Поетолікар

Хто з відпочивальників посеред літа в нашій курортній столиці Ялті навідувався до Центрального ринку, той, певен, й гадки не мав, що до його появи і початкового облаштування безпосередньо причетний автор слів відомого романсу (він входив до репертуару видатного радянського співака Івана Козловського) «Повій, вітре, на Вкраїну», а тоді, у 60–х роках позаминулого сторіччя, скромний повітовий лікар Степан Руданський. І це зовсім не перебільшення — саме він на доручення тодішнього губернатора написав аргументоване, переконливе звернення до громадян міста про доцільність прийняття в його, Руданського, редакції статуту акціонерного товариства для побудови нового базару. Гострий розум, певний досвід, уміння переконувати зробили своє — на пропозицію лікаря ялтинці пристали.

І клаптик власної землі

На цей «ринковий» факт натрапив його правнучатий племінник, військовий медик Олексій Боржковський, коли досліджував архіви відомого предка. Виявляється, саме Степану Васильовичу губернатор Криму в 1869 році доручив скласти статут акціонерної компанії на побудову в Ялті нового базару біля гирла річки Дерикойки. Губернатор висунув свої міркування з цього приводу: за його проектом, міський базар вартістю в 5000 карбованців мали збудувати за рахунок міста. Оскільки місто таких коштів не мало, то пропонувалось отримати належну суму від оренди крамничок («лавочєк») строком на 15 років при щорічній виплаті за них 500 крб. Основним джерелом поповнення міської скарбниці був базар, і цілих 15 років скарбниця поповнювалася б за рахунок громадян. За 15 років крамнички через тривалу безгосподарську експлуатацію стали б непридатними для подальшого використання. Староста міста висунув свою пропозицію: взяти кредит у Херсонському банку в розмірі 5000 крб. під процент. Усього за сім років потрібно було б виплатити 6654 крб. Повернути кошти передбачалося з прибутку від здачі в оренду крамничок — 1000 крб. щорічно. Степан Руданський у своєму запропонованому статуті акціонерної компанії строк сплати кредиту зменшив до 3—4 років за рахунок тимчасового збільшення від 1 до 2% податку з майна господаря. У винагороду ялтинці через 3–4 роки матимуть власну міцну споруду базару, а місто — головне джерело прибутку. Степан Руданський написав аргументоване, переконливе звернення до громадян міста про доцільність прийняття в його редакції статуту акціонерного товариства для побудови нового базару. І варіант лікаря народ схвалив.

Тоді ж Степан Руданський віддає місту й клаптик власної землі під будівництво на ній фонтана з резервуарами.

Про повагу ялтинців до Степана Руданського свідчить ще й той факт, що він першим із місцевих медиків стає почесним громадянином Ялти. 1867 року його обирають почесним мировим суддею Сімферопольсько–Ялтинської і Керченської округ. Невдовзі за розвиток земської медицини його нагоро­джено орденом Станіслава ІІІ ступеня, присвоєно чин колезького асесора, нагороджено годинником фірми «Павло Буре». Довго той годинник був сімейною реліквією Боржковських (рід іде по лінії рідної сестри Степана Ольги).

Від «приказок» до історичних поем

Варто зазначити, що Руданському через елементарну завантаженість (довгий час був сімейним лікарем графа Воронцова) на творчість бракувало часу. Утім повний переклад українською мовою «Іліади» Гомера він усе ж таки встиг здійснити. Задля цього він добре вивчив старогрецьку мову, глибоко простудіював стародавню міфологію. Згодом дослідники творчості назвуть Руданського поетолікарем, оскільки той зумів досягнути однаково чудових успіхів і в медицині, і в поетичній творчості.

Основні твори Степана Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857—1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859—1860» — це пісні, приказки, легенди, iсторичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово–тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858—1859) і рукопис, який 1861 року мав цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.

За життя поета було опубліковано лише невелику кількість його творів у періодичних виданнях. Більшість творів поета побачила світ у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киев­ской старине» у 80–х — на початку 90–х pp. XIX століття вже після його смерті. А перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило 28 віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880 року під псевдонімом «Н–й Г–ъ Волинський» (Невеличкий гурток волинський). З 1926 року і до наших днів твори Руданського перевидавалися багато разів. Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів. За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті довгий час залишалися в приватних руках. Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками Іван Франко. Оскільки самі гуморески (співомовки) Руданського були новим різновидом гумористично–сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки, — це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, ледарів і волоцюг тощо. У своїх творах Руданський симпатизував простому люду. Він сам ніби перевтілювався в оповідача з народу, зовні простакуватого, але дотепного, з лукавинкою, селянина. То він шукає приводу для жарту, який створить веселий настрій, то показує, як бадьоро, з гумором звикли прості люди переживати невдачі, обман і глузування, то карає дотепним, уїдливим словом народних напасників — панство, шляхту, крамарів, корчмарів, служителів культу, показуючи моральну вищість і тверезий розум народу.

До останнього подиху

...1872 року влітку засуха та спека охопили південно–західну частину України, розпочалась епідемія холери в Бессарабії, на Херсонщині, в Таврії, дійшла й до Ялти. Степан Руданський, як міський лікар і постійний член санітарної комісії, докладає всіх зусиль для боротьби з холерою. Історик Михайло Комаров тоді писав: «Як тільки прийшла чутка про холеру, начальство зразу же звеліло зробити карантин і держати в нім кожне судно, яке допливе до Ялти. Порядкував же тоді пограничною стражею німець Л–де. Цей німець не любив Руданського за те, що, мовляв, «городський лікар глузує над ним», бо язичок у Руданського був таки гостренький!... Л–де пішов до гр. К. та, видно, добре очорнив перед ним Руданського, що буцімто він і служби не справляє, і ні за чим не дивиться, і діла робити не хоче, а найбільш, мовляв, не слухає приказу і не хоче наглядати тих суден, що в карантині... Словом, набрехав повний міх. Начальство «пойняло йому віри».

За словами бібліографа поета Ольги Юрчишиної, гоніння й цькування позначились на морально–психічному і фізичному здоров’ї Руданського. Окрім того, Степана мучила думка, що він втратить в очах свого керівника Боткіна довіру, який обіцяв йому кращу роботу. 25 серпня 1872 року Руданський звертається по допомогу в Ялтинську міську управу, яка лікаря підтримала. Цього ж дня Руданський пише до С. П. Галахова, міського громадського діяча: «Одиннадцать лет служил я городу, и вот, по слухам, чем должна кончиться моя служба. За то, что я, кроме исполнения своих городских обязанностей (за что получаю жалованье от города), шесть лет исполнял обязанности карантинные в негостеприимном порте, я имел несчастье заболеть в июне месяце... холерою... меня, по слухам, за это будто бы заставят или оставить службу в Ялте, или подать в отставку и будто я могу быть переведен в Перекоп... Теперь, когда я болен, врачей много — а где они были 1–х чисел июля? Надежда одна на гласных и гласность... честь имею покорнейше просить объяснить гражданам это необычное событие и быть ходатаем моим у г. начальника губернии об оставлении моем в городе Ялте...».

Нервове потрясіння, рецидив туберкульозу ослабили організм Руданського. Дев’ять місяців він боровся зі смертю, а 21 квітня (за старим стилем) 1873 року його не стало. Поет помер у брата Григорія на руках зі словами на устах: «Україно моя мила...». Його поховали в Ялті на старому масандрівському цвинтарі (нині Полікурівський меморіал). На надгробному камені, встановленому на могилі, викарбували: «Малорусскій поет» (на оновленому пам’ятнику – «Український поет»).

Громадськість України і Криму неодноразово порушувала питання про створення музею Степана Руданського у Ялті, а також впорядкування його могили (невідомі викрали на ній ланцюгову огорожу й бронзовий барельєф), відновлення меморіальної дошки на будинку, де він жив і працював. Востаннє про це йшлося восени минулого року у зверненні до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Одначе влада вкотре проігнорувала звернення громадськості.