Станіслав Боклан: Чим кращий актор — тим більше у нього штампів

«Я змушений був носити лінзи, що закривали все очне яблуко, — я нічого не бачив»

— Навесні минулого року художник–постановник фільму Сергій Якутович розказував, що на головну роль у картину мали запрошувати Сергія Гармаша. Ви потрапили у цей фільм після «Матчу», у зйомках якого брав участь і Олесь Санін?

— Гармаш, певно, не зміг. Знаю одне: коли на пропозицію Саніна я прочитав сценарій, то пережив таке внутрішнє захоплення… Я не знав цiєї історії. Тим, що партія чудила і НКВС їй допомагав, зараз важко когось здивувати. Але щоб люди могли таке робити з людьми... Спочатку я не бачив себе в тому фільмі, так і сказав Саніну: «Я, який грає вбивць, криміналізованих адвокатів, мільйонерів?». На що той відповів: «Довірся мені». Тоді я й погодився. Я завжди питаю режисера, чи він знає, що зі мною робити. Якщо так, то тоді ми обоє отримуватимемо задоволення у нашому творчому злитті.

Санін давав мені книги про кобзарів, про правила життя тієї спільноти, про те, як вони виховували поводирів, і в мене виникло внутрішнє відчуття, що воно мені також треба. Я віддав себе цій роботі наскільки зміг, навіть фінансова сторона була не така цікава. Треба сказати, що зйомки «Поводиря» були непрості: у холод, завірюху, дощ, було таке, що режисер глибокої осені заганяв у холодну воду свою дружину. І те, що я змушений був носити лінзи, що закривали все очне яблуко, — я нічого не бачив. Але як можна було скаржитися, коли навколо були справді сліпі люди? Крім того, у мене був цікавий партнер — американський хлопчик Антон Грін (грає поводиря Кочерги — Пітера Шемрока. — Авт.), який працював по стільки годин! Це його перша роль, і він усвідомлював, що працює, що сам заробить гроші. Його мрією було купити комп’ютер (усміхається). Пам’ятаю, як він до мене притискався і казав: «Що я робитиму без тебе далі?»... Було таке відчуття, що ми рідні. Дуже радий, що у фільм на роль мого антипода потрапив Саша Кобзар, колись я мав задоволення викладати у нього короткий час у театральному інституті. Узагалі все настільки було класно! Хоча у фільм я потрапив абсолютно випадково, як і в професію.

— Тобто ви вірите у Боже провидіння? Що все написано каламом Аллаха?

— Я вірю. Стовідсотково знаю, тому що не сьогодні перевірено.

— Насправді виглядає більш ніж випадковістю. Ви — актор, ваш брат — актор, дружина — актриса. Діти також…

— Моя дочка, Маша Боклан, — кастинг–директор на «СтарМедіа», закінчила продюсерський факультет, а мій прийомний син — Кирило Думський, відомий діджей. І слава Богу, що мої діти не пішли в акторство, хоча я зробив би все, щоби вони не пішли.

«Великий режисер зробить так, що актор думатиме, що все це він вигадав сам»

— Повертаючись до «Поводиря», як знімали гру Івана Кочерги на кобзі. За вас це робив дублер чи вас навчили струни перебирати?

— Мене навчили імітувати гру на кобзі: як правильно тримати інструмент, як рухати пальцями. Спочатку зі мною працював український бандурист Сергій Захарець, потім — американський, Юліан Китастий. Вчили співати — щоб був нерівний звук. А під час зйомок переді мною стояв музикант, рухи якого я повторював. До речі, нам сильно гримували руки, щоби були такі спрацьовані, з поламаними нігтями.

— Я так зрозуміла, що ви більше схильні довіряти режисеру, аніж сперечатися і самому виліплювати роль.

— Як там сказано? Дійовi особи та виконавці! Актори — не одноосібні творці, і насправді великий режисер зробить так, що актор думатиме, що все це він вигадав сам. От, наприклад, усе, що ви бачите у виставі «Загадкові варіації» (Боклан грає у партнерстві з Олексієм Вертинським. — Авт.), — зробив Андрій Білоус, режисер і художній керівник Молодого театру.

— Але ви ж лукавите. Ви ж не просто актор, ви пробували себе й у режисурі.

— Недовго. Повтручався у процес і пішов геть. Ні, звичайно, ми працюємо всі разом, домовляємося, вистава — це суцільна домовленість: хто куди ходить, хто за ким говорить, а потім ноги самі запам’ятовують усю цю географію, і емоція сама включається у потрібний момент. Чим кращий актор — тим більше у нього штампів. Аякже — я ж актор, мушу себе включати, переключати.

«Коли помру і люди прочитають на себе мої епіграми, то будуть дуже здивовані»

— Небагато хто знає, що ви пишете вірші. Щось видавали?

— Ні. Я пишу небагато і читаю тільки друзям, а друкуватися і видавати не намагався. Люблю жартувати віршами: от коли помру і люди прочитають на себе мої епіграми, то будуть дуже здивовані… Якось давно одна журналістка запитала мене: «Яскраві події у вас будуть?». Я відповів: «Так, похорони!».

Зрозумійте, я не живу у світі тусні, мені це нецікаво. Мені цікаві люди, з якими я працюю — в Україні, в Росії, люди, які пишуть, малюють... Ви навіть не уявляєте собі, які у нас потрясні актори, який рівень! Льоша Вертинський, мій брат Микола, Ярослав Чорненький, Олександр Кобзар і мільйони інших, перерахувати яких не вистачить часу. Сергій Стрельников, який прекрасно спрацював у «Пристрастях за Чапаєм». Коли до нас приїздять професійні люди, вони в захопленні від того.

Я сам від роботи не відмовляюся, багато знімаюся у серіалах. Добре пам’ятаю вислів Джигарханяна: я — чоботар, несуть ремонтувати модельне взуття — я роблю, несуть старе — ремонтую і його. Хоча інколи не погоджуюся, бо бувають такі пропозиції, коли гроші не мають значення. На жаль, поки що Спілберг із Міхалковим не телефонували (сміється).

— А якби вас покликали в Москву, не тимчасово на зйомки, а жити і працювати на довший час, ви би погодилися?

— Я пригодився там, де народився. Із задоволенням працював би скрізь — у Москві, у Дюссельдорфі. Але я дуже люблю своє місто і свій театр.