Портрет Вождя

Напередодні старого Нового року в ЗМІ з’явилася справді приголомшлива інформація: 15 дітей iз Тернопільщини два місяці вишивали портрет Президента Віктора Януковича. Ці діти з міста Скалата прийшли в Тернопільську облдержадміністрацію, щоб разом зі своїми наставниками засівати в кабінетах чиновників, привітати голову адміністрації Валентина Хоптяна та передати йому великий вишиваний портрет Януковича. «Ми хочемо, щоб Валентин Хоптян, як і обіцяв, передав цю картину Віктору Януковичу. Вишивали ми його на знак вдячності Президенту», — процитувало Тернопільське інформаційне бюро слова дітей.

Не знаю, як кому, але мені у пам’яті відразу ж виринули рядки з виданої на початку 1950–х книжечки «Дарунки Вождю»:

Де від залпів обрії туманні,

Де горить напалму хижий лет,

П’ять жінок у місті у Пхеньяні

Вишивали Сталіна портрет.

Не певен, чи голова Підволочиської РДА, який, згідно з цим–таки повідомленням, народив чудову ідею портрета, вишитого дитячими руками, читав цього українського радянського класика. Швидше за все, ні. Представники нинішньої влади книжок зазвичай узагалі не читають. Але поклоніння Вождеві міцно вкорінилося у їхніх генах.

Адже історія людства — це історія саме такого поклоніння (нав’язуваного чи добровільного). Велетенські скульптурні зображення єгипетських фараонів. Статуї римських імператорів, яким віддавали шану, як зображенням богів. Профілі російських імператорів на монетах, взявши які рукою, не вимитою після відвідування нужника, можна було рушити на Сибір iз вирваними ніздрями (реальний випадок часів Анни Іванівни). Стилістично тотожні гігантські за масштабами зображення двох братів–близнюків, Адольфа Алоїзовича і Йосифа Віссаріоновича, на неозорих просторах двох червонопрапорних імперій. Всюдисущий «портрет Мао Цзедуна на стіні» (це — з тієї ж книжки «Дарунки Вождю») на стінах третьої червонопрапорної «народно–демократичної імперії». Нарешті, портрети членів Політбюро на чолі з «дорогим Леонідом Іллічем», які люди мого покоління якихось тридцять років тому мусили виносити на всі демонстрації...

Натомість у цивілізованому світі нікому й на думку не спаде подвигати дітей якоїсь Арканзащини вишивати портрет Барака Обами на подяку за «щасливе американське дитинство».

Я вже не пам’ятаю, чи встиг народитися культ президентського портрета в Україні в час короткого президентства Леоніда Кравчука. Але за Леоніда Кучми він уже буяв пишним цвітом: портрет на стіні чи на столі став неодмінною ознакою лояльності кожного посадовця. Нічого не змінилося й за часів Віктора Ющенка, хіба що поодинокі порушення традиції не тягнули для порушників негативних наслідків. (Кажу це відповідально, бо, в’їхавши в 2008 році в кабінет заступника міністра освіти і науки, за певний час тихенько зняв успадкований від попередника президентський портрет у себе за спиною, замінивши його на гарне фото Кримської астрофізичної обсерваторії — однієї з провідних наших наукових установ. А портретів у мене в кабінеті було два — визначного історика Михайла Грушевського, який створив Українське наукове товариство в Києві, прообраз нашої національної академії; і гетьмана Павла Скоропадського, який підписав закон про створення Української академії наук).

Після 2010 року навіть невеликі ліберальні віяння попереднього президентства зійшли нанівець. Засідання Кабміну сьогодні відбуваються під портретом, який своєю величчю змушує згадати добу фараонів (і водночас слова зі знаменитої антиутопії Оруелла: «Великий Брат дивиться на тебе!»). А на місцях президентський портрет стали де–факто прирівнювати до державних символів. Ба, ставити його вище: бо ж дітям Тернопілля було наказано «виявити вдячність» не прапорові, гербові чи гімнові держави, громадянами якої вони є, а саме портретові «дорогого Батька», від якого залежить усе їхнє життя.

За іронією долі, «діти Тернопілля» (як і всі інші діти держави, що живуть у провінційній «глибинці») справді мають неабиякі підстави «дякувати». За чотири роки й до того олігархічна економіка набула особливо потворних рис, а рівень корупції в державі «зашкалює» — за повідомленням ЗМІ, про вчорашні «відкати» на рівні 40% уже давно забули, і цифра в 200% нікого не дивує. Самих цих дітей дозволено безкарно чавити на дорогах своїм мерсом кожному мажорові, «силовикові» чи чиновникові. Батьки й дідусі цих дітей мають право тихо вмирати (бо після «реформи» системи охорони здоров’я необхідну допомогу часто можна отримати лише за 50—80 кілометрів). А коли буде реалізовано затверджену Міносвіти «концепцію профільної освіти», у цих дітей з глибинки залишаться два шляхи: або працювати некваліфікованими «кріпаками» в котрогось із вітчизняних олігархів, або спробувати пошукати щастя за кордоном теж у ролі некваліфікованих чорноробів: адже починаючи з 2018 року фізики, хімії, біології, географії, світової літератури цим дітям у старших класах уже не викладатимуть.

Справді, після всього названого і неназваного лишається тільки роздобути серед руїн «дорогої заполочі» і вишивати «портрет благодійника» — точнісінько як «п’ять жінок у місті у Пхеньяні» вишивали портрет Сталіна.

Тим, хто керує сьогодні на Банковій «ідеологією», рекомендував би замислитися: адже кращої ілюстрації того, що сьогодні в Україні швидкими темпами реставрується тоталітаризм, придумати годі.

Максим СТРІХА,
доктор фізико–математичних наук,
заступник міністра освіти і науки в 2008—2010 рр.