Сергій Гайдай: Коли гинуть люди, рейтинг слід кинути «в топку»

Віктор Янукович увійде в історію України як Президент, при якому багато що відбулося вперше. Перше кровопролиття через незгоду з діями влади і перша підготовка до введення надзвичайного стану. Перша громадянська міні–війна, обмежена центром Києва, і перший випадок, коли глава держави (не внаслідок переговорів про коаліцію абощо, а за підсумками вуличних боїв) пропонує затятому опоненту друге за значенням крісло в державі. З цього казусу ми почали розмову з Сергієм Гайдаєм — керівником соціально–інжинірингового агентства «Гайдай.Ком» і «співавтором» кількох вдалих виборчих кампаній.

48–річний фахівець конструював деякі атрибути Помаранчевої революції–2004, працював на Віктора Ющенка також у 2002 та 2010 роках, просував Валерія Хорошковського, Петра Порошенка, Олександра Третьякова, «НУНС», «Громадянський актив Києва» та ін., а останнім часом досить ефективно «розкручував» Миколу Катеринчука як кандидата на пост мера Києва.

«Янукович довів лідерів опозиції до маргінесу»

— Пане Сергію, з точки зору політтехнологій Янукович зробив правильний крок, запропонувавши Яценюкові прем’єрство?

— Так. Причому це було спонтанно. Багато днів тривали переговори, які ні до чого не приводили, і Янукович пішов на експромт, спитавши опозиціонерів, чи готові вони взяти на себе керування урядом. А коли побачив сум’яття в їхніх лавах, вирішив цю пропозицію ще й оприлюднити. Такою є моя гіпотеза.

— Відмова Яценюка та Кличка пішла Президентові на користь?

— Зараз у Президента вигідна позиція. Якщо опозиціонери відмовляться, буде так: «я пропонував — вони не хочуть». Тобто вони слабкі. Якщо погодяться — можна продумати, як убезпечити цю ситуацію і згодом повісити на них відповідальність за все.

— А «тролінг» Кличка посадою гуманітарного віце–прем’єра навіщо Януковичу знадобився?

— Це не тролінг. Чесно. Хай там як ми ставимося до Президента, він не дурна людина. І розуміє: Яценюкові можна запропоновувати посаду Прем’єра, він потягне, буде керованим. Яценюк цій посаді відповідає. Стосовно Кличка ілюзій нема: сьогодні він може бути ким завгодно — публічною персоною, доброю людиною, але за своєю компетенцією на Прем’єр–міністра він не тягне. Тож посаду йому запропонували аж ніяк не «образливу». А таку, якій він міг би відповідати.

— Ви пишете у «Фейсбуці», що опозиції слід було прийняти пропозицію Януковича. Чому?

— Не секрет, що опозиція не є повноцінним представником сторони, яка зараз воює. Вона не керує Майданом. Але, з іншого боку, опозиціонери — єдині, з ким ведуться переговори. А для того, щоб їх вести, стороні опонентів треба давати гарантії. Приміром, гарантії того, що опозиціонери можуть розпоряджатися подіями на Майдані. А вони цього не можуть. Тому в ситуації, коли Президент пішов на певні пропозиції, на них слід було пристати. В їхній грі це правильний хід.

— Який не прийняв би Майдан…

— Якби вони були справжніми польовими командирами Майдану, для них це була б дійсно мізерна пропозиція. В цьо­му випадку їм слід було б домовлятися лише про одне: про те, що вони гарантують життя Януковичу. Але вони є просто представниками правлячого класу, які опинилися в опозиції. Прийнявши пропозицію, вони могли б дещо «відновитися». Бо Янукович довів їх до повного маргінесу.

До того ж, це вигідно і Майдану. Хоча емоційна складова — «ми тут воюємо, а вони там посади отримують» — мала б місце, але це другорядне. Хай би ці переговорники, які є інструментами Майдану, брали владу, а як її використовувати — Майдан уже придумав би. Тому що Прем’єр — це влада. І можливість призначити нового міністра МВС, яким би точно був не Захарченко. А ще це можливість призначити міністра оборони, і в такий спосіб у Майдану з’явилася б нова сила — армія. Якби армія опинилась на боці опозиції, а МВС лишалося б на боці влади, виник би паритет і перемир’я, бо армія в даному разі відіграла би роль миротворців. Армія не дозволить себе роздягати і влаштовувати тортури на морозі. Армія — це був би ще й аргумент опозиції проти радикальних молодиків, яким нічого було б робити на вулицях…

Чому опозиція відмовилась? Бо потерпала за свій рейтинг? Вибачте, але коли гинуть люди, рейтинг слід кидати «в топку». Якщо зараз не оцінить народ — оцінить історія.

«Куля в лоб» мала прозвучати 19 січня»

— Про все це, мабуть, треба було думати відразу, а не кричати після переговорів із Януковичем: «якщо куля в лоб — то куля в лоб», як це зробив Арсеній Яценюк…

— Скажу так: суто по–людськи я ставлюся до опозиціонерів зі співчуттям. Вони звичайні люди. Йшов другий день переговорів, на яких вони нічого не могли добитися. Єдине місце, де можна пожалітися, — це Майдан. Бо Майдан все–таки сприймає їх як своїх. Не як лідерів, а як своїх, розумієте? Тому Яценюк і сказав: мені, мовляв, лишилась тільки куля в лоб. Авжеж, із точки зору політика й лідера інколи краще жувати, ніж говорити, бо для політика така слабкість обертається проблемою.

Якби Яценюк погодився на пропозицію Януковича щодо прем’єрства, він ішов би не на тепле місце, а на гарячу сковорідку. Був би результат — йому б усе пробачили й забули. Зокрема й «кулю в лоб». Згадайте Порошенка і 2005 рік: «корупціонер», «любий друг», «весь у соплях і сльозах» — а потім виявилося, що кращого за нього немає. Час усе розставляє по своїх місцях. Тож якщо Яценюкові пропонують владу — нехай бере.

— Вдруге вже, певно, не за­пропонують. А від першої пропозиції він відмовився.

— Він відмовився на даний момент. Плюс, не забувайте, що є Порошенко, який готовий узяти крісло. І він про це прямо заявляє. Тим паче що Президент щось уже пообіцяв і мусить це дати. Можливо, Порошенко на чолі уряду — це ще краще, ніж Яценюк, який тоді вже точно піде в небуття.

— А з небуття повертаються? Як ви гадаєте, чи є шанс в опозиційної трійки поновити рейтинг, розгублений за час протистояння Майдану і влади?

— Шанс є завжди. Хоча зараз позиція в них хистка. Найгірша — в Тягнибока, погані справи й у Яценюка, а найкраще відповідав Кличко: намагався бути на барикадах, розмовляти з обома сторонами, захищати людей. Але виявилося, що в підсумку й Янукович оцінює його так само, як більшість експертів, — як не надто компетентну людину.

— Але ж ви самі визнаєте, що в потрібний момент Віталій не розгубився.

— Він діяв за шаблоном. Але неправильно. Не треба було зупиняти мітингарів 19 січня, коли починалося повстання на Грушевського. Просто у Кличка це погано вийшло, він нікого не зупинив, і йому це зійшло з рук. Яценюк же потім кричав у натовпі: «Всі повертаємось на Майдан!» — тож його послали більш відверто та потужно…

— А Тягнибок узагалі нічого не робив…

— Бо краще за решту відчув момент. І взагалі зник. А єдино правильним тоді було б діяти разом із людьми. Їх безкінечно засмутила відсутність чіткого та ясного плану, який лідери опозиції запропонувати не змогли. Тоді їхній рух можна було лише очолити. І «куля в лоб» повинна була прозвучати саме тоді.

«Майдан ніхто не проектував, це набір випадковостей»

— Ваша думка як політтехнолога: чи все, що відбувається зараз на Майдані, відбувається спонтанно? Чи певні технології таки проектуються в кабінетах професіональних конструкторів?

— Дивіться, війна зараз іде не між заходом і сходом — іде війна цивілізацій, війна між людьми з різним світоглядом — індивідуалістами та колективістами. У чистому вигляді ці дві категорії не існують, у кожній людині є щось від них обох. Особливо в нас, які родом з СРСР. Але віра в змову, в чийсь замисел — це ознака колективіста. Колективісту складно повірити, що весь світ довкола нього — це набір самодостатніх і самоорганізованих факторів.

І ті, хто звик до інфантильного стану, просто не можуть прийняти таку картину світу. Таким людям обов’язково потрібен Бог або якийсь олюднений творець. Хоча таємних кабінетів, де сидять ті, хто смикає за ниточки, не існує. Повірте мені як людині, яка вивчала цей процес як професіонал: Майдан ніхто не організовував. Це набір величезної кількості випадковостей і глупоти влади. Автором революції є не опозиція, а Янукович і його команда.

— Давайте тоді про Януковича. Що дало йому призначення Клюєва главою адміністрації Президента? Відчуття більшого комфорту?

— Коли ви переживаєте кризу, найзрозуміліше людське бажання — зібрати довкола себе в один кулак близьких людей. Зрозуміло, що Клюєв для Януковича — свій, близький. Льовочкін був іншим. Безперечно, розумним, безперечно, з ресурсами, але не таким, як «донецькі». Саме тому Льовочкіна та його людей і «зачистили», а на ключові місця потрапили ті, кого називають «Сім’єю», плюс давні соратники. Деким із них, щоправда, довелося пожертвувати — тим–таки Азаровим…

— Як такий дисбаланс сил в оточенні Президента позначиться на ньому самому?

— Думаю, зараз він приходить до досить складного для себе рішення. Розуміючи, що можна або втратити всю владу, і тоді з ним розправляться (причому не виключено, що це будуть найближчі друзі), або ж пожертвувати частиною влади й при цьому багато що зберегти. Зараз йому доводиться віддавати, бо фундамент під революцію він заклав у 2010–му, змінюючи Конституцію 2004 року і повертаючи абсолютизовані президентські повноваження.

Будь–який розумний правитель, навіть пригнічуючи повстання, залишає певні «вольності». Тут треба або перебити когорту незадоволених (а вона велика), або дати цим людям те, чого вони хочуть. А вони хочуть саме «вольностей» — свободи слова, свободи підприємництва. Свободи від сваволі чиновників та міліції. Президентові все одно доведеться йти цим шляхом. А якщо ні, то його зметуть.

— Олігархат, який висловився за припинення кровопролиття, теж, виходить, прагне свободи?

— Їм свобода дуже потрібна. Тільки при ній вони можуть жити, і тільки свобода є гарантією збереження їхніх активів.

— Чому Януковича перестала підтримувати частина його фракції (спершу 78 «регіоналів» не прийшли на нараду в АП, потім 15 депутатів не підтримали владний варіант законопроекту про амністію майданівців)? Він став для них заслабким?

— Там ситуація внутрішнього конфлікту. «Свої» якраз тримаються поруч. Але в тій команді багато «не своїх». І зараз вони показують норов, бо занадто довго на них не зважали та ігнорували. У них теж свій бунт. А в Януковича бунт тотальний — і внутрішній, і бунт по областях, і в центрі Києва, і бунт дрібних виконавців, які вже не надто ретельно виконують свої обов’язки, бо бояться.

Хоча є й ті, на кому влада тримається, — міліція та суди вмотивовані воювати проти повстанців, та й життя, яке в них склалося, їх цілком влаштовує.