Коли зовсім погано — потрібно співати!
— Пане Павле, розкажіть, як народилася ідея Всеукраїнського руху «Співати може кожен! Співати треба всім!»?
— Я переконаний у тому, що саме українська народна пісня і є нашою національною ідеєю, яку шукали віками і продовжують шукати нині кращі сини й доньки України. Пісня є егрегором, тобто згустком психічної і духовної енергії, посланої нам крізь віки нашими предками. Вона — той «рятівний круг», який нам кидає наш рід. Пісня завжди була для нашого народу джерелом життєвих сил, натхнення. Українець не співав пісню у звичному розумінні цього слова — він її глибоко проживав, і такий спів викликав катарсис у нього самого й у тих, хто його чув.
— Що вже встигли зробити в рамках започаткованого вами руху?
— Був Київ, була Одеса — творчі зустрічі, майстер–класи, виступи на радіо й телебаченні. Тепер маємо учнів і послідовників нового методу. На черзі — Львів, Чернігів...
— Україна нині більше скаржиться на власну долю, ображається на політиків, але не співає...
— Що й казати, люди не співають, бо не живуть по–справжньому. Я переконаний: коли зовсім погано — потрібно співати! Пісня врятує не лише нашу рідну Україну, а й увесь світ, який перебуває в тенетах цивілізації. Відомо, що саме в ХV—XVI століттях Італія своїм співом зачарувала завойовників, і ті зникли геть. Саме тоді в цій країні народилася школа «бельканто» (у перекладі — «прекрасний спів»). То чому ж не менш співочій за своєю природою Україні не почати рятуватись піснею? Нині нам потрібен саме пісенний Майдан. Нам би знову почати ходити один до одного в гості, як було колись, співати гарних пісень, спілкуватись! Спочатку нам потрібно народом стати. Внаслідок тієї дисгармонії, яку ми спостерігаємо в нашому нинішньому житті, нам перестало хотітися літати, а тому — й співати...
Голос замість страхів і комплексів
— Дисгармонією називаєте нинішню цивілізацію?
— Безперечно. Спів — витончений високий стан. Найменша дисгармонія може вплинути на ці природні людські якості, може їх паралізувати. Страхи і комплекси — найбільші наші вороги. Там, де є страх, — життя немає. Саме тому першою заповіддю у наших пращурів була: «Не бійся!». Зняти страхи і комплекси, подолати надмірну сором’язливість — такі завдання ставить перед собою наша школа співу «Українське бельканто». Тільки створивши на своїх заняттях необхідну психологічну атмосферу, вдалось отримати надзвичайні, унікальні результати. Співати нам дано від народження, від природи. Кожен у цьому житті має проспівати свою пісню. Недаремно найвищою оцінкою людського життя завжди був цей вислів: «Життя склалося, як пісня».
— Хто ж нас так залякав?
— Коли люди мають велику життєву силу, у них немає страху. Ми стали слабкими — у нас увійшов страх. А слабкими ми стали тоді, коли було порушено єдність роду, сім’ї єдиної. Людина завжди — представник роду свого великого, і наша місія — достойно представляти свій рід у цьому світі, а не лише себе особисто, як нині відбувається у світі індивідуалізму і холодного егоїзму.
— Усі прагнуть до цивілізації, а ви так гаряче говорите про ту шкоду, якої вона встигла завдати...
— Я вважаю, що це — страшна хвороба духу людського, а точніше сама відсутність високого духу в людях. В основі цивілізації лежить науковий світогляд, а він мав би бути духовно–моральним. Науки за своєю суттю не спираються на мораль. А людина за суттю своєю і є сама мораль.
Три правила для співочої нації
— У чому бачите порятунок?
— У поверненні до своїх традицій, у повазі до рідної землі, у безмірній повазі до людини, у взаємному служінні й у спільному служінні красі. Землю люби, людям служи! Живи по совісті, по правді, і будеш завжди здоровим і щасливим. Оце і вся філософія і вся наука. Не революції нас врятують, а живий спів, бо він нас може зробити знову людьми, а у стані людяності ми віднайдемо рішення всіх проблем. Пісня нас об’єднає, бо вона за своєю суттю і є тим справжнім духовним майданом. Співати потрібно! І тоді ми зрозуміємо, як нам потрібно жити. Тільки співати пісню потрібно тими природними, глибоко людяними, духовними гарячими голосами. Ці завдання намагається виконувати наша нетрадиційна школа співу.
— Чула, що у своїй школі ви з учнями намагаєтеся співати більше радісних пісень, це так?
— Безперечно, у наш час особливо потрібне світло в душі і бадьорість духу. Та й узагалі старі італійські маестро вважали, що співає радість. Навіть фразу «Зрадив мене милий» треба співати так, щоб люди милувалися душею, яка перед ними розкриває свою таємницю, і відчували, яке то щастя, що у світі є любов, а не думали про те, який поганий світ,у якому ще один негідник образив дівчину... Так, навіть у пісні про нещасливе кохання має світитися надія. На жаль, останнім часом з’явилось багато пісень, які не дають тої надії. Зараз нам потрібні бадьорі й радісні пісні.
— Ви завжди з гордістю називаєте себе потомком запорозького отамана Тютюнника. Про це вам казав батько. Чи не припускаєте, що і ваш славний предок отаман міг сидіти на могилі й співати сумних пісень?
— Наша офіційна історія настільки домислена, безкінечно багато разів переписана, що ми навіть по–справжньому не знаємо правди про козаків, про те, якими вони були насправді. Та в глибині душі відчуваємо, що був в Україні час справжнього козацтва. Були справжні герої й витязі, які не знали страху, не боялися смерті. А в цьому стані у людей відкриваються безмірні, надприродні можливості. Одного вояка було достатньо, щоб розбити, розігнати ціле вороже військо. То був час героїв. А в інші часи, наприклад, за Богдана Хмельницького, було вже не те козацтво. Здебільшого у війську служили вояки, яких наймали для різних і часто не дуже благородних справ. А колись головним девізом справжнього козака було: «Землю люби! Людям служи! Живи по Совісті, по Правді!» Цього завжди буде достатньо, щоб бути справжньою людиною.
ДУМКИ З ПРИВОДУ
Як можна «поставити голос»
Анна Міщенко
вокалістка, музикантка:
«Єдина умова, щоб поставити голос у будь–якому віці, потрібно вчитися і довіряти викладачеві. Слух і голос є у всіх. Інша справа — наскільки він хороший і розвинений. Для того, щоб удосконалити ці два основні у вокалі параметри, існують викладачі співу. Вони повинні навчити тебе правильно дихати, брати ноту, поставити голос і розвинути слух. У вокалі дуже важливе тренування м’язової пам’яті та вміння людини користуватися вокальними резонаторами. За академічними стандартами, постановка голосу повинна займати чотири роки, але вже через півтора року регулярних занять (два–три рази на тиждень) учень цілком здатний виконувати репертуар середньої складності».
ЦІКАВІ ФАКТИ
Як спів зцілює
Шахтар у минулому, 76–річний Іван Дупак переніс інфаркт міокарда. Довгий час тримався на таблетках, та покращення не було. Після знайомства з Тютюнником і систематичних уроків чоловік зрозумів, що таблетки йому не потрібні. Від його будинку до приміщення, де проходять уроки співу, не так близько. Іван Дупак поки доходив до школи співу, кілька разів зупинявся перепочити. Проте після занять iшов додому, наче на крилах.
Невістка пана Івана Галина зізнається, що вже після першого заняття співу почувалася, наче місяць на курорті провела.
Були випадки, що люди, які оволоділи технікою співу Тютюнника, виліковувалися від астми, діабету. Одного разу завдяки співу людина переборола онкозахворювання. А про хворі руки і ноги, кажуть його учні, немає що говорити. Маестро впевнено повторює: «Болять ноги? Співайте! Але правильно!»
Павло Тютюнник переконаний, що істинний спів може повернути людині справжнє здоров’я: «Потрібно не якісь окремі болячки лікувати: якщо працювати з душею людини, то болячки при цьому відпадуть самі — як бородавки».
Від «ой» до себе істинного
На сьогодні Школа прекрасного співу працює регулярно в Макіївці, де живе Павло Тютюнник. Інколи учитель виїжджає з майстер–класами в інші міста. Так, у Києві уроки співу проходили у стінах Українського фонду культури, що на вулиці Липськiй, у Будинку архітектора, Університеті Шевченка. Під час майстер–класів Павло Тютюнник каже, що зовсім не потрібно думати, аналізувати, яку ноту брати. «Дослухайтеся до того, про що прошу я. Ви — неначе музичний інструмент, а я в даному разі виконую роль того, хто його налаштовує».
Спочатку аудиторія учнів продукує хором якийсь один вигук, наприклад, «Ой!», а потім кожен під пильною увагою маестро цим простим вигуком має заявити про себе істинного. Рідко буває так, що людина з першого разу вціляє. Зазвичай над кожним iде копітка, наполеглива робота. І аж доти, доки не з’явиться довгоочікуваний голос. Цей процес — неначе копання криниці: людина не знає, що чекає її на шляху, поки з’явиться справжня вода..