Пан та його Пані

«Грішне» місто Тернопіль

Думаю, ніхто б особливо не здивувався, якби найперша в незалежній Україні газета «основного інстинкту» зародилася у Києві, Одесі чи якомусь іншому розкомплексованому мегаполісі. Але від скромного західноукраїнського Тернополя початку 90–х такого точно ніхто не очікував. Тим часом саме у тернопільського пристойного громадсько–політичного тижневика «Заповіт» з’явився у 1992–му «офігенний» еротичний додаток, який через кілька місяців став самостійним виданням. Однак до «обліко моралє» населення певної географічної території це жодного стосунку не мало. Просто в один час в одному місці зустрілося кілька талановитих молодих людей, чиї погляди і креатив випереджали тодішній середньостатистичний суспільний рівень. І на чолі їхніх інтересів стояла аж ніяк не секспросвіта, а сучасні ком’ютерно–поліграфічні технології. Випуск періодичних видань став уже своєрідною похідною цього бізнесу, це вже потім вони підтвердили свою феноменальність і право на успішне самостійне існування.

Фірма «Тарнекс Арт», дітищем якої стала газета «Пан+Панi», орендувала приміщення на останньо­му поверсі обласного видавництва «Збруч», де тоді розташовувались і редакції майже всіх місцевих газет. Переважна більшість їхніх журналістів iз радістю готові були співпрацювати з новою газетою, бо гонорари тут були в рази більшими, ніж у решті місцевих ЗМІ. З цієї ж причини для «Пан+Панi» незабаром почали охоче писати і відомі київські газетярі. Однак працювали винятково під псевдонімами — ну, самі розумієте... Втім основою еротичних шпальт були все–таки переклади iз зарубіжних видань, які гідно оплачувалися, а також листи читачів. Моя позаштатна співпраця з виданням почалася саме з опрацювання цих листів — я їх читала, вибирала найцікавіші й здійснювала літературне редагування. Листи з усіх куточків України надходили стосами! Звичайно, частина з них були досить примітивними чи й відвертою маячнею, не вартою уваги загалу, однак було і дуже багато щирих і хвилюючих життєвих історій, цікавих роздумів, справжніх «криків душі». Причому не лише на тему «основного інстинкту», а й узагалі про проблеми стосунків між чоловіками та жінками, на вічні теми кохання, ревнощів, самот­ності. Дуже шкодую, що не зберегла якусь сотню кращих — можна було б видати справжній бестселер! Зате досі зберігаю кілька російськомовних віршів одного ужгородського автора, справжнього імені якого так і не дізналася, бо навіть у визнаних майстрів інтимного жанру нечасто трапляється така красива, делікатна, не банальна і вишукана поезія «про це».

Така ганебна, така бажана

Перша українська газета з фотографіями у стилі «ню» — скан iз тих же зарубіжних журналів на кшталт «Плейбоя» — викликала справжній фурор. Так, дехто бачив у ній лише «голих баб» та «бл...тво» під рубриками «Ероспогади» і «Ерофантазії» (часто «дитячий лепет» у порівнянні з нинішніми інтернетними порно–оповідками). Однак, окрім цього, «Пан+Панi» регулярно публікувала, приміром, інтерв’ю та коментарі психологів, медиків та інших фахівців у сфері міжстатевих стосунків, розмови з кумирами публіки та історії з їхнього життя, кращі уривки на відповідну тематику з високохудожніх літературних творів. Була там навіть оригінальна колонка політичного оглядача, цікаві побутові поради, тести, гороскопи. А також — рубрика унікальної як на той час служби знайомств, оголошення якої поділялися на підрозділи «Такі» (знайомства з метою одруження), «Не такі» (для людей нетрадиційної сексуальної орієнтації) та «Не зовсім такі» (пошук партнерів для інтимних стосунків та розваг). Попит на видання яскраво засвідчив швидкий ріст його тиражу. Перший випуск вийшов накладом 30 тисяч, десятий — уже 120 тисяч примірників, а всього через рік виходу газета вже мала тираж понад 220 тисяч і успішно розходилась по всій території України.

Були у великої популярності «Пан+Панi» й інші показники. У ті непрості часи вона дивним чином допомагала вирішувати найрізноманітніші проблеми. Знайомий підприємець, друг одного з колишніх видавців «П+П», приміром, розповідав, що стосик свіжих номерів у презент для митників завжди значно пришвидшував і полегшував перетин західного кордону. Таким же «помічним» був він і для залагодження проблем iз даішниками тощо.

А ще редакція, наче магнітом, притягувала до себе різних людей. Вони приходили поспілкуватися, погортати журнали і книжки, яких тоді не було в широкому доступі (газета мала солідну бібліотеку), чи й просто «хоч одним оком глянути» на редакцію і колектив, який «насмілився» робити таке видання, приносили свої дописи, вірші, витвори власних рук. Один iз таких гостей, який захоплювався різьбою по дереву, якось приніс до редакції власноруч виготовлене дзеркало в дерев’яній рамі із зображеннями Адама і Єви. І хоч редакції вже давно нема, а той подарунок досі зберігається в одній із кімнат приміщення, де вона розташовувалась, і яке вже багато років орендує невелике видавництво на чолі з колишнім працівником газети. Мабуть, ніхто не насмілився забрати дзеркало собі додому чи тим паче в офіс.

Звинувачення в порнографії виявились безпідставними

Були у «Пан+Панi» і проблеми, бо ж, зрозуміло, що подобалася вона не всім. Особисто я їх уже не застала, тому попросила поділитися спогадами відомого тернопільського журналіста і видавця Володимира Андріїшина, саме на часи редакторства якого і припали «гоніння» на газету.

— У 1994–му група тодішніх місцевих «патріотів і демократів» організувала кляузу на нас у прокуратуру, — розповідає він. — Під листом, у якому редакцію звинувачували у «розповсюдженні порно­графії, пропаганді насильства та використанні нецензурної лексики», підписалися художники, літератори, громадські діячі. Прокуратура передала справу до суду. Відтак суддя направив примірник газети, який найбільше «обурив творчу громадськість», на експертизу до комплексної комісії при Міністерстві культури. Через деякий час надійшла відповідь, один iз рядків якої майже дослівно пам’ятаю досі: «...Поряд із високохудожніми фотографіями в газеті є чимало суто анатомічних зображень задів, пенісів і парних фото на рівні невимогливої африканської казарми». Однак висновок не підтвердив наявність на сторінках «П+П» порнографії чи інших протизаконних речей, тож прокуратура відкликала свій позов і редакцію залишили в спокої, попередньо добре потріпавши нам нерви. Хоча жодної вини ні я, ні мої колеги за собою не відчували, бо у нас було чітке розуміння того, що ми робимо. А робили ми не тільки і не стільки розважальну, а передусім просвітницьку газету. Творча мета була така — сприяти людям у налагодженні гармонії в їхньому статевому й особистому житті. Публікації газети не применшували важливість інституту сім’ї, не спонукали до зради чи розпусти. Протилежне могли стверджувати лише невігласи або люди, які самі ніколи тієї газети не читали. Пригадую, наприклад, як у львівському «Високому Замку» з’явилася публікація одного академіка, фахівця з екології Карпат, який закликав заборонити газету. Я зателефонував до нього і чемно попросив назвати наші публікації, які його обурили. Він відповів, що такої «ганебної» газети ніколи до рук не брав і тим більше не читав — ось вам і рівень критики! Так, були в історії видання і суди, і анафеми від деяких церковників, і гнівні «колективні» листи у відповідні інстанції. Однак усі звинувачення лопалися, як мильні бульбашки, після предметного їх розгляду неупередженими фахівцями. І виявлялося, що на критиці першої всеукраїнської еротичної газети та псевдовболіванні за цноту українців дехто лише намагався заробити собі політичні дивіденди.

«Ви працюєте в «Пан+Панi»?! Оооо!»

З посмішкою згадую, як довго не говорила своїй мамі, що стала керівником еротичної газети — знала, що вона буде в шоці. Або, щоб уникнути зайвих запитань, писала у графах «місце роботи» різних документів лише назву фірми–видавця. Коли ж десь у компанії мене представляли як редактора «Пан+Панi», в очах оточуючих, особливо чоловіків, загорався специфічний вогник і неодмінно лунало багато­значне «Ооооооооооооооо!», після чого посилена увага і постійні намагання поговорити «про це» були забезпечені. Таку ж особливу увагу до їхнього місця роботи відчували і решта працівників видання — схоже, нас усіх вважали надзвичайними знавцями і любителями сексу. Часом доходило навіть до казусів і сімейних конфліктів. То дружину дизайнера, яка вперше побачила його робочий стіл, завалений журналами з «голими бабами», доводилось заспокоювати. То з чоловіком коректорки, який щодня влаштовував дружині сцени ревнощів саме через роботу, серйозну розмову проводити, а скільки різних приколів траплялося — не перелічити!

У штаті «П+П» на посаді в.о. головного редактора я пропрацювала лише вісім місяців, але пішла звідти зовсім не тому, що мені не подобався колектив чи газета, просто виникли певні особисті обставини. Тим часом тираж тижневика, який на той час виходив не лише українською і російською, а ще й у двох «іпостасях» — скромній двоколірній і вдвічі більшій за форматом iз повноколірною глянцевою обкладинкою Pani and Pan — поступово падав. Воно й зрозуміло — розвивався інтернет, на розкладках вже красувалися «Плейбой» і «Пентхаус», набрала популярності в Україні відома російська газета «СПІД–інфо», почали з’являтися і вітчизняні конкуренти. Щоб урятувати газету, власники дали команду наповнювати її повноколірний варіант інформацією про автомобілі, моду, побутову техніку чи на кшталт того, як вивчити дітей за кордоном. А також запустили «фішку» у вигляді майстерного монтажу облич українських знаменитостей з досконалими тілами з «Плейбоя» чи подібних джерел. Все це не спрацювало, і до кінця 90–х видання поступово зникло з газетного ринку України. Однак свою роль у переході суспільства від ілюзій і заборон радянської пропаганди до сприйняття життя таким, яким воно є, вона виконала успішно...