За робочим столом Симоненка

«У Черкасах Симоненко зустрів своє кохання»

«Черкаський період у житті Василя Симоненка дуже малий — трохи більше шести років випало йому тут прожити», — розповідає «УМ» працівниця музею Галина Тараканова. А до Черкас він, студент факультету журналістики Київського університету, вперше потрапив, коли приїхав на практику в газету «Черкаська правда». Було це після четвертого курсу. Василя зустрів тодішній головний редактор Євген Гольцев. Пізніше він згадував: коли побесідував iз практикантом–журналістом, то побачив «розумного, вдумливого і грамотного хлопчину». Тож доручив йому роботу у відділі листів. За одним із столів у кабінеті, де нині — музейна кімната, і працював Василь. Листів у редакцію від читачів багато приходило, він відповідав на них, розмовляв iз дописувачами по телефону, проводив зустрічі.

«Тут же в редакції Василь Симоненко зустрів своє перше й останнє кохання — кур’єра Люсю Півторадні, молодшу на два роки. Закохався! У цьому ж кабінеті й написав вірш, присвяченій своїй коханій», — веде далі пані Галина. Вже наступної весни закохані одружилися, а через рік у них народився син Олесь. Тож Черкаси стали для Симоненка тим містом, з яким він пов’язав свою подальшу долю та трудову біографію, а в редакції «Черкаської правди» (нині — «Черкаський край») були раді старанному працівникові.

«Василь Симоненко відповідав за відділ культури. Актори обласного драмтеатру, роботу якого він постійно висвітлював, згадують, що той не пропускав жодної прем’єри, тому вони завжди з цікавістю читали в газеті його рецензії», — наголошує Галина Костянтинівна. Вона каже, що від початку роботи в обласній газеті Василь Симоненко заявив про себе не лише як справедливий журналіст, а й як талановитий поет. Уже восени 1957 року один з його віршів було надруковано в альманасі «Дніпрові зорі», а добірка поезій з передмовою письменника Миколи Негоди вийшла друком і в «Черкаській правді».

Через деякий час Симоненко перевіз до Черкас із рідного села Біївці на Полтавщині свою маму — Ганну Федорівну. Мати виховувала Василя сама, бо батько залишив сім’ю, коли хлопчику не було й року. В одному зі своїх віршів поет проникливо написав :«В мене була лиш мати, та був іще сивий дід. Нікому не мовив «тату», вірив, що так і слід. Був певен, що батько лишній, крикливий, немов сусід, коли заставав на вишні, на мене кричав, аж блід».

«Дід Федір називав онука «кирпате моє безсмертячко»

Саме мати заклала в душу свого сина основи людяності, щирості та доброти. І все своє недовге життя Василь прислухався до її порад, залишивши нам такі рядки: «Скільки б не судилося страждати, все одно благословлю завжди день, коли мене родила мати, для життя, для щастя, для біди». «Оскільки Василь ріс без батька, то багато для формування його характеру зробив і дід Федір, батько його матері. Він добре знав історію України, тож часто розповідав про минуле своєму онукові, називаючи його «кирпате моє безсмертячко», — зазначає Галина Тараканова.

Працюючи у Черкасах, каже Галина Костянтинівна, поет нерідко бував у Києві, зустрічався там з однокурсниками та друзями. Одного разу гуртом поїхали у Биківню, на місце розстрілу жертв сталінських репресій. Після побаченого та пережитого він пише вірш «Пророцтво 17 року», де «На цвинтарі розстріляних ілюзій, уже немає місця для могил», бо в тій землі були зариті не просто люди, там зариті людські мрії і сподівання.

Колеги Симоненка, які працювали з ним пліч–о–пліч, згадували про його працелюбство та розповідали, як нерідко він приходив на роботу раніше від усіх і прибиральниця редакції попереджала інших, мовляв, тихо, бо Василь працює. Він ніби поспішав жити. Багато їздив у відрядження, писав, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Якось поїхав у колгосп у Шполянському районі, довго чекав там голову колгоспу, а тоді з’ясувалося, що той живе у райцентрі і звідти керує господарством. Потім виявилося, що таких «дистанційних» голів колгоспів у районі кілька. Про це й написав у своїй статті. Після тієї публікації обком партії змушений був прийняти відповідне рішення: якщо людина керує господарством, то й мешкати має в тому ж селі.

«Якось із Катеринопільського району в редакцію прийшов кричущий лист від селян, які розповідали, що на заготпункті гниють зібрані ними кукуру­дзяні качани. Після поїздки туди Василь Симоненко написав «Некролог кукуру­дзяному качану» та вірш на цю ж тему», — каже пані Галина. Статтю цензура пропустила, а вірш не дозволила надрукувати, уточнює вона. Симоненко пропрацював у «Черкаській правді» три роки поспіль, а після Нового 1963 року, коли в області створили газету «Молодь Черкащини», перейшов туди.

Нині у «Робочому кабінеті Василя Симоненка» про поета нагадує його особиста друкарська машинка, телефон, настільна лампа, радіоприймач, шафа з його книгами, стіл, стілець. На столі лежать газети тих років та листи, над якими він працював. Галина Костянтинівна показує на вішалку поруч із робочим столом Василя Симоненка, де висить капелюх та плащ поета. Ці речі, пояснює, музею передала мама поета. Тут же можна побачити журналістський диплом, посвідчення журналіста, профспілковий квиток, автобіографію та заяву до Спілки письменників, написані поетом власноруч. А ще тут можна почути його голос — вірші у виконанні автора звучать особливо зворушливо.

«Ось перша і остання книжка «Тиша і грім», яку Василь Андрійович бачив за життя. Півтора року її рукопис лежав у Києві, довго не друкували, бо він не славив тогочасну владу», — каже пані Галина. Отримував одні відписки, мовляв, поезія не відповідає ідейно–художньому змісту. А потім у пошуках молодих талантів до Черкас приїхала представник видавництва, і лише тоді збірка віршів Симоненка вийшла у світ. Іншу свою збірку «Земне тяжіння» поет бачив лише у верстці. Її надрукували вже після смерті автора.

До 1963 року Василь Симоненко працював у черкаській молодіжній газеті, а коли її закрили, став власкором «Робітничої газети». До осені він працював на цій посаді, а тоді тяжко захворів. Невиліковній хворобі передувала пригода, котра трапилася з поетом на залізничному вокзалі у Черкасах, де він проводжав свого родича з Полтавщини. Тоді Василь, розповідає пані Галина, підійшов до буфету, аби купити цигарок. Обідня перерва закінчилася, але двері були зачинені, і він зробив зауваження продавчині, а та покликала міліцію, мовляв, відвідувач хуліганить. Незважаючи на журналістське посвідчення, поета запхали у вагон і повезли у відділення міліції на станцію імені Тараса Шевченка.

Цілу ніч, а це було 6 червня 1962 року, поета протримали в каталажці. Дружина та друзі розшукали його тільки наступного ранку, і він розповів їм, як йому зв’язали руки, кинули ниць і нещадно били по нирках. Через півтора року, у грудні 1963–го, поета не стало. Василю не було й 28 років... Поховали його в Черкасах. Офіційна причина смерті — рак нирок. Але друзі переконані: те затримання пришвидшило хворобу і стало помстою влади за викриття правди про репресії.

Чи в тому щастя, щоб довго жити?

Хто його знає — у чому те щастя? Чи в тому, щоб довго жити? Чи в тому, щоб спалахнути, як зірка в небі, залишивши на віки свою поезію, яку інакше й не назвеш, як геніальною, розмірковує Галина Костянтинівна. Вона переконана, що поезія Симоненка близька кожному з нас, бо тримається на трьох китах — народ, Україна, земля. Не кожному українському поету вистачило духу сказати у 60–х роках: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»

«Твори Василя Симоненка видавали до 1966 року, а потім аж до 1981 року ми його не бачимо й не чуємо — ні у школах, ні у вузах. Його книги навіть були вилучені з бібліотек», — зазначає працівниця музею. Хоча поезією Симоненка зачитується українська діаспора в Америці, Канаді, Європі, його книги друкуються різними мовами світу, його вірші читають в ефірі Радіо «Свобода».

Галина Тараканова каже, що тільки у 1981 році поет Борис Олійник порушує питання про Симоненка і у світ виходить книга поезій «Лебеді материнства» з його передмовою. Там було видруковано і славнозвісні рядки: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Вже у 90–х роках поезію Симоненка вводять у шкільну програму. У 1995 році йому посмертно присвоюють Шевченківську премію, а ще через три роки у Черкасах відкривають музейну кімнату в редакційному кабінеті, де він зробив свої перші кроки як журналіст та поет.

Із родини поета у Черкасах не залишилося нікого. У 1996 році померла його дружина Люся, ще через два роки не стало матері, а у 2005–му пішов із життя син Олесь. Внучка Мирослава, якій належать усі авторські права поета, та правнук Гордій у Черкасах не живуть. Але в місті про Василя Симоненка пам’ятають. Окрім музею, тут встановлено йому пам’ятник, меморіальні дошки при вході до редакції, де він працював, на будинку, де жив, його ім’ям названі вулиця, школа, бібліотека. А до «робочого кабінету» приїжджають шанувальники навіть із–за кордону. «Недавно були школярі з Білорусі, — каже пан Галина. — Вони факультативно вивчають поезію Симоненка і так захопилися нею, що вирішили побувати в Черкасах».