Свобода на барикадах. Київ, вулиця Грушевського, 21 січня 2014 року. Це не перформенс — це життя. (УНІАН.)
Київського художника Максима Вегеру уже встигли назвати «українським Делакруа», а його роботу, яку він писав під час бою на Грушевського 20 січня — «Свободою на барикадах». Мало кому відомо, що у ситуації з Еженом Делакруа було все геть по–іншому. Саме влада Франції замовила за солідні гроші написати взяття Бастилії відомому на той час художнику, аристократу, сину міністра Ежену Делакруа. Та жінка з оголеними грудьми як символ Свободи замовникам не сподобалася. Чиновники викупили картину і заховали її на цілих 25 років, щоб жодна людина не дізналася про витівку багатого художника.
У ситуації з Максимом Вегерою, слава Богу, все простіше і креативніше. Киянин вперше побував на Грушевського 24 січня. Побачене справило на нього дуже сильне враження. «І я вирішив передати на полотно свої емоції і переживання саме там, з натури», — ділиться з «УМ» Максим і додає: — Це не те, що писати пейзаж у спокійних умовах, — на Грушевського все змінювалося, вибухало, рухалося. Там був екстрім». Каже, що медичною маскою не користувався, дим йому не заважав, та й світло–шумові гранати, які вибухали зовсім поруч, з легкістю ігнорував. «Мене більше хвилював сильний мороз, від якого німіли пальці», — згадує Максим.
У його доробку близько 70 робіт. Хлопець малює з дитинства. Починав цю справу з олівця. Декілька років тому спробував писати олійними фарбами. Вважає себе вільним художником, спеціальної освіти не має. До цього часу участі у виставках не брав. Але остання робота, написана на барикадах, принесла художникові популярність. У соціальних мережах люди постять фотографії Максима з мольбертом і висловлюють захоплення його сміливістю. «Чесно кажучи, вже надійшли пропозиції щодо виставок і навіть купівлі», — розповідає Вегера.
Ще один киянин також спробував увіковічнити події на Грушевського. Руслана Коломійця ніхто не бачив із фарбами в урядовому кварталі. Після 19 січня він цілими ночами дивився прямі трансляції і… малював. За його словами, на екрані було темно, картинка давала лише звук. Тож сприймав на слух усе, що там відбувалося. Пізніше, коли походив по Грушевського, ще й запах відчув. Картина, написана аквареллю, була готова 21 січня. Русланів товариш відразу захотів придбати роботу. Художник запросив за роботу помірну ціну, не таку, щоб заробити. Руслан Коломієць має художню освіту. Малює у вільний час. Працює оператором та режисером.
Його роботи добре знають туристи, любителі сувенірів і навіть мільярдер Річард Бренсон. Житомирський художник та книжковий дизайнер Ілля Стронґовський свої особисті реакції на події перетворює на графіку. Революційні плакати Стронґовського доступні для некомерційного використання в мережі, поширюються на засадах відмови від авторства.
Дизайнер задумав створити серію «Культурний вимір Майдану», до якої входитимуть 12 принтів. Одним із найвідоміших стала «Йолка», яка сьогодні поширюється у вигляді листівок і футболок. Стронґовський сфотографував йолку на майдані Незалежності і замалював її на замовлення дружини. У сім’ї дизайнера є традиція вітати друзів зі святами саморобними листівками. Відтоді це найпопулярніша листівка в Україні.
Він також створив принти із барикадами, знаками дорожнього руху, які активісти зривали на Грушевського і використовували замість захисних щитів від куль міліції, з розписаними на щодень касками, поваленим пам’ятником Леніна «Не сотвори собі кумира», а також славнозвісним піаніно.
Нагадаємо, що львів’янин Маркіян Мацах купив за 500 гривень старе піаніно «Україна», розмалював його у синьо–жовті тони, привіз на Лютеранську і грав перед кордоном Внутрішніх військ, який охороняв адміністрацію Президента. Стронґовський за мотивами знаменитого фото з культурної акції розробив принт.
У Давосі на щорічній зустрічі Всесвітнього економічного форуму засновник бізнес–імперії Virgin Річард Бренсон вдягнув футболку з малюнком Стронґовського. Так британський мільярдер висловив свою підтримку Україні і прославив піаніно, яке зараз стоїть на Хрещатику біля КМДА.
Шалений київський таксист Володимир Михайлов влаштував для Майдану кількаденне свято. Та перед тим, як почати історію про його картину, спершу хотілося б кілька слів написати про цього чоловіка. Пенсіонер підробляє таксистом і п’ятий рік веде блог. У його звичайнісінькій іномарці встановлена маленька відеокамера, яка записує тільки пана Володимира на прізвисько Опанас Лахов. Пасажири залишаються інкогніто і можуть говорити все, що думають про життя, політику, економіку. Згодом Опанас Лахов «зливає» розмови в інтернет на сторінку «Не самый дурацкий блог».
На Майдані Володимир Михайлов iз самого початку. Розважає активістів, як вміє і може. То гетьманом нарядиться, то Дідом Морозом. А одного дня вирішив об’єднати народ за допомогою картини. Він намалював карту України, над якою бережливо нахилився Ісус. Суть акції «Жива карта України» полягала в тому, що частина полотна залишилася незайманою. Опанас Лахов усім бажаючим пропонував фарбами відмітити на карті, звідки вони приїхали. Люди ніяковіли від пропозиції «відчути себе художником, залишити відбиток на полотні й стати співавтором «живої» карти України». Дехто не знав, яким кольором краще користуватися й що малювати. Тоді Опанас Лахов радив брати той колір, з яким асоціюється майбутнє України. У створенні спільної картини взяли участь сотні учасників Майдану, серед яких були Тягнибок, Яценюк, Мiрошниченко, Парубiй і Кириленко.
Художник–авантюрист каже, що завдяки цій карті він зрозумів, що «український народ — нероздільний. Схід чи захід, північ чи південь — сьогодні ми всі разом у самому серці нашої держави!».
Сім тіл, обмотаних сріблястою плівкою для поранених та мертвих, у довільному порядку майже годину пролежали на землі перед Бранденбурзькими воротами у Берліні. Такий перформанс на знак солідарності з Майданом присвятив сімом загиблим під час протестів у Києві німецько–італійський художник Алессандро Раушманн. Через годину на площу приїхала поліція, але, дізнавшись, що це проект на підтримку Майдану, не зважилася перервати несанкціоновану акцію.
«Перформанс мав на меті донести, що все це відбувається не тут (у Німеччині. — Ред.), але це відбувається зараз. Бранденбурзькі ворота — це місце, куди туристи приходять, щоб щось побачити. Там, де люди зазвичай хочуть фотографувати лише себе, вони стикаються з, можливо, невідомою їм ситуацією. Саме таку конфронтацію без жодного пояснення я й хочу провокувати», — пояснив художник в інтерв’ю «Дойче велле». Раушманн має намір повторити перформанс в інших містах і поширювати його далі.
До подій на Майдані долучилися майже всі українські художники. «УМ» хотіла б згадати про їхні проекти, які вже створені безпосередньо на барикадах та які тільки в задумі, але для цього знадобився б цілий каталог, спеціальна революційна бієнале. Найбільш актуальні роботи маловідомих і перспективних художників на даний час ми спробували коротко описати. Зважаючи на те, що більш «розкручені» художники не дадуть своїм роботам залишитися непомітними, сподіваємося найближчим часом на виставках побачити проекти із портретами з Майдану Лесі Хоменко, барикадами Алевтини Кахідзе, скульптурами з рожевого мармуру «Нова Україна» француза Roti, одна з яких представляє собою людину, що лежить у воді біля пам’ятника Кию, Щеку, Хориву та їхнiй сестрі Либідь, а також графіку, графіті, різноманітні інсталяції та перформанси.
У сквері біля парламентської бібліотеки, що на Грушевського, де, починаючи з 19 січня, цілодобово велелюдно, пахне димом від шин і бочок із дровами, майже кожні п’ять хвилин хтось першим вигукує: «Слава Україні!». Сотні, а інколи й тисячі голосно відповідають: «Героям слава!». Ніхто й передбачити не міг, що у цьому сквері буде революція. Поміж деревами стоїть кам’яна брила — п’єдестал, на якому ще кілька років тому сидів радянський діяч Григорій Петровський, замість якої згодом мав бути встановлений єдиний у Києві пам’ятник письменнику–шістдесятнику, режисеру, актору, сценаристу і поету Миколі Вінграновському, про що свідчить напис на табличці, пригвинченій до п’єдесталу. На днях хтось відредагував текст. Тепер на брилі написано: «На цьому місці буде встановлено пам’ятник Героям революції». Напевне, невипадково саме Вінграновський поступиться місцем протестувальникам. Адже відомо, що поет міркував собі: добре, що
«смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми летимо».
Чоловіка з транспарантом, на якому — очі, як в Ісуса Христа на іконі, написаній за всіма правилами візантійського канонічного іконопису, серед громади активістів можна побачити чи не найчастіше. Це художник Олександр Мельник. Щоразу, коли йде на недільне віче на Майдан або на Грушевського, пан Олександр бере з собою картину, на якій зображені очі Всевишнього, що строго і пильно стежать за всім, що відбувається.
Під час сутичок 19–21 грудня в активістів особливо уважно цілилася міліція, і тоді за ніч не один десяток хлопців отримав поранення облич і втратив очі. Кулі потрапляли винятково в зону голови, розбивали окуляри для лижників, кров заливала скельця. І в ті миті очі з транспаранту говорили одне: «Бачу справи твої, людино!».
Письменники, поети, художники, дизайнери, музиканти та представники всіх творчих професій iз першого дня протестів на Майдані заявили, що вони — поза політикою, але проти режиму. Після 1 грудня, коли люди почали розбивати намети на Хрещатику, художники також самоорганізувалися і змайстрували вуличну «галерею під відкритим небом» «Мистецький барбакан», який називають «відкритим простором для творчих та вільних людей». У галереї немає лідера чи керівництва. Порядок наводять всі, кому не ліньки.
Дівчата, які забігають погрітися, підмітають, хлопці носять дрова, стежать, щоб ніхто не вкрав робіт.
На стінах «Барбакану» (зовні і всередині галереї) висять репродукції картин любителя «пацанчиків зі спальних районів» і дерев життя із «Адідасів» та «Найків» Івана Семесюка, художника–екзистенціаліста Олекси Манна, ілюстратора Андрія Єрмоленка, який бачить Тараса Шевченка то суперменом, то неопанком. Хлопці добре відомі в мистецькому середовищі за їх співпрацею з «Жлоб–артом», але на Майдані вони виступають як самостійна креативна ланка. «У нас є: виставка лютого сучасного мистецтва, ефективна пічка, мангал, захищені від вітру місця для сидіння, приємне товариство цікавих людей, досить пристойний сусідський вайфай — розповідають «барбаканівці» про життя на Майдані. — Ми будемо стояти до переможного кінця».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
