Повернення з невідомої планети

05.02.2014
Повернення з невідомої планети

Церква на околиці Івано–Франківська, в якій зберігається чудотворна ікона. (автора.)

Після фатального пострілу й десятиденки безпам’ятства, проведеної в реанімації, як тільки–но Ярослав почав вимовляти слова, котрі неслухняно поєднувалися в прості речення, то розповів про ситуації, пережиті ним за цей час, які ледь не призвели батьків до повторного шоку. «Він сказав, що побував на іншій планеті, де почувався цілком здоровим, — пригадує синові слова мама Світлана. — Але там було моторошно від плачу жінок, і за ним ганялися якісь потвори. Врятуватися від них допоміг брат Славко. Справді, родич із таким ім’ям жив у Тернопільській області і передчасно помер 15 років тому в юному віці. Наш Ярослав ніяк не міг знати про його існування, бо на той час був малюком. Інший дивний епізод: в реанімації одночасно з Ярославом перебувала його 35–річна шкільна вчителька Надія Михайлівна. Її, на жаль, врятувати не вдалося. Коли про це сказали синові, то він не повірив. Мовляв, цього не може бути, бо вона вчора приходила до нього і сиділа ось тут на ліжку».

Постріл у власну скроню

Життя івано–франківської родини Германів поділилося на два діаметрально протилежні періоди: до і після 23 жовтня 2013–го. Саме цього дня в кімнаті Ярослава пролунав постріл. Що змусило 18–річного студента Прикарпатського університету, симпатичного й успішного хлопця, натиснути спусковий гачок приставленого до власної скроні пістолета травматичної дії, достеменно не відомо. І навряд чи взагалі вдасться з’ясувати — куля прошила мозок, порушивши механізм пам’яті. Після десяти днів перебування в коматозному стані в реанімації нейрохірургічного відділення Івано–Франківської обласної клінічної лікарні Ярослав не міг пригадати, що з ним сталося. Важкі травми голови заблокували й усі попередні сторінки його життя.

Не важко уявити, що довелося пережити батькам хлопця упродовж перших найдраматичніших тижнів. «Дотепер у голові не вкладається, де в нього взявся той пістолет та чому він вчинив таке насилля над собою, — зітхає пані Світлана. — Він був життєрадісним, добре вчився, мав багато щирих друзів. У вільний час працював, аби здійснити давню мрію — купити легковий автомобіль. Доля змалку ніби була прихильною до нього, і раптом — такий жах».

Лікарі робили все, що могли. Після кількох безуспішних спроб їм таки вдалося «виловити» кулю, що ніби плавала в головному мозку. Перші десять днів хлопець, підключений до апарата штучного дихання, перебував у непритомності. Провідні нейрохірурги обласної лікарні нічим не могли потішити батьків: стан, зізнавалися, стабільно важкий, і в таких випадках можна сподіватися лише на диво. І воно сталося — звідки зовсім не очікували. «Багато людей, довідавшись про страшну біду, підтримали нас морально й матеріально, за що всім їм — велика вдячність, — тремтить голос пані Світлани. — А якось зателефонувала моя знайома й порадила звернутися до отця Володимира, аби прочитав молитву над сином. Пояснила, що він — настоятель розташованої на околиці Івано–Франківська невеличкої церкви Йона Хрестителя, де зберігається чудотворний образ Матері Божої Ласкавої Станіславівської. Сестра нашої знайомої ходила молитися до цього образа перед операцією з видалення злоякісної пухлини і недуга відступила. Ми зателефонували отцю Володимиру, і він приїхав до лікарні».

Непояснимий феномен

Вранці наступного дня батьки і медики спершу не повірили у зміни, що відбулися з пацієнтом: він почав самостійно дихати, прийшов до тями і з реанімації його вже можна було переводити в палату менш інтенсивної терапії.

Стався феномен, якого не можна було передбачити, переконує отець Володимир. «Я не робив нічого надзвичайного, — зізнається він, — лише те, що на моєму місці зробив би будь–який інший священик: прочитав кілька молитов, здійснив святу тайну єлеопомазання і залишив біля хворого образок Матері Божої Ласкавої Станіславівської. Вочевидь це — результат її зцілюючого, непояснимого раціональним мисленням впливу».

Коли Ярослав прийшов до тями після тривалого перебування в комі, то не впізнав ні батька, ні матері, але взяв до рук образок Матері Божої, принесений о. Володимиром. По тому, каже священик, як бігали його оченята рядками молитви, надрукованої на звороті, можна було зрозуміти, що він усвідомлює суть написаного. Коли отець молився над ним, то хлопець в потрібні, за приписом, моменти осіняв себе, ніби за чиєюсь підказкою, Христовим знаменням. Ці незбагненні духовні перетворення, що позначилися на внутрішньому світі юнака, котрий раніше, до трагедії, мало цікавився християнськими цінностями і не вважав за потрібне відвідувати богослужіння, міцніли з кожним днем. Ярослав щоразу, як поринути в дрімоту, перевіряв, чи лежить під його подушкою образок, і завжди брав його із собою на процедури.

Вихід із лабіринту

День за днем медики констатували поліпшення стану хворого і на початку грудня його на певний час відпустили додому. На тривожне запитання матері, що буде із сином далі, нейрохірург тепер уже підбадьорливо відповів: «Подивіться на цих хворих, що залишаються в палаті: Ярослав був у сто разів гіршому стані, ніж вони, а вже виписується».

Що буде далі, які функції вдасться відновити молодому організму, прогнозувати ніхто не береться. Та Ярослав уже самостійно їсть, дивиться телевізор, усе розуміє і дещо починає пригадувати зі свого попереднього життя. Ходити без сторонньої допомоги ще не може. Наразі пересувається на інвалідному візку. На ньому разом із батьками вперше перед Святвечором й потрапив до церкви Йоана Хрестителя, де зберігається чудодійний образ його рятівниці — Матері Божої Ласкавої Станіславівської. Після кожного наступного такого візиту, помічають усі, хлопець почувається веселішим і здоровішим. «Ще в реанімації, — зволожуються мамині очі, — я, не знаю навіщо, дала йому дитячий журнал із картинкою лабіринту. І ось (показує малюнок. — Авт.) він своєю рукою, перебуваючи в позасвідомому стані, чітко накреслив шлях виходу, який треба було знайти. Це примножує наші надії. Вже сталося велике диво — син живий. Ми і ще сподіваємося на ласку Всевишнього і Матері Божої».

СВЯТИЙ ОБРАЗ

Матір Божа в еміграції

— Ікона Матері Божої Ласкавої Станіславівської — покровительки Станіславова (нині — Івано–Франківськ) понад два століття перебувала у вірменському костьолі нашого міста, — розповідає о. Володимир Вінтонів. — Уперше її чудотворна дія проявилася ще в серпні 1742–го, а урочиста коронація відбулася 30 травня 1937–го. Після Другої світової війни ікону, рятуючи від безбожників зі сходу, вивезли до Польщі. Нині вона зберігається у храмі Петра і Павла в Гданську та вважається культурним надбанням тамтешньої держави й римо–католицької церкви.

— Отже, у вашому храмі Святого Йоана Хрестителя встановлено її копію?

— Понад десять років я виконував священницьку місію на одній з парафій греко–католицької церкви в Поморському воєводстві на північному заході Польщі й мав змогу бачити оригінал чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станіславівської. У Гданську її називають «Королевою різних неприємностей», позаяк біля неї неодноразово траплялися неприємні оказії. Деякі теологи пояснюють це тим, що ікона «не бажає» перебувати в іншому, ніж вона була коронована, місці. Та повернути її в Івано–Франківськ уже немає можливості. За таких обставин церква як духовна інституція дозволяє освячення копії в присутності оригіналу. Перед тим ікони на кілька днів притуляють одну до іншої. Вважається, що в такий спосіб ікона–оригінал передає частину своїх чудотворних властивостей «доньці», що вже неодноразово підтвердилося на Прикарпатті.

Точну копію ікони Матері Божої Ласкавої Станіславівської нам зробив відомий реставратор творів сакрального мистецтва Валерій Твердохліб. Її освячення відбулося у Гданську в травні 2010 року.

— Ви ведете реєстр випадків зцілення, що відбулися під впливом чудо­творної ікони, встановленої у вашому храмі?

— У цьому немає ні необхідності, ні реальних можливостей. Люди приходять до ікони з різними потребами, здебільшого індивідуально звертаються в молитвах до Господа і Матінки Божої. У багатьох випадках ми навіть не знаємо про це. Хтось позбувається важких недуг, у когось залагоджуються сімейні та інші гострі проблеми. І це — найголовніше.