Вужі, бобри і... Євромайдан

Без школи, церкви, кооперації, але живе

Маленьке ківерцівське село Солтиси, яке заховалося серед лісів за якихось тридцять кілометрів від Луцька, Конопелькою стало вже після Другої світової війни. Радянська влада тоді методично позбавлялася від усього, що нагадувало польське минуле цих країв. Отож поселення, де колись жив солтис (сільський староста), теж не уникло перейменування та переселення. Хуторян із реманентом та худобою заганяли в колгоспи й виселяли з насиджених хуторів в інші села. І все ж зняти з рідних місць усіх господарів не вдалося. Так і вціліла Конопелька. Але назавжди залишилася неперспективною. Навіть у часи будівництва розвиненого соціалізму вона не змогла позбавитися цього статусу. Селянських садиб і колись тут було негусто, зате в кожній хаті по багато душ жило.

Сьогодні у селі, що розкинулося по хутірцях на кілька кілометрів, де сусід сусіда не бачить з вікна своєї хати, залишилося жилих 18 будинків, у яких ще мешкають люди, у восьми з них — тільки зареєстровані, але не живуть, ще 11 стоять пустками. І на все село — одна молода родина з дітками. Та попри все Конопелька жива. Вона невпинно старіє разом з останніми бабусями й дідусями, які тут народилися і тут чекають своєї останньої подорожі у вічність. Доживають самотньо здебільшого жінки, бо чоловіки раніше осипалися.

У Конопельці ніколи не було школи, навіть початкової. Дітлахи завжди ходили за наукою в сусідні села. Не було тут ні церкви, ні клубу, а сільська крамниця наказала довго жити років зо двадцять тому. Вона й досі бовваніє іржавим чудовиськом обабіч центральної сільської дороги. Скуповуватися місцеві мешканці їздять або в Ківерці, або в сусідні села, де магазини працюють. А більшості пенсіонерів харчі привозять діти з міста, бо приїздять до стареньких батьків щотижня. Якось підприємці відчинили кра­мничку. Та хто триматиме її, коли виторг за день — 15 гривень! Навіть листоноша сюди раз на місяць приїжджає, коли пенсію привозить...

Дивитися, як помирає село, боляче. І яке село! Газифіковане, до районного центру — лише 15 кілометрів. Чудова природа, чисте повітря, річка, транспортне сполучення є. У Сокиричівській сільраді повідомили, що навіть розроблений проект на забудову є, можна брати земельні ділянки й будуватися. Але бажаючих немає.

Газова труба — для двох хат

По сусідству з залишками сільської кооперації помічаємо невеличкий будиночок із супутниковою антеною. Дім хоч і старий, але по–всьому видно — господар тут є. Під хлівом акуратно складені дрова, але газової труби не видно.

— Ми газ не підводили. А навіщо? Живемо в лісі, дров, дякувати, вистачає. У селі, може, дві–три хати підключили газ, решта відмовилися. Нащо він пенсіонерам? Позалишаються хати пустками, але з газом? А віддати більш як десять тисяч треба, — пояснила господиня обійстя Світлана Назарук.

Тягнути газопровід заради кількох хат, щоб підключити газ до плити — це навіть за українськими мірками марнотратство. В Європі уявити таке просто неможливо. Така вже в нас економіка «економна».

Сім’я Назаруків — поки що єдина надія Конопельки. Бо тут є діти. Сашко, старшенький, по–хазяйськи складає поліна у дров’яницю. Почувши розмову, з хати вибігає меншенька Сніжанка. Дівчинка цьомкає у щічку дідуся Івана, який саме нагодився провідати дітей. Це з нього, власне, все почалося. Іван Веремчук мріяв жити там, де є річка, щоб ловити рибу, як він сміється, прямісінько з вікна хата. Тому й поїхав за своєю Тетяною у Конопельку, осівши тут на все життя. П’ятеро дітей виросли, хто в США подався, хто в райцентр, а донька Світлана залишилася у рідній Конопельці. І чоловіка свого з райцентру теж сюди перетягнула.

— Павло мій каже, що йому тут так добре. Тиша, немає суєти, як у Ківерцях, — посміхається молода жінка.

— Невже не хотілося кудись переїхати, у більше село хоча б? — все ще не йму віри.

— Куди поїдеш? Батьки купили цю хатину — от живемо. Немає можливості переїхати. Чоловік займається ремонтами, утримує сім’ю. Я вдома. Роботи немає. Тримаємо господарку, так і живемо.

— А діти? Невже їм не хочеться жити там, де є всі блага цивілізації? Їм же немає навіть iз ким погратися...

— Вони мають комп’ю­тер, інтернет, влітку теж є чим зайнятися. Вже звикли. Сніжанка — вся в науці, вчиться на відмінно, Сашко — теж непогано. Виростуть — оберуть свою дорогу, — каже мама.

До школи діти ходять за три кілометри у сусідні Звози. Добре, що з «маршруткою» немає проблем. Особливо, коли зима не люта, а як тепер, без снігу. Коли замете — біда. Були роки, що по три–п’ять днів без хліба жили, поки в село сніг чистити доберуться.

Бобри–терористи

— Якби не встигли до нас дорогу збудувати — вже давно сюди ніхто не їздив би. Може, люди десь перебралися б. Ще за совєтів проклали дорогу, бо нібито якесь начальство мало тут будуватися. Так ніхто й не збудувався, а дорога залишилася. Вона нас рятує, бо «маршруткою» можна скрізь доїхати, — розповідає Іван Веремчук. — А так було б у нас одне гаддя. Замучили вже вужі. Торік забив півтораметрових штук шістдесят. Цього року сорок три нарахував. Виводяться біля хати, у гноєві яйця відкладають. І гадюки теж трапляються.

Ще одних незвичних сусідів мають мешканці Конопельки — бобри відвойовують у них їхню річечку, теж Конопельку. Колись навіть начальство з Ківерців сюди їздило могоричі пити й купатися. Бо недалечко і такий закуток, що ніхто не бачить. Якось львівські професори тут купалися й заздрили конопельчанам: «Ото люди живуть!». Тепер бобри облюбували Конопельку та її береги. Греблею в одному місці русло перегородили, щоб рівень води підняти. Видно, замілка вона для них.

— От створіння хитре. Що з берега вони зробили! Хочете побачити?— дивується Іван Веремчук.

Ми пробираємося через зарослі до берега річки. Тут справді все вкрито глибокими урвищами. З таких, якщо втрапиш, сам можеш і не вибратися. У глибоких норах ще видно сліди свіжої землі.

— Десь недавно виходили бобри на полювання. Якось в одну таку нору сільська телиця втрапила, то ледве витягнули. Ось тут вони вилазять, чимчикують до тих верболозів, згризають їх і тягнуть до себе в нори. Греблю бачите? — показує пан Іван. — Кілки вбиті у дно, а між ними заплетено лозами. А як вони кілки забивають майстерно! Беруть кілка в зуби, з ним пірнають і на льоту заганяють у мул, та так глибоко, що вирвати не можна. Ніхто у нас їх не чіпає. Отож їм тут привільно.

«Дивилася Майдан, плакала й молилася»

Від вужів, бобрів та інших місцевих проблем мимоволі перейшли до Євромайдану. Хоч життя в Конопельці ніби зупинилося, але люди в курсі всіх справ у країні.

— І що воно з тим Майданом буде? — бідкалися всі, з ким зустрічалася в цьому мініатюрному селі. — Люди знають, чого там стоять. Ніде правди не можна тепер добитися і справедливості. Куди тепер пожалієшся і кому? Але що вони зроблять, коли у влади вся сила, у неї армія, міліція?..

Місцева старожителька, 82–річна Євгенія Василівна Юлдашева, особливо жаліє солдатиків, які стояли живим кільцем на морозі, не поворухнувшись.

— Повірте, я плакала, коли дивилася, як вони, бідненькі, мерзли. Їхні мами теж дивилися й, напевне, плакали. Я ночами спати не могла, вмикала телевізор, дивилася Майдан, плакала й молилася. Он Таню Чорновол знівечили нізащо... Я дурна жінка, але дивлюся на Майдан і думаю: нічого вони там не вистоять, ті бідні люди. Хочеться, щоб розійшлися всі на свята додому. Мені всіх шкода. А тої України нема і не буде. Бо ми, українці, не дружні. Наші ішачать по всіх світах. Таких роботящих людей ніде у світі нема. Але нічого не маємо. Ми ту владу самі обирали, — резюмує жінка. — Брали гроші, голосували. Гроші проїли, пропили — і нема нічого. Деякі в нашому селі цілими родинами брали. За гроші продаємо душі свої. А душі продавати не можна. Треба дивитися, бо ще діти є, онуки, правнуки. Ми не сьогодні завтра відійдемо, а дітям жити...