Соборність при Майдані

«Об’єднуватися довкола цінностей, а не політичних вождів...»

— Олександре, ви як керівник програми Інституту політичної освіти організовуєте багато семінарів і тренінгів по всій Україні. Що пропонуєте на міжрегіональних зустрічах?

— Ми закликаємо людей об’єднуватися в структуру навколо принципів та цінностей і взаємно допомагати одне одному, а не єднатися «під політичних вождів» чи проекти до виборів. Слід будувати таку структуру, в якій ми будемо разом.

— Різниця між сходом і заходом України, на вашу думку, залишається такою ж, як і 10 — 15 років тому?

— Подорожуючи регіонами, я переконуюся, що ця різниця стирається. Можна сказати, що прірву, яка роз’єднувала наші регіони, ми вже наполовину засипали. І цей процес триває. Причому з обох боків. Якщо раніше Західна Україна — це був регіон, де жив понад мільйон колишніх політв’язнів радянських таборів, на сході таких людей майже не зустрічалося, натомість суцільно мешкали родини шахтарів, для яких металургія і вугільна справа були основним заняттям. У той час на заході основними місцями праці були великі заводи, підприємства і аграрний сектор. Тепер сталися зміни. Зараз сім’ї, в яких є люди, що потерпіли від радянського тоталітарного режиму, мешкають по всій території України, хоча на заході їх дещо більше. А на заході й на сході люди здебільшого працюють на невеликих підприємствах, у бюджетних установах. Всюди по Україні — дуже багато сімей заробітчан. Утім заробітчани із заходу їдуть до Європейського Союзу, а зі сходу — до Росії.

— Мова, очевидно, відрізняється?

— Так, ця відмінність залишається такою ж, як і на початку незалежності України. Відрізняються люди і за конфесійною приналежністю: у Західній Україні є чимало греко–католиків, на сході ця церква представлена мало. Але ці відмінності вже не настільки кричущо розділяють наші регіони, як раніше. Наприклад, якщо досі ми могли умовно ділити Україну по Дніпру, то тепер столиця мислить приблизно як Західна Україна, подібно й Чернігівська, Херсонська, Черкаська, Кіровоградська області. І годиться вже ділити не на захід і схід, а на південний схід і північний захід.

«90 відсотків жителів Харківщини й Донеччини ніколи не бачили Львова...»

— А чим відрізняється ментальність? Мабуть, іншим є рівень готовності до змін, мобільності?

— Ні, саме за цими параметрами я особливої різниці не бачу. Однаково мобільні й активні люди є по всій Україні. І це проявляється в підприємницьких ініціативах. Різницю я бачу в ступені боязні влади. У Центральній Україні, в Києві люди відважніші, ставляться до чиновників без особливого пієтету. У Донецьку ж постійно відчувається, що люди панічно бояться владу і силовиків.

— Що можуть робити громадські організації, щоб допомогти тим людям посміливішати і долучитися до загальноукраїнської справи?

— Надавати людям можливості побувати на Сході й на Заході. Розумієте, дві третини громадян України не мають закордонного паспорта. Вони ніколи не бачили, як живуть в «іншому світі». А щодо регіонів ситуація ще гірша: 80 — 90 відсотків жителів Харківщини й Донеччини ніколи не бачили Львова та Івано–Франківська. А мешканці Тернополя, Ужгорода, Луцька нiколи не бували в Луганську чи Сумах. Тому маніпулювати думками людей про схід на заході й навпаки дуже легко, бо люди не уявляють, що там відбувається насправді.

— А що пропонує Інститут політичної освіти?

— У нас є програма «Схід — Захід»: ми запрошуємо людей зі сходу — на захід і навпаки, передовсім суспільних лідерів — журналістів, громадських діячів, депутатів місцевих рад, голів благодійних фондів — щоб вони добре знали нашу країну, спілкувалися між собою і започатковували різні всеукраїнські проекти. Друга особливість — ми постійно під час наших тренінгів та інших заходів організовуємо змішані групи з учасниками з різних регіонів України. І так підлаштовуємо плани, щоб викладати щоразу в іншому місті, аби люди побували в різних місцевостях. Хоча, здавалося б, легше і дешевше зробити тренінг на базі нашого Інституту. Але ж пізнання країни — це один з елементів тієї ж політичної освіти.

— Цікаво, яким чином люди відкривають для себе інші регіони?

— Пригадую навіть кілька кумедних випадків. Якось ми привезли львів’ян у Донецьку область і спустили їх у шахту. Вони вийшли звідти з шахтарями і сказали: «Ми багато що про Східну Україну навіть без питань зрозуміли». Невдовзі луганчан ми повезли до Льова і привели в «Криївку». Після цього вони сказали: «Наші стереотипи з приводу бандерівців вивітрилися». А якось на занятті в Криму було багато кримчан, а ми викладали українською мовою. І в певний момент спитали в них: «Ви не відчуваєте дискомфорту від того, що ми викладаємо українською?». Вони почухали себе по лобі і запевнили, що поки не почули цього запитання, то й не помітили цього, адже було дуже цікаво. Ми перепитали: «Тобто не так важливо, якою мовою ми даємо вам потрібні знання, головне, щоб це було цікаво й актуально?». Кримчани погодилися.

Насправді в Україні чимало стереотипів — щодо шахтарів, бандерівців, про мову — є надуманими і спеціально підігрітими. І наша робота в Інституті з освіти депутатів місцевих рад чітко це показує. Ми зараз iз Міжнародним республіканським інститутом цілі мерії возимо одна до одної в гості. З Донбасу чи Сіверщини — у Галичину, а потім, уже спільно, — за кордон. Вони там спілкуються, обмінюються досвідом. Руйнуються стереотипи, зав’язується дружба.

«Людей на сході цікавить зміна системи...»

— Ви зовсім нещодавно повернулися з чергової поїздки на схід. Що там люди говорять про Майдан?

— «Східняки» постійно наголошують, що їх не цікавить зміна нинішньої злочинної влади на якихось інших владних осіб — їх цікавить зміна системи. Ми спілкуємося з найактивнішими: журналістами, громадськими діячами, проте їхня думка не презентує схід загалом. Але ці люди казали, що підтримують Майдан і не підтримують політиків. На відміну від Західної України, де дуже багато людей і Майдан підтримують, і — або Кличка, або Яценюка чи Тягнибока, Порошенка чи Руслану, інших політиків чи діячів, які виступають на Майдані. А на сході — всі як один — за зміну системи, щоб у влади більше не могло бути можливостей для узурпації.

— Це нагадує ситуацію 1940–х років, коли оунівці прийшли на Донбас переконувати «східняків», що потрібна незалежна держава, а врешті ті переконали галичан, що слід творити вільну, і при цьо­му демократичну Україну...

— Так, і представники «східняків» на заході стали невдовзі головними антирадянщиками. Нині таке переливання ідей постійно спостерігається в Україні. І це тільки підтверджує мою тезу, що різниця між сходом і заходом стирається. Тим часом в Україні поглиблюється різниця між містом і селом, бо в розвинутих містах на сході — таких як Сімферополь, Дніпропетровськ, Луганськ, Краматорськ — усюди є Майдани. А в селах і райцентрах Майданів немає часом навіть у Західній Україні. У містах є певна кількість людей, які можуть висловлювати свою політичну позицію, а в селі люди прибиті буденними справами і зайняті виживанням, до того ж активна частина на заробітках. Думаю, для селян було б великим досягненням хоча б на день приїхати на Майдан у районному чи обласному центрі.