди є, але очолювати їх — для цього потрібна справжня політична воля. Це вже не кажучи про те, що інші гілки влади будуть явно не союзниками, а, швидше, конкурентами. Тому не дивно, що досі немає чіткої відповіді про готовність очолити цей «ескадрон смертників» від претендентів.

— Чи можливе висування на прем’єрську посаду Порошенка? Чи підтримала б його опозиція?

— Знову ж таки, це залежить від багатьох факторів, як–то: склад команди, програма, тощо. Досвіду та ефективності Петру Олексійовичу вистачить, але жодна людина особисто такий об’єм завдань не потягне... Зі свого боку можу лише зауважити, що активність Петра Олексійовича на Майдані, незважаючи на його позафракційність, вказує, що майбутнє України йому не байдуже.

— В інтерв’ю «УМ» політтехнолог Сергій Гайдай говорив про те, що Яценюкові варто було б погоджуватися на прем’єрське крісло хоча б для того, аби мати можливість вплинути на призначення міністрів МВС та оборони. Якої ви думки з цього приводу?

— Як­що силовики залишаться у президентській квоті — варто припиняти перемовини. Силовий блок має належати представникам Майдану. За інших умов викрадення людей, стрільба по них із бойової зброї, калічення і судові переслідування не припиняться. Тоді взагалі не потрібен новий уряд.

«Козирів у Кремля безліч, але найбільший — влада в Києві»

— Чому реакція Заходу на події в Україні є настільки млявою і невиразною? Чому ПАРЄ планує розглянути санкції щодо посадовців України лише у квітні? Що їх стримує? Російський чинник?

— Я не маю чіткого пояснення. Знаю, що посли в Україні доносять адекватну позицію щодо ситуації на даний момент. Але чомусь європейська бюрократія діє мляво. Думаю, причиною тут є низка факторів — активна протидія Росії, особливо на рівні ПАРЄ, небажання європейських банків позбуватися корупційноздобутих грошей українських олігархів, банальна зарегульованість бюрократичних процесів в ЄС. Окрім того, дається взнаки певна нерішучість демократичної адміністрації в США, слабкість позицій України на міжнародній арені та банальне підігрування нашої офіційної дипломатії Росії.

— Як ви розцінюєте попередження США відносно того, що у випадку ескалації насильства санкції зачеплять не лише владу, а й опозицію?

— Як дуже дивну позицію. Я розумію вимогу створити незалежну комісію для розслідування злочинів проти людства в Україні і на основі її роботи вчиняти якісь дії. А карати Майдан (зараз саме він є опозицією у максимально широкому вираженні) за те, що в нього стріляють, підпалюють машини, калічать... Це тяжко корелюється з демократією, яку сповідують у США.

— Доволі повторюваним стало твердження про те, що після Сочинської олімпіади Путін «серйозно займеться» українським питанням. Крім відмови вести діалог по газу до обрання нового Прем’єра та ускладненням розмитнення українських товарів, які ще козирі є в рукаві Путіна?

— Нерозмежований кордон, економічні санкції, введення віз, інформаційна війна, пряма інтервенція для захисту «російських громадян» в Криму. Козирів у Кремля безліч, але найбільший — влада в Києві, яка погодилася бути васалами. При цьому найбільша загроза — волелюбний народ, який не подарує втручання у власні справи.