У милосердя на службі

«Дитина–сирота не звикла, що хтось може про неї турбуватися»

На службі у милосердя цей чоловік зробив для черкащан безліч добрих справ. Одна з них — особливо показова. Було це в Суботові Чигиринського району, рідному селі Івана Івановича, більше п’ятнадцяти років тому. Тоді він заїхав у гості до свого брата й дізнався, що там осиротіли п’ятеро дітей із сім’ї Кошових — Юля, Люда, Олег, Ніна та Гриша. Малими опікувалася старенька бабуся. «Поїхав до них, а Олег, він тоді у третій клас ходив, корову доїть. Кинулося в очі, що в дворі, в будинку — ідеальні чистота й порядок», — розповідає «УМ» Іван Гретченко. Сиріт було взято під постійну опіку Червоного Хреста. Він пригадує випадок, коли привіз Олега й Гришу в обласний санаторій та повів їх у кафе. «Пригостив малих морозивом, а Олег витягує з кишені гривню й каже: «Треба ж заплатити». Це вразило до глибини душі, бо дитина — сирота, не звикла, що хтось може про неї потурбуватися», — згадує Іван Іванович.

Ті сироти давно виросли. Дівчата працюють молодшими сестрами Червоного Хреста, Григорій відслужив в армії, Олег закінчив пожежну академію та трудиться рятувальником у Чигирині. І в тому, що всі п’ятеро стали хорошими людьми, заслуга і керівника черкаського Червоного Хреста. Бо поки вони ставали на ноги, особисто слідкував за їхнім життям і допомагав чим міг.

Загалом за минулі роки, зазначає Іван Гретченко, обласна організація напрацювала великий досвід роботи з дітьми–сиротами, з малюками з малозабезпечених та неблагополучних сімей. Щороку такі діти за сприяння Червоного Хреста оздоровлюються в обласних санаторіях. «У Маньківському районі мама шістьох дітей зізналася, мовляв, відпустила б малих у санаторій, та у них ні спортивного костюма, ні зайвої білизни, — каже Іван Іванович. — Тож придбали для них усе необхідне — від зубної пасти до одягу». Пояснює, що за спонсорські кошти готують таких малюків і до школи, купуючи їм шкільну форму, портфелі, спортивні костюми та канцтовари. Пригадує, як недавно зайшов у школу в Лисянці, а до нього підбігла першокласниця й каже: «А я вас знаю, це ви мені ранець подарували!».

Гретченко переконаний: у дітей у пам’яті на все життя залишається добро, яке роблять для них інші. І ставши дорослими, вони обов’язково примножують його. Сам Іван Іванович належить до тієї категорії людей, які ніколи не проходять повз чужу біду. Бо й на його життєвому шляху зустрічалися добрі люди. І це вплинуло на те, що своє доросле життя він присвятив служінню милосердю.

Дійти до кожної людини

Потреба та вміння піклуватися про інших у його характері викарбувалися ще з дитинства, коли на війні загинув батько, сільський тракторист, а 33–річна мати залишилася вдовою з трьома малими синами. «Як зараз пам’ятаю, була Вербна неділя, коли принесли «похоронку» на батька. Мамі від тієї звістки стало зовсім зле», — поринає у минуле Іван Іванович.

Оскільки він був найстаршим, то став материною опорою у вихованні двох менших братів. Уже після четвертого класу він сам заробляв на хліб. Батьків товариш, який очолював районну машинно–тракторну станцію, на літніх канікулах влаштував підлітка вагарем. «Тоді були не такі врожаї, як тепер. Збирали пшеницю по 9—12 центнерів iз гектара, а якогось літа вродило аж по 22. Люди не вірили, думали, що я не так зважив», — пригадує Іван Іванович.

За одне літо, а вагарем він працював аж до закінчення школи, він міг заробити 40 карбованців, і це було відчутною допомогою сім’ї. Мама часто хворіла, тож удосвіта підміняв її й на прибиранні в конторі колгоспу, а потім iшов збирали листя для колгоспних шовкопрядів. І вдома на ньому чимало обов’язків було.

Після школи хлопець мріяв вступити до військового училища, але не наважився залишити маму з малими братами. Тож пішов на цегельний завод, а потім у колгоспі звільнилося місце бригадира на свинофермі, тож йому запропонували цю посаду. Вже через півроку Гретченко завідував фермою, на якій працювали більше півсотні свинарок.

Якось восени серед ночі вдарив мороз. Іван зібрав молодь села і до ранку гуртом спорудили з дощок саж, куди перегнали свиней із загороди, вкритої очеретом. «Голова нашого колгоспу — Григорій Красота, колишній холодноярський партизан, обійняв мене за плечі, наче батько, і щиро подякував. Я виріс без батька, і для мене його слова мали велике значення», — зізнається тепер Іван Іванович.

Після служби на флоті одержав медичну освіту й працював у господарстві рідного села. Односельці запропонували його кандидатуру на голову місцевого колгоспу, але з області подзвонили у район, мовляв, шукайте собі керівника, а Гретченко тут потрібний. Так, у 25 років його обрали заступником голови обласної організації Червоного Хреста, а потім — і головою.

Нині черкаський Червоний Хрест — один із кращих в Україні. Адже прагне дійти до кожної людини, яка потребує допомоги, а таких нині — 17 тисяч. Для цього тут працює патронажна служба, у якій більше двохсот медичних сестер, у віддалених селах відкрито 48 кімнат медико–соціальної допомоги, 54 пункти з надання допомоги людям, які живуть на хуторах. Працівники товариства приносять стареньким продукти та ліки, за призначенням лікаря роблять ін’єкції. Для роботи у віддалених селах залучають місцевих жителів — колишніх педагогів, медичних працівників. А для ветеранів у лікувальних закладах Черкащини Червоний Хрест облаштував палати, де є все необхідне — від постільної білизни до телевізора та холодильника. Але навіть коли є матеріальне забезпечення, розмірковує Іван Іванович, важливо не забувати провідувати ветеранів. Це ж не важко взяти гостинця, зайти та дізнатися, як у них справи. Бо добре слово багато значить.

«Не було, щоб люди не відгукнулися на заклик допомогти іншим»

«Ніколи не думав, що від людського горя може так пронизливо боліти серце!» — зізнається тепер Іван Іванович, розповідаючи про прохання матеріальної допомоги з одного села, у якому дев’ятнадцять людей страждають від онкологічних захворювань. За кожним із таких звернень, наголошує він, людська доля, і осторонь від їхньої біди не можна залишатися. Тому він уже планує, як і чим можна зарадити у такій непростій ситуації.

Аби поза увагою не залишилася жодна людина, товариство започаткувало серед молоді загони милосердя, у які залучають школярів. А ще відкрило чотири пункти, де навчають волонтерів надавати першу медичну допомогу. Вони, пояснює, і стають помічниками сільських фельдшерів. Нині за фінансування Глобального фонду черкаський Червоний Хрест почав опікуватися ще й тими малозабезпеченими громадянами, які пройшли курс лікування від туберкульозу.­ Допомагає їм продуктами, а медичні сестри навіть контролюють, аби ці люди вчасно приймали ліки.

Він каже, скільки років працює в Червоному Хресті, але жодного разу не було, щоб люди не відгукнулися на заклик допомогти іншим. І наводить численні приклади, як черкащани: і люди старшого віку, і молодь — діляться коштами, харчами, одягом, взуттям. Пригадує, як приватна фірма зі Сміли пошила шкільні костюми. А на підприємстві в місті Комсомольську, що в сусідній, Полтавській, області, дитячу білизну продали за символічною ціною та ще й привезли своїм транспортом до Черкас. І таких прикладів безліч. Дякуючи добрим людям, черкаський Червоний Хрест давно не бере одягу із «секонд–хенду», бо зібрав власний банк речей на 100 тисяч гривень, де є все необхідне. Такі банки на Черкащині, зазначає Іван Іванович, тепер вирішено зосереджувати не лише в обласному центрі, а й у районах. «Приміром, у селі Мошни працює наша медсестра, тож жителі цього села та сусідніх мають змогу там одержати необхідний їм одяг», — наводить приклад Іван Гретченко.

Він упевнений, що не буває проблем, які не можна вирішити. Головне, аби було бажання це робити. І тут, переконаний, чималу роль відіграє активність депутатів сільських рад, котрі краще знають потреби своїх населених пунктів та їх жителів.

За словами Івана Івановича, сьогодні в області немає, приміром, проблем із слуховими апаратами та інвалідними візками.

Пригадує, як через своїх працівників Червоний Хрест довідався, що в одному із сіл три бабусі, колишні доярки, не мають слухових апаратів. Медсестра товариства посадила їх в автобус до Черкас, а тут жіночок зустріли та відвезли до обласного лікувального закладу, де їм підібрали життєво необхідні пристрої. «Коли вони чаювали у нас в товаристві, то одна з них не переставала радіти та казати іншій: «Галю, ти віриш, що чуєш мене?» — пригадує ту історію Іван Іванович. І додає: заради таких добрих справ працівники Червоного Хреста не сидять у кабінетах, а постійно працюють iз людьми. Сам він побував у кожному населеному пункті області, причому не один раз. І цього року його робочий графік у районах розписаний на півроку наперед.

«Клопотами про те, як допомогти людям, зайняті не лише наші будні, а й вихідні. Бо самотні та малозахищені потребують уваги та підтримки від працівників Червоного Хреста постійно», — підсумовує Іван Гретченко.