Є підозрілий різновид літературної обдарованості: вміння радикально висловлюватися. Овочі цього таланту практично ніколи не бувають поживними, але часто-густо здатні спровокувати в читача низку асоціацій і парадоксів. Один із вимираючої породи письменників-пророків здобувся на таку алегорію: «Згасання зірок у «чорних дірах» Всесвіту, змертвіння й занепад галактик — це форма «астрономічного фашизму», що піддає «расовим чисткам» цілі ділянки світобудови». Як казав знайомий гуманітарний технолог: тупо, але сильно. Забув додати: пророк живе в Росії і полюбляє карамболь. Літературна ж братія в Україні рідко користується цим методом — встидається, мабуть. Або ж не вміє бити «від борту». А метод, проте, може бути продуктивним. Наприклад, стає доречним обізвати скупчення холодних розріджених зірок спектрального класу «К» «астрономічним громадянським суспільством», а процеси, що відбуваються у надрах галактичного об'єкта Сомбреро, — «астрономічною війною в Іраці».
Зрештою, у безмежжі зоряної периферії можна знайти й яку-небудь «астрономічну Україну» із розпатланою туманністю посередині. І ця туманність має бути відділена від веселих золотавих зірок «астрономічної Європи» чорними хмарами зоряного попелу. Адже відрубність — перша з технологій «батьківщинності». Батьківщина — це те, що окреме. А ще — те, що «наше». З цим «нашим» постійні труднощі і пригоди. Воно якесь безрозмірне. То воно поглиблюється до неолітичних безодень Трипілля, то його не розгледіти на шельфі ХІХ століття. То воно охоплює чи не всю культурну спадщину Європи, то вперто не бажає залишити львівського середмістя. Туманність.
Взагалі, виходить якось так, що Батьківщину здобуваємо через втрати. Поки думаємо про людину — наш він чи не наш? — вона йде до вічності, а ми усвідомлюємо, що без неї Батьківщини стало менше. Не набагато, але менше. Вужче. Вутлішіше. Можливо, поняття Батьківщини переживе епоху гуманізму, але в безжальному майбутті воно не збереже всіх приємних ознак «літературизованої» втратності. Себто історичності. А може, це буде й на краще. Історія бо давно втратила поетику і виродилася у збіговисько злісних міфів. Відповідно, за втрачене пролилося багато крові. Більше, аніж за здобуте.
Батьківщина — це зоряний попіл втрат. Це нестерпний блиск вугілля на згарищі. Коли вертаються з чергового розсіяння, то ж ідуть не до супермаркетів, а на цвинтарі. Кожне кладовище — машина «батьківщини-як-технології», зародок прагнення «святого каміння». Можливо, навіть моди на агеоліти. Кожен надгробок безугавно виробляє батьківщинність. Виникає підозра, що в містеріях Святої Вітчизни смерть має свій суверенний трон. Напевне, так і є. Адже смерть, у свою чергу, — є мегамашиною втрат, найбільшим із колес Спрощення. Кожний патріот несе на собі інсигнії смерті, клейма ентропії. Для подолання смерті треба зрадити Батьківщину. Але не малою зрадою перекинчиків, а великою зрадою пошукачів і адептів Нірвани. Бодхисаттви бо не знають Батьківщини. І хто відає, що краще: втратити все відразу, чи втрачати поступово: гниттям, змертвінням і маразмом. Тобто втрачати у парадигмі історії як поганої вчительки життя.
Що ж ми втрачаємо?
1. Ми втрачаємо ілюзію значимостi традиційних цивілізацій. Самобутність, героїзм, тотемні предки та грунтівське мислення остаточно відходять до музейного переліку і поступаються першістю технологіям, спрямованими на здобуття успіху. Технологічному імперіалізмові, як тепер остаточно з'ясовується, можна протистояти тільки співмірними практиками. Або взагалі не протистояти, а піти в науку до Пай Мея і вбити Білла.
2. Ми втрачаємо постмодерністичну ілюзію багатовекторного «кінця історії» і знов повертаємося до сурових змагальних ієрархій корпоративного світу, імперських форматів і «війн у натовпі». Велике Журі, як не крутися, продовжує виставляти бали. Патріотів просять не хвилюватися і забиратися з палуби. На кін ставляться речі набагато серйозніші за самобутність.
3. Ми нарешті залишаємося поза антропологією, адже єдиний повноцінний людський підвид — громадянин США — не підлягає експериментальному вивченню без згоди Держдепу.
4. Ми залишаємо карнавальну добу боротьби з привидами, що совалися європами, і залишаємося на транзитних стежках простими заробітчанами духу. Всі ж, хто вважав посткарнавальну епоху Новим Відродженням, потрапили пальцем у небо. Те, що ми так довго і самовіддано збиралися відроджувати, вже смердить, як купа гнилої бульби. А національні доктрини цікавлять тепер либонь краєзнавців у засмальцьованих краватках. З містичного фікуса співають: «Куда уєхал цирк...»
5. Ми втрачаємо «полум'яне слово», яке кудись там когось вело і щось там запалювало. Натомість ми отримуємо цілий звіринець дресированих словосполучень і на додаток дресирувальника. Він вперто відмовляється від усіх титулів, окрім «гуманітарного технолога». Скромний такий пацан. При слові «Батьківщина» починає колупатися в носі.
6. Ми втрачаємо хаос, себто рідний дім раздолбаїв і мамаїв. Отой наш ресурс безвідповідальностi, в якому так добре пилася оковита і так прикольно гребло від мухоморів. Відповідно, ми втрачаємо навіть той різновид Батьківщини, котрий зганьбили словом «совок».
Про нього окреме слово.
Унікальна совкова традиція, як відомо, почала складатися на пізніх етапах існування Імперії. Тоді, коли пафосний офіціоз сталінської доби почав набридати-занепадати, назустріч йому раптом виник особливий тип культурної самодіяльностi народних мас. Це була мішанина з холопських смаків, бардівських співанок про туристів-геологів, фольклору, ресторанних понтів та несмачного, вторинного андеграунду з присмаком кримінального надриву.
Порівняно з офіціозом новостворений гібрид був відчутно «народнішим». А, згідно з традиціями провінційних недоумків, між словами «народність» і «справжність» кожний забов'язаний був ставити знак рівняння. Мільйони незрячих гречкосіїв знайшли на тому смітнику свою нову Батьківщину. Вони думали, що в піснях Висоцького і Окуджави менше змертвіння, аніж у «запєвках» комсомольських з'їздів. Наївні. Істинна присутність — Порожнеча — ніколи не вимірюється ступенем переляку. Це знали ще афонські ісіхасти, але лірики-геологи сімдесятих не читали Палами і Коккіна. Мені скажуть: «Вони прагнули більшого!» Відповім: «Оте «більше» чомусь не прагнуло їхнього прагнення».
Здається, особливістю нашої культурної історії є те, що новаторство не дає затвердитися якісній традиції, натомість плебейська традиційність унеможливлює прориви до нових форматів культурного існування. Позаяк «свято мєсто пусто нє биваєт», для його заповнення виробляється компромісний продукт. Переможеною завжди опиняється елітарність. Себто — смак. Як би хотілося, щоби саме він став для когось із нас Батьківщиною. Але ж метеликові не приробити слонячого хобота. Генетика тут пасує.
«Праця осілих народів — це праця часу, — писав Рене Генон у книзі «Царство кількості». — Навпаки, кочові й пастуші народи не створюють нічого тривалого й не працюють в ім'я майбутнього, що втікає від них. Але вони мають перед собою простір, котрий не висуває щодо них жодного обмеження і відкриває цим кочовикам щоразу нові можливості. Таким чином, виникає чітка відповідність космічним принципам: принципу стиснення, презентованого «часом»; принципу розширення, презентованого «простором». Ми, здається, стоїмо на порозі «нової кочової цивілізації», яка ще раз перепризначить домінуючі технології батьківщинності. Себто змінить відпрацьовану машинерію втрат.
Це, попри інше, стосується нового типу актуалізації формальних практик.
Зміст виходить з моди. Правильне і ясне використання правильних і ясних слів викликає лише нудьгу та підозру в банальності мислення. Форма остаточно відлущилася від знання і почала жити самостійно, творячи собі зміст згідно зі своїми суверенними потребами. Форма замовляє собі фабулу письменникові. Форма замовляє собі сюжет художникові. Форма замовляє собі переробку архіву. І архів дійсно переробляють на догоду Формі. Останнє називається «творчість великого Хорхе Луїса Борхеса».
І це все подарувала нам переможна свобода. Коли нею марили за Залізною завісою, то уявляли її лише білою-пухнастою й зовсім не думали про її споконвічні імперативи. Про її споконвічні втрати. Про звірячу морду Свободи (адже усяка абстракція, якщо уважно до неї придивитися, має десь на потилиці — як персонаж з «Гарі Поттера» — вельми бридку морду). Ми наївно прагнули перетворити Свободу на служницю своїх ілюзій та мрій. Натомість опинилися в її володіннях. В її імперії, на кордонах якої кожна визначеність проходить візовий та митний контроль. З культурницьких валіз пильні митники викидають дидактику (бо вона репресивна), традицію (бо вона репресивна), переконання (бо вони репресивні) і навіть нормативну мову (бо вона, згідно з Бартом, «завжди фашист» і тому репресивна). У валізах залишається лише те, що позначене знаками Гри (гра нерепресивна) і Відкритості (ну зрозуміло). Форма митний контроль проходить легко, а Зміст надовго застрягає у кімнаті особистого догляду. Поки його «перетряхують», шукаючи сліди і натяки репресивності, Форма веселим туристом мандрує неозорими просторами Імперії Свободи, трансформується і змінюється, змінюється і трансформується... Коли Зміст нарешті минає митні кордони, то він уже не впізнає власної Форми, не знаходить її та занепадає. Про це попереджав ще мудрий класифікатор Гегель: «Зміст, який своєчасно не набуває відповідної йому історичної форми, деактуалізується й гине». Відчуваєте у повітрі солодкуватий запах? Це гниє Зміст. Так пахнуть веселі безбатьківщинні епохи.
Хочемо ми чи не хочемо, але потроху стаємо «людьми чистої форми». Це хворобливо помічають представники старших генерацій, які сформувалися в умовах репресивного суспільства й звикли всі явища сприймати переважно зі змістового боку (себто: «І шо ж то воно значить, і скільки років мені за це можуть впаяти?»). Вони тепер впевнені, що суспільство, цивілізація і культура на очах деградують, не розуміючи, що деградує насправді тільки Стара Батьківщина Сенсів і, разом із нею, усе те, що намертво-іманентно пов'язане зі змістовим боком буття (родинність, спадковість, переконаність, закоріненість, відповідальність, релігійність тощо). Але це ще не кінець світу, панове, лише один з останніх антрактів. Ми невдовзі побачимо повчальніші речі.
Діти нової доби — теж люди. Їм теж важко жити і страшно помирати. І вони протистоять смертоносним вітрам історії за допомогою нового закорінення в Новій Батьківщині. Для цього вони намагаються вивести з крейзанутої Форми сякий-такий Новозміст. Іноді вони називають його «ситуацією постмодернізму», але це справи не змінює. Новозмістові одразу після народження пророкували швидку смерть, але потрапили пальцем у небо. Він пережив дитячі хвороби радикалізму і авангардизму, змужнів і став твердою реальністю сьогодення. Син Форми, він успадкував від мами здатність до швидких перетворень, коротку пам'ять на обличчя і феноменальне пристосуванство. Він страшенно задоволений своєю безвідповідальністю. Він приймає у свої обійми всіх раздолбаїв і файтклабменів.
Адже вдала форма гарантує не лише прихисток, а й обіцяє успіх. Жириновський з'являється не з ідеї чи переконання, а зі словосполучення «син юриста». Фотогенічне обличчя чергової «Вікі» чи «Тані» гарантує успіх її поетичної збірки. Подружка Іглесіаса-молодшого може взагалі не виходити на корти, але залишиться найвидатнішою теніс-гьорл міленіуму. Не тому що іноді перемагала. А тому, що існує розкішне місце для запасних м'ячиків, і це місце має у нашому випадку не менш розкішну форму.
Хтось захоче прискорити присмерки Новозмісту і запишеться у таліби. Я не проти. Мені теж не завадять кілька міліграмів адреналіну. Я побажаю цим прикольним екстремалам неповторної форми вибуху, елегантно відірваних кінцівок і солодкого, як халва, гексогену. Адже вибух теж може стати Новою Батьківщиною. Нехай на мить. Але це буде мить досконалої втрати.
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
