Справа чорного «джипа»

На світанку 21 січня невідомі викрали журналіста і громадського активіста Ігоря Луценка. Ось що про це розповів «УМ» друг Луценка Володимир В’ятрович (керівник архіву СБУ в часи президентства Ющенка): «Сьогодні вночі Ігор повіз постраждалого (під час ситучок на Майдані. — Авт.) Юрія Вербицького до травмпункту Олександрівської лікарні. О 4.05 туди ввійшли п’ять невідомих чоловіків у цивільному, які не представились і не показали жодних документів. Вони скрутили Ігоря, затримали хворого, якому навіть не встигли надати жодної допомоги, і вивели до автомобілів, які чекали їх на вулиці. Один iз цих автомобілів був чорним джипом iз підбитою фарою. Куди вони всі зникли — досі не відомо. Ми зверталися до міліції, там відповіли, що жодної інформації щодо цього випадку вони не мають. Звернулись i до СБУ — там теж не надали інформації. Тепер будемо проводити акції, апелювати до міжнародної громадськості, виводити людей у центр Києва, бо таке може торкнутися кожного», — розповів В’ятрович.

Він додав, що подробиці стосовно джипа стали відомі завдяки лікарям. «Вони були шоковані такою поведінкою незнайомих, сказали, що ніколи не бачили, аби таке відбувалось у них в лікарні». Дружина Луценка, Марія Лебедєва, зазначає, що востаннє Ігор виходив на зв’язок близько 4–ї ранку, тобто перед самим зникненням. Під лікарнею лишилася машина Луценка, а медики, які буцімто відразу викликали міліцію, наразі вже мовчать. Що ж до правоохоронців, то «у Шевченківському та Печерському РВВС кажуть, що немає такого, в главку теж немає інформації», — пише Лебедєва у «Фейсбуці». А в інтерв’ю «Еспресо–ТВ» жінка додає, що спостерігається небезпечна тенденція: «просто на вулиці викрадають людей — полюють, залякують, забирають у міліцію, щоб судити. Вироки вже готові. Про Ігоря ми згадуємо окремо лише тому, що він публічна людина, але таких випадків за минулу ніч багато».

Офіційні спікери силових структур наразі не підтверджують здогадку про те, що нічний інцидент — наслідок одіозного закону Колесніченка—Олійника, котрий посилює відповідальність за так звані «масові заворушення». Ба навіть більше: заступник керівника прес–служби столичної міліції Олександр Радкевич переконує мас–медіа, що правоохоронці посилено шукають Ігоря Луценка, не маючи при цьому жодного стосунку до його викрадення. «Міліція опитує всіх можливих свідків цього зникнення», — говорить Радкевич. За його словами, вирішується питання щодо порушення кримінального провадження.

Міліцейський речник може бути й не в курсі операції, яку проводять «колеги» зі спецслужб. Сумнозвісна «справа 9 березня», порушена у 2001–му проти учасників акції «Україна без Кучми», була зініційована (а пізніше розслідувана та доправлена до суду) саме Службою безпеки, а не МВС.

Що стосується міліції, то її працівники станом на 15:00 учорашнього дня затримали 31 людину. Дев’ятьом iз них інкримінується участь у масових безпорядках, а решті офіційне обвинувачення ще не висунуто, засвідчують джерела МВС. Прес–служба міліції особливо мусує той факт, що серед арештантів є одна людина, котра в минулому відсиділа 13 років за вбивство.

Опозиція ж підозрює (і, вочевидь, небезпідставно), що кількість ув’язнених є значно більшою. І що, як вже було сказано, до затримань доклала руку не одна лише міліція. Лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк заявляє, що вже звернувся по роз’яснення до глав СБУ та ГПУ. Він також пообіцяв надалі краще дбати про безпеку громадських активістів.

Тим часом протягом дня надходили відомості про арешти інших людей — часто підставою була купівля на заправці бензину в каністру, а не в бак. Мовляв, це — для пляшок із запалювальною сумішшю.

Ввечері стало відомо, що затриманих у понеділок активістів Майдану — Юхима Дишканта, Артура Ковальчука і Дмитра Москальця, яким «шиють» організацію заворушень і яких не могли знайти впродовж вівторка, — судитимуть трьох у трьох різних райсудах Києва.

Загалом ситуація вельми нагадує 2000 рік — коли зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе спровокувало і «масові заворушення», і появу політв’язнів, і безсилі виступи з високих трибун. Нині послідовність подій (як і їх першопричини) є дещо інакшими, однак відчуття глухого кута — те саме. Ніби й не було останнього десятка років в країні, де колись перемогла Помаранчева революція.