Ставки зростають

Найбільше дискусій точиться навколо номінантів із літератури та образотворчого мистецтва. Молодий письменник Андрій Любка каже, що якби його воля, то дав би премію Костянтину Москальцю, «але тільки з огляду на те, що він дуже бідний». За словами Любки, ця премія дискредитує особистість. Її дають за «доробок», заслуги, а не за книжку чи твір. «Ніхто з молодих її не отримав. Журі формує влада, там завжди 51%, тобто більшість, у руках номенклатури. У журі входять члени спілок, директори театрів, тобто посадово залежні люди», — пояснює Любка і додає, що й прин­ципи висунення теж бюрократичні.

«Я проти державних премій узагалі. Принаймні дер­жава не має права призначати членів журі. В Австрії та Польщі немає державних премій. Там міністерство культури виділяє гроші, скажімо, Національній бібліотеці, а вже та створює премії», — розповідає молодий письменник, який часто буває на стипендіях у різних країнах. В Андрія Любки як одного з успішних представників молодого покоління літераторів є своя модель премії. «Журі має формувати профільна фахова установа, але обов’язково з авторитетних людей. Тобто Національна бібліотека, наприклад, формує журі, в нього входять публічні інтелектуали, директори трьох найбільших книгарень, відомі книжкові критики, два–три письменники, яким уже байдуже до премії, — скажімо, Костенко та Андрухович, перекладачі».

Музикознавець Юрій Чекан наполягає: державні премії мусять присуджуватися індивідуально. «Пригадаймо Римську премію, — розмірковує пан Чекан. — Композитори, наприклад французькі, працювали за те, щоби одержати Римську премію. Вони приїздили в Рим, жили там, ходили в музеї і писали свої твори. Вони були зацікавлені в одержанні Римської премії, бо тоді мали забезпечене на певний час життя, не думали, де заробити на шматок хліба, а мали можливість творити. Згадаймо засновану Бєляєвим Глінкінську премію, яку присуджували до 1917 року. Той самий Скрябін одержував цю премію, і за неї міг рік жити. Творчість — завжди індивідуальна. Коли одержує премію «колгосп», тоді всі стають лауреатами Шевченківської премії. Але реально для майбут­ньої творчості по грошах ця премія нічого не дає. На сьогодні у нас є Анатолій Солов’яненко–молодший, головний режисер Національної опери України, лауреат Шевченківської премії 2011 року за постановку опери Белліні «Норма». Він її одержав як у «колгоспі». А тепер про це всюди пише і дуже хвалиться. Я вважаю, що премія має бути індивідуальна, а для творчих колективів потрібні гранти Президента, Каб­міну, Верховної Ради, які даватимуть їм можливість працювати і робити якісний мистецький продукт».

А арт–критикам не подобається, що Шевченківський комітет iз року в рік вибирає переважно літніх людей. І справа навіть не в роках, а в енергії їхніх думок і творів. «Можливо, ці люди й заслужили — але високу пенсію, а не державну премію. Премії мають підштовхувати талановитих людей до наступного витку діяльності, а не до могили», — розмірковує мистецтвознавець, яка побажала не афішувати своє ім’я. До слова, цьогоріч на Шевченківську премію претендують 72–річний Любомир Медвідь та 75–річна Людмила Мєшкова. І якщо маляра Медведя у мистецьких колах поважають за те, що він зумів залишитися цікавим, то про керамічний живопис Мєшкової мало хто відгукується позитивно. У 2013–му ювілейну виставку Мєшкової відвідав Азаров і вручив їй орден «Княгині Ольги» другого ступеня. Та хотілося б, щоб лауреатами стали справді достойні, в яких ще є час і наснага творити, і щоб наступникам не було соромно подаватися на найвищу державну нагороду. Раз вона вже у нас є.

Водночас доктор мистецтвознавства Юрій Чекан відзначає високий клас одного з шевченківських номінантів у «своїй» царині — оперу «Летючий Голландець» Вагнера, поставлену в Донецькому театрі опери та балету. «Це найкраща постановка за роки незалежності України, — впевнений музикознавець. — Коли я навчався ще в музичному училищі, то був на постановці Вагнера «Тангейзер». З того часу Вагнера в Україні не ставили. «Летючий голландець» поставлений на надзвичайно високому рівні. Це перша причина, чому опера заслуговує на Шевченківську премію. Вона поєднує митців із різних країн: диригент–постановник Михайло Синькевич із Маріїнського театру Санкт–Петербурга, режисер–постановник Марія Курочка з Німеччини, художники–сценографи Момме Хінріхс, Торге Мьоллер теж із Німеччини. Держава повинна заохочувати подібні проекти. Це друга причина. І третє полягає у тому, що на пострадянському просторі, зокрема в Україні, зруйновано гастрольну діяльність. Всі хочуть їхати з постановкою тільки за кордон. А з цією оперою їздили по Україні, ставили її в Донецьку, Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську. Це дуже сильна мистецька акція, яка об’єднала Україну.