У страйку очі великі

Як у футболі: бий вперед — комбінація прийде?

За двадцять два роки існування незалежна Україна не знала жодного загальнонаціонального страйку. Так уже склалося, що навіть «революції» в нашій державі трапляються значно частіше. Бували, щоправда, локальні страйки «за ідею» (наприклад, студентський у 2004–му, коли спудеї Києво–Могилянської академії висловлювали ставлення до фальсифікації виборів). Мав місце і шахтарський страйковий рух — свого часу Донбас долучився до повалення СРСР, потім, у 1994–му, протести гірників стали однією з головних причин дострокових виборів Президента, а наприкінці 90–х — у 2000–му шахтарські походи на Київ були одним із небагатьох способів вибити зарплату.

І от 24 січня очільники опозиції та Майдану запланували провести загальнодержавний попереджувальний страйк. В разі — як сказано у «Плані дій Майдану» — невиконання владою вимог маніфестантів.

Про які вимоги йдеться, не цілком зрозуміло, адже їхній список постійно коригується. 12 січня до цього переліку додали ще й вимогу щодо створення парламентської слідчої комісії з побиття громадських активістів та народних депутатів тощо.

Грандіозність замислу входить у клінч із масою нерозв’язаних питань, наявність яких опозиція навіть не намагається заперечувати. Без усунення цих проблем дієвий страйк неможливий. Проте опозиціонери від своїх намірів не відмовляються. Чи то пак, сподіваються, що страйк почнеться. Якось сам по собі. А якщо не почнеться цього разу, то неодмінно почнеться наступного. У кількості спроб провідники Майдану себе не обмежують.

«Ідею можна реалізувати. Теоретично це можливо. Але для того, щоб провести страйк, потрібно дуже багато роботи», — цими словами народний депутат від «Батьківщини» Олександр Бригинець почав інтерв’ю «УМ». А завершив так: «У Раді Майдану я участі не беру, тож, можливо, не знаю багато чого з того, що знають керівники опозиційних партій, але те, що знаю я, не надихає на надмірний оптимізм».

Як ремарку слід зауважити, що знайти серед політиків обізнаного на темі підготовки до страйку коментатора виявилося справою непростою. Те, що до загального виступу 24 січня ще нічого не готово, читається між рядками. «УДАРівець» Сергій Каплін говорить про це так: «Страйкова культура у нас відсутня як така. Але саме зараз і випадає нагода започаткувати справжню страйкову практику». Нардеп додає, що саме «в процесі страйку і сформуються профспілки», рух «почнеться з локальних відповідальних лідерів, які згодом об’єднаються. Наша помилка в тому, що раніше такі процеси відбувалися штучно, що ми будували якісь ручні профспілки. А справжній профспілковий рух формується інакше — у «м’якій» війні із захисту своїх прав».

Якщо йти за такою логікою, то висновок напрошується один: перед рішучим боєм не буде жодних навчань. Дієвих масових профспілок, не контрольованих владою, в нас немає — це так, але вони сформуються якраз «по ходу», каже Каплін. І, вочевидь, не розуміє, що такого не може бути в принципі. Страйк і проф­спілка — то не «курка» і «яйце» у загадці про те, що є первинним, а що — похідним. Єднання працівників породжує союз, котрий висуває вимоги, формує тактику страйкарів, замислюється про можливу поразку й методи захисту від неї.

Для чого Майдану потрібен страйк?

Відповідаючи на це запитання про сенс страйку, віце–спікер парламенту, депутат від «Свободи» Руслан Кошулинський відверто здивував. Він зацитував 44–ту статтю Конституції й наголосив на тому, що «соціально–економічний» (!) страйк мусить відбутися як реакція на ті катастрофічні дії влади, котрі полягають у невиплаті грошей. Згідно з Основним законом, кожна людина має право на проведення страйку, якщо порушено її право на отримання зарплати. В умовах, коли влада довела державні та комунальні підприємства до межі, люди мають право висловитися у формі, яка називається «страйк», — коментує Кошулинський. І, як бачимо, — ані слова про звільнення політв’язнів чи відставку міністра внутрішніх справ Захарченка.

За словами «УДАРівця» Капліна, влада зарано заспокоїлась, вирішивши заплющити очі на резервацію невдовлених, яка виникла в центрі Києва. «Зараз Президент, схоже, вирішив, що країна — то комунальна квартира: ви собі влаштовуйте Майдан, а ми в іншій «кімнаті» прийматимемо собі бюджет, будуватимемо стосунки з Росією тощо. Йому, здається, стало комфортно в таких умовах, і наступних виборів він уже не боїться. Тому без нашого дієвого впливу ми не доб’ємося результату, а таким впливом може бути саме страйк», — каже Сергій Каплін.

Відтак, схоже на те, що страйк потрібен для постійного роздратування Януковича, для отруєння його комфортного існування в Межигір’ї. От тільки проблема в тому, що 1 грудня лідер «Свободи» Олег Тягнибок уже проголошував загальнодержавний страйк. 2 грудня про підтримку ідеї заявили львівський Євромайдан та Конфедерація вільних профспілок України під проводом екс–БЮТівця Михайла Волинця. Але жодне підприємство чи установа участі в акції не взяли.

Щоправда, тоді ж, на початку грудня, надходили повідомлення, що у Львові створено низку страйккомів. Саме на подібні осередки, вочевидь, і «киває» очільник КВПУ Волинець, коли говорить, що «страйккоми реформуються у незалежні профспілки, але цей процес займе певний час, бо треба вирішувати організаційні питання».

Що ж, тут або слід пошвидше «розрулювати» «організаційні питання», або — і це було б мудрішим — не грозити Банковій жодними страйками, поки підготовка до них не завершена. Бо асоціація з хлопчиком, який кричав про вовків, стає дедалі більш очевидною. Та й поширювати страйккоми варто б передусім не у галицьких вишах — із ними й так усе зрозуміло, а в промислових регіонах сходу країни.

На мітингу 29 грудня вже не Тягнибок, а Віталій Кличко анонсував загальнодержавний страйк, а пізніше лідер «УДАРу» ще раз повторив такий намір. 9 січня Майдан сформував Всеукраїнський страйковий комітет, до якого увійшли «вершки» наявного опозиційного істеблішменту плюс віртуально присутня Юлія Тимошенко. На черговому мітингу 12–го числа знову таки лідер «УДАРу» (котрий став чомусь найбільшим лобістом цієї ідеї) вкотре говорив про страйк. Його прес–служба тим часом розповсюдила заяву щодо того, що жодних конкретних дат Кличко в цьому контексті не називав. Такий захід він, мовляв, підтримує, але решта — від лукавого.

Отож, як–то кажуть, при всій повазі до опозиції, на сьогодні ми маємо наступне: 1) нечітку мотивацію страйку, 2) розбіжності щодо дати («План дій Майдану», вивішений поруч зі сценою, називає 24 січня, тоді як Всеукраїнський страйковий комітет не називає дат), 3) мляве очікування, що народяться страйккоми, які й перетворяться на «незалежні профспілки». І це не враховуючи інших невирішених проблем.

Профспілки, фінанси, фактор Сходу та імідж опозиції

Рецепт вдалого страйку продиктував «УМ» політолог Вадим Карасьов. Береться суспільство, бажано більш–менш однорідне, індустріально розвинене і таке, де кількість робочих місць переважає кількість працівників, і ось там — за умови, що з цими самими працівниками роботодавці поводяться нечемно — влаштовується гарненький такий страйк... Обов’язковий інгредієнт страви: потужні, розвинені профспілки. Місія останніх полягає у тому, щоб: 1) фінансово підтримувати страйкарів (для цього профспілка заздалегідь формує касу — на випадок форс–мажорів тощо); 2) нейтралізувати штрейкбрейкерів; 3) забезпечувати учасникам акції юридичну допомогу (якщо хазяїн підприємства захоче звільнити непокірних); 4) налагоджувати комунікацію з профспілками інших галузей, аби при потребі знайти підтримку і в їхній особі.

Що з перерахованого ми маємо натомість в Україні? Випалену землю. Офіційна Федерація профспілок, чий будинок Майдан орендує для ночівлі своїх мешканців та штабу, давно стала придатком урядових структур. Профспілок належного рівня у нас нема, фінансів для страйкового опору — також нема («Що, «УДАР» із партійної каси платитиме гроші страйкарям?» — запитує Карасьов).

До всього, проблема українського Сходу й Заходу полягає не лише у різному ставленні до подій на Майдані та причин, котрі ці події актуалізували. Схід — це промислові гіганти українського олігархату, захід — це приватники. І там, і там люди мають свої пояснення недоцільності страйку.

Та якби навіть страйк оголосили всі нинішні прибічники Майдану... Як каже директор Інституту української політики Кость Бондаренко, «якщо зупиняться тільки західноукраїнські підприємства, а східні продовжуватимуть працювати, це ніяк не позначиться на економіці України». Влада натомість скаже, що страйкувати вийшла не вся Україна, а лише незначна група невдоволених.

Політики ситуацію розуміють. Хто — більшою, хто — меншою мірою. «Покладатися на якісь інші профспілки, крім тих, що очолює Волинець, сьогодні неможливо. Решта профспілок — радянського типу, вони працюють більше в інтересах підприємств, аніж в інтересах громади. Для того, щоб провести страйк, треба йти в народ, на підприємства. Ми не на Заході, де керівники профспілок зустрічаються між собою, домовляються, а відтак починають страйк... Тож, як на мене, процес слід почати з творення профспілок. Їх немає, і я в цьому я вбачаю головну складність», — підсумовує Олександр Бригинець.

«У нас дуже багато роботи по багатьох регіонах — там, де ще не існує віри в Майдан, не існує розуміння того, які цілі ставить Майдан. Тому якщо ми хочемо загальнонаціональний страйк по всій Україні, то ми повинні розуміти, що це — багатоетапна акція. І не треба розчаровуватися, якщо в перший же день він не набуде тих масштабів, які ми від нього очікуємо. Треба бути готовим і вибудовувати системний механізм такого страйку на всіх рівнях. Щоб вдруге, втретє, вдесяте ми добилися покриття всієї України», — у більш оптимістичній манері заявляє Сергій Каплін.

«Звісно, хотілось б максимального ефекту. Але зрозуміло, що такого профспілкового руху, який був у Польщі і яким «Солідарність» спричинила творення нової Польської держави, сьогодні в Україні немає. Але в кожному разі це все одно буде тиск на владу», — каже Руслан Кошулинський. А на всі намагання «України молодої» вивідати більше — у який же все таки спосіб буде здійснюватися цей самий тиск — відповідає так: «Я не буду відкривати всіх секретів, зараз створена ціла група людей, які є фахівцями в цьому питанні, які є представниками профспілкових організацій і знають механізм їхньої діяльності.

Утім політичні лідери Майдану не дають відповіді на питання, навіщо вони призначали на 24 січня завідомо невдалий захід. Адже кожна невиконана обіцянка, кожен не втілений у життя пункт «Плану Майдану», хоч би як гучно його оголошували з трибуни, не додає лідерам Майдану балів, а простим учасникам Майдану — віри в перемогу. Ніхто колись не сподівався й на те, що мільйони людей вийдуть на майдан Незалежності. Механізм страху вже відходить — це яскраво засвідчили останні події», — додає «свободівець» Кошулинський.

От тільки йдеться наразі не тільки, а, точніше, не стільки й про страх (хоча втратити роботу в наш час дорівнює величезним ризикам та нестаткам). Мова про вміння тих, хто так рвався на трибуну в часи, коли Майдан був «неполітичним», довести зараз свою ефективність та організаторську здатність. І коли Арсеній Яценюк заявляє, що «Майдан переможе тоді, коли пошириться на всю Україну», то підготовка політичного страйку на Східній Україні має бути конкретною копіткою роботою. Наразі поки що виглядає, що «слово — горобець». І як би не хотілося помилитися, але чудес на світі не буває.