Євген Нищук: Майдан — це культурний шок

Така новорічна ніч буває раз на століття

— Як вам святкувався Новий рік на Майдані? Він був безалкогольний, як і планувалося?

— Це був новорічно­культурний шок від того, що люди прийшли на Майдан у дуже великій кількості. Цілу ніч, починаючи з дев’ятої вечора і до сьомої ранку, я бачив практично незмінно велику кількість людей, які взагалі нікуди не рухалися. Нічого не пили, не ходили, даруйте, по своїх потребах. Я їх запитував: «Я ви?». Вони були заворожені у відчутті надії у своїх сподіваннях. За традицією, коли немає ніяких потрясінь і революцій, у новорічну ніч люди задумуються під час цокання келихами. Тут, на Майдані, впродовж ночі люди мали можливість проявити ці келихи в своїй уяві та душі. Це дуже відчувалося.

— Але все­таки був курйозний випадок, коли чоловік вибрався на вершечок ялинки.

— Скрізь є людський фактор, ніхто не застрахований від того, що в кожного є якісь прояви вiдповiдно до його психічного стану. Я не відслідковував, що було далі з тим чоловіком з ялинки, хто він: чи це була якась провокація, чи це просто людина дуже емоційна. Коли його помітили на ялинці, почали викликати МНС, щоб його зняли. Я це заборонив, відкрито зі сцени говорив цього не робити. Тут технічна зона була, важко було б сюди проїхати. Не хотілося звертати увагу на цей інцидент не тому, щоб хтось щось там не подумав, а тому що в таких випадках — я знаю, мені психологів не треба — людина насправді це і робить, щоб тільки на неї звернули увагу. Вона хоче, щоб на її публічний вчинок відреагували, а якщо на неї не звертають увагу, то вона постоїть і здасться. Здається, він там три години постояв, ну а на четверту видно змерз і все­таки, слава Богу, це закінчилося без усiляких ексцесів. Але невідомо, що би було, якби за ним лізли і що б він там зробив. За сценою ми багато з цього приводу сперечалися. Дехто хотів зупинити музику, було відчуття надзвичайного стану. І ми виявилися праві, коли нічого не зупинили. Відомо, що музика заспокоює. Він тихенько слухав концерт, його це вкатало і він зліз. Але, чесно кажучи, такий Новий рік буває раз на століття.

— Загадували бажання у новорічну ніч?

— Це були суто інтимні і загальногромадські бажання. Напередодні, коли мав день наро­дження 29 грудня, похресниця мені побажала нового Президента. Хотілося б щось змінити. Все це протистояння, яке розпочалося, зайшло в кут. Я усвідомлюю, що у 2015­му відбудуться зміни, але для українського народу, для розвитку на всіх рівнях, цих півтора року до планових виборів — це, на превеликий жаль, марна трата часу. Вони будуть продовжувати себе страхувати, красти гроші, щоби забезпечити себе на всякий випадок. З цього боку, я маю на увазі політичного, буде ситуація боротьби за наступне місце. Така ситуація — це болото тривалістю півтора року. Триватиме болотна сутичка двох політичних таборів, а народ увесь цей час буде у важкому гніві. Він хоче конкретної ситуації розуміння. А півтора року — це досить багато. Їх не хочеться втрачати.

Різдвяні свята як культурна революція

— Як ви бачите розвиток Майдану?

— Я розумію важкість для людей. Я казав неодноразово про те, що різниця від 2004­го року полягає у тому, що тоді були певні відтинки часу, були точки, дати, до яких люди йшли. Тепер їх немає. Тоді здобули перемогу, дочекавшись суду, потім рішення суду, відбулися перевибори, до них достояли. Відбувалися реальні кроки. Тепер цього немає. Тому це важко для людей. Тим більше, що зараз свята і всі усвідомлюють, що пікетування чи штурми будівель не потрібні, там нікого немає, нема для чого це робити. Це дійсно важкий час. Люди хочуть конкретних дій. Тому я намагаюся людей наповнити тим, що кожен iз нас хоче знати, що ми не намарно це робимо. Насправді в нас втрачені майже всі традиційні духовні фестивалі, тому хочеться, щоб фактично до кожного свята, які є, ми робили ставку на повернення традиції. Щоб цей час ми не витрачали даремно, в нас відбудеться культурна революція. На Різдво ми запрошуємо з кожної області вертеп, людей, які представляють свої традиції, щоб кожен приготував свої інсталяції, звізду, зробив так звану шопку.

На новорічну ніч ми зробили зірковий вертеп. Сьогодні я оголосив зі сцени, щоб люди на Маланку вигадали свій народний вертеп. У нас є талановиті люди, які можуть прописати новий сучасний сценарій вертепу. Потрібно, щоб ми тут рухалися, щоб був настрій. Це важливо, бо ми перебуваємо у святі. Ну і, звичайно, є невеличкі сподівання, що коли збереться Верховна Рада — відбудуться зрушення в тому плані, що уряд, весь­не­весь, та ті люди, які напряму мають велике роздратування серед люду, їх відправлять у відставку. Це станеться через Верховну Раду чи через накази Президента, чи вони самі втомляться і подумають, що не треба дратувати народ і підуть. Маю сподівання, що 16 січня на першому засіданні відбудуться зміни. Люди­то не перевтомляться стояти, але не хочеться, щоб це затягувалося. Після змін в уряді боротьба на Майдані переформатується на головну історію. Я маю на увазі боротьбу за пост Президента і зміну Конституції. Люди не можуть просто так піти. Питання не в лідерах, скажуть вони людям розійтись чи ні. Цей Майдан вирізняється тим, що ми маємо громадський народ. Ми робимо все, щоб не було ніяких розмежувань між табором студентського руху, між громадськими секторами, між самим народом і тими­таки політками.

— Але роз’єднання є. На Майдані про це багато говорять. Громадські активісти не довіряють національному об’єднанню.

— Я сам не політик, але мене іноді дратують випади громадського так званого сектору, громадських активістів, які хочуть відокремитися від політиків. Тоді виходить, що вони себе виставляють на їхнє місце, але самі нічого не пропонують конкретно дієвого. Я би не хотів, щоб починали грати на цьому. Це навіть не говорить народ, а так званий громадський сектор. Раз уже така мова йде, то я хотів би, щоб усе чесно було. Що значить: громадський сектор заявляє, нiбито не треба розмовляти з політиками, отже, вони себе пропонують політиками, от і все. Хай будуть чесними самі перед собою.

— Кілька років поспіль ви граєте у зірковому вертепі різні ролі. Цьогоріч були по повній завантажені на сцені, та все одно долучилися до вертепу. Для вас це так важливо?

— Це вже традиція, від якої не відходимо. Цього разу були задіяні 19 осіб. Слід зазначити, що у нас тепер є конкретніші типажні попадання. Ірод, якого зіграв Подерв’янський, і Полежака у ролі «Газового короля» гарно нагадують певних персонажів. Я вдячний Лірнику, який у короткий термін написав сценарій. Ми зазвичай це робимо в середині січня або взагалі наприкінці місяця, а тут вирішили, що вкрай важливо це зробити у новорічну ніч. Я думаю, що ми з вертепом поїдемо в інші міста. Ми це робили на Західній Україні, там уже люди чекають, тому треба це зробити, але не виключено, що треба поїхати кудись на Схід.

— Ви залишите Майдан і поїдете з вертепом по регіонах?

— У нас був заклик на останньому віче, що треба з Майданом їхати в інші міста. Якщо у нас надалі не буде конкретних рішень, ми не можемо тут робити тримісячний або піврічний протест. Треба якусь рушійну дію, як­от переформатовування, виїзд в інші міста.

Народ має розставити крапки над «і» над п’ятьма лідерами

— Кого з політиків підтримуєте? У новорічну ніч Тягнибок біля Профспілок людям розказував, що єдиного кандидата від опозиції не буде, кожен лідер партії піде на президентські вибори, а в другому турі уже підтримуватимуть єдиного, хто пройде.

— Політики дуже різні. Тут, окрім трійки, варто сказати ще про двох або навіть трьох лідерів. Юля, яка є над історією, але вона поза грою, варто додати також Луценка і Порошенка. У трьох із лідерів опозиції є конкретні думки про посаду Президента. Важливо визначитися, якою в нас буде держава: президентсько­парламентською чи парламентсько­президентською? Одна справа, коли це презентація країни і Президент є авторитетною людиною, тоді є Прем’єр, який фактично виконує чорнову роботу в економічній сфері, та спікер, який є законотворцем. Це стане відомо, коли відбудеться прийняття Конституції. Більше того, ця п’ятірка має розділити президентство, керівництво у Раді, уряді і крісло мера.

— Опозиція має сама між собою визначитися, кому яке крісло дістанеться?

— Крапки над «і» має розставити народ. У політиків є певні тертя. Це не секрет. Плюс потрібно зважати на технології влади. Ми знаємо, що може бути, як iз Романюком, коли до виборів допустили єдиного кандидата від опозиції, а потім створили умови, що за два дні його зняли. Іншого ти вже не придумаєш. Але якщо в нас буде Президент, Прем’єр, Голова Верховної Ради, мер Києва і секретар РНБО і ми рухатимемося до виборів у правовому полі, тоді в цих процесах Юля буде поза грою. Якщо вона вийде, тоді 100­відсотково буде лідером. Але вийти вона може тільки за обставин раптового складання повноважень Президента і юридичного скасовування всіх її кримінальних справ.

«Я не зарікаюся, що не піду в політику»

— У неділю, 29 грудня, вам виповнився 41 рік. Чому вирішили свiй день народження святкувати на сцені Майдану?

— Я не надаю значення святкуванню дня народження. Якщо у мене є нова вистава у сезоні, тоді її ставлять у цей день. У театрі «Сузір’я» планують афішу за півтора місяця. Відповідно ще ніяких подій не було. Вони сказали: «Женя, у тебе нова вистава «Прекрасний звір у серці» за Вінграновським. Ми ставимо 29 грудня тобі виставу». А коли Майдан переріс у безстрокову акцію, вже ніяк не виходило відміняти виставу. І квитки куплені, і склалася певна традиція святкувати на сцені театру. Але тут iще й так збiглося, що 29 грудня випало на неділю, коли в нас проходить віче. А я відповідальний за всі основні події вечірні та основні недільні зібрання. Відповідно, куди ж мені було діватися? Я ніяковію, коли мені приділяють надміру уваги. Я не напрошувався, щоб мене публічно вітали. Але так сталося, що разом зі мною день народження святкував наш координатор сцени від центрального штабу Ігор Жданов. Олександр Турчинов про це публічно оголосив, і вже тоді мене всі наші лідери й простi люди вітали. Звісно, вражаюче, коли тебе водночас вітає така велика кількість людей. Це приємно і відповідально.

— Після віче, яке ви дуже емоційно і вправно відпрацювали, ввечері ви, здається, ще сильніше відіграли виставу. Де берете стільки енергії?

— Це різні плани і потоки енергії. Це вже що Бог дав.

— А голос? Як ви його бережете?

— Він уже мене покидав. Після тієї ночі, коли нас по периметру тут давили, були такі нерви, що я трошки перекричав і зірвав голос. Підхопив застуду. Я ходив до лікаря­фоніатра в оперний театр. Вона зробила мені спеціальні заливки і сказала, що їх треба робити, коли є певний режим, принаймні два­три дні треба помовчати. А в мене немає таких можливостей. Заливки зробили два рази і більше їх немає сенсу продовжувати. Будемо повертати голос, коли все закінчиться.

— Хоч відпочити вам вдається?

— Останнім часом більше шести годин я не спав. А коли мені траплялося більше спати, так я прокидався. Організм уже трошки заведений. Не дуже корисним є такий довгий марафон для організму, є втома. Я за сценою можу ходити «на автоматі», але коли виходжу до людей, то ця енергія звідкись береться. Це ж не одноденна акція, яку можна прописати, тези приготувати. Я в принципі в будь­який інший час не працюю з папкою, не читаю, але готувати тези можна. В даному випадку це неможливо. Виходжу і сам іноді дивуюся, звідки беруться слова. Реакція і контакт із людьми мені повертає сили.

— Як ваші рідні ставляться до того, що весь час на Майдані? Підтримують вас?

— Це такі тонкі моменти. Така вже в мене місія.

— Так, ваша місія полягає ще й у тому, що ви маєте бути відповідальним перед народом як людина, яка щодня на сцені. Чи збираєтеся тепер iти в політику?

— Я цими думками не переймаюся. Я вже цей період пережив. У мене були пропозиції після 2004­го року. Тоді я не наважився, хоча мене навіть у списки вносили. Я перелякався, бо був більше в творчості. Боявся, що це не дасть мені волі. З іншого боку, я не зарікаюся. Тоді я дав зрозуміти, що не відмовляюся, але не дуже б цього хотів. Мені потім багато колег казали: «Женю, ми розуміємо, що ти відмовився, але в нас би був посланець, який би відстоював наші пропозиції». Вони мають певну рацію. Але наразі я про це не думаю. Наступні парламентські вибори аж у 2017 роцi. Я тут працюю не тому, щоб мене потім внесли у списки. 21 листопада я грав виставу «Момент кохання» у театрі Франка. Після цього пішов на Майдан відзначити дев’яту річницю Помаранчевої революції. І так вийшло, що цей день став початком нової історії. Мене запрошували бути ведучим на Європейській площі 24 листопада на мітинг за євроінтеграцію. Тоді думалося, що це буде максимум дводенний захід. Після жорстокого побиття, коли люди вийшли в іншому стані, мене запросили на Майдан як людину, яка має досвід спілкування з великою кількістю людей. Я став заручником самого себе, і зараз думати про те, що ще трошки — і я піду, не можу. Я тут, поки є люди. Якщо вони вирішать піти, я покину Майдан разом із ними.

Театр — це здача крові

— Окрім театру Франка, ви граєте у «Сузір’ї» і маєте моновиставу в Музеї Тичини. Відмовитесь від деяких вистав, зважаючи на події?

— У Музеї Тичини мені йдуть на поступки. Там вистава не довга, ми можемо по часу її змістити. Корисним було би на неї запросити тих же лідерів. Зазвичай у них немає часу на музей, а так би поєднали політику з культурою: навернули б їх у музей, до цікавої історії і за чаюванням, яким закінчується кожна вистава, у Тичини зробили б невеличку раду, теж культурологічну. Це було би корисно. Є такі плани, їх не треба відміняти.

— Щодо вистави «Прекрасний звір у серці». Це своєрідна сповідь поета, де йдеться про перший приїзд до Києва, учителя, любов. А як вас зустрів Київ?

— Я родом з Івано­Франківська. Так склалося, що спочатку я поїхав у Москву у театральний інститут. Там я пройшов і вже їхав на другий іспит. Тоді були буремні часи на тлі передпутчевих подій. Мене переконували, що у Москві небезпечно, і радили піти на всякий випадок ще в Київ. Я не знав адреси театрального інституту. Я півдня ходив у пошуках потрібного корпусу. Спочатку знайшов той, що на Хрещатику, а мені був потрібен на Ярославовому Валу. Коли я потрапив туди, прослуховування вже закінчувалося. Я прийшов і почав казати, що з іншого міста приїхав, і професор, яка випустила багато талановитих людей, Валентина Іванівна Зимня змилувалася і сказала: «Ну давай швиденько». Я готувався до Москви, мав повністю російськомовну програму. Вони великі очі повідкривали. Я з ними розмовляю українською, а як тільки щось читаю, все російською. На іспиті я Остапа Вишню змінив на україномовну версію. Пригадую, що після іспиту сильний дощ пішов, я йшов з ошаленілим відчуттям по Прорізній і тоді мав такі відчуття, як герой у виставі «Прекрасний звір у серці». Я сховався внизу у будівлі, де зараз Міністерство енергетики та вугільної промисловості, і стояв понад годину з дивовижними відчуттями і переживаннями, що мені там за іспит виставлять. Навдивовижу все пішло швидко і красиво. Я вступив до театрального інституту. Це неймовірні роки. Школу я любив, але мені важко було, багато предметів, особливо всі математичні, я просто «ні в какую». Поближче до 10­11­го класу у школі зрозуміли мій напрямок і на уроках хімії, фізики мене не зачіпали, знали, куди я піду. А тут я займався улюбленою справою, і це було великим задоволенням. Через роки, зважаючи, що у мене є звання, Валентина Іванівна у 85­річному віці просила уклінно, щоб я прийшов на курс викладати. Я себе не вважаю викладачем, але я зараз у неї на курсі у театральному університеті уже три роки викладаю.

— Що можете сказати на стан театру в Україні. Є багато скептичних думок щодо того, що театр з нудьги вимирає.

— В Україні багато проблем, але що стосується спорту, в деяких видах українці домінують і є чемпіонами. Щодо мистецтва така ж ситуація. Україна завжди демонструвала супервисокий рівень, якого в Європі і світі немає. Це стосується балету, оперного співу, це стосується зрештою і театру. З «Моментом кохання» я отримав гран­прі на міжнародному фестивалі у Македонії «Бітола», де були театри з Лондона, Ізраїлю, Німеччини. Багато наших акторів на міжнародному рівні демонструють високий рівень. Театральна школа довгий час у нас iз Росією була єдиною, і це сильна школа, якою користується весь світ, і Голлівуд у тому числі. Нам не потрібно до когось тягнутися. Я їздив також зi студентською роботою на фестиваль у Словенію, де грав зі студенткою. Нам дали найвищу оцінку.

— Чому ви граєте здебільшого моновистави?

— Моновиставу я називаю «здачею крові». Мені колись сподобалося оповідання Винничука «Момент». І ми зробили за ним виставу. Тепер я хочу зробити фільм за мотивами Винничука. Це дуже кінематографічна історія. Героїня може бути полькою, вони можуть розмовляти різними мовами. Там ідеться про те, що чоловік і жінка з різних соціальних верств. Але, коли вони перетинали кордон, приязнь і кохання стерло всі межі і прелюдії. Оповідання «Момент» як історія виписана, а як персонажі — ні. Там йде розповідь від нього, спогад В’язня честі. Відповідно її роль була б мілкою. Тому ми вирішили зробити моновиставу. У нас використовуються відеовставки, де я зіграв з Інною Цимбалюк. У наступній виставі «Прекрасний звір у серці» я навіть ввів голос, хотів, щоб була муза, яку мала зіграти співачка. Думали запросити Іларію або Тоню Матвієнко, та у них щось не виходило. Нам іншу дівчину запропонували. У процесі роботи з музикою і хорео­графією виявилося, що муза була б зайвою. Ми знайшли багато сценографічних деталей. Дротами ми вибудували образ дівчини. Так знову вийшло, що мене позбавили партнерки. Хоча я хотів, щоб вона була.

— Маєте плани щодо кіно?

— Мене запрошував Олександр Гаврош знятися в його фільмі про Шевченка. Олександр Денисенко хотів знімати свій фільм про Шевченка у головній ролі з Остапом Ступкою. Тривали битви за фінансування, щоб зняти і один фільм, і другий. Так склалося, що жоден фільм не запустили. Зараз у мене є одна вистава по Шевченку, яку я гратиму з Черкаським театром. Режисер — Сергій Проскурня. Також є запрошення кінорежисера­друга Олеся Янчука, в якого я знімався в «Залізній сотні» і «Владика Андрей». Він планує знімати фільм про Петлюру. Я не знаю, ким буду, та плануємо з літа почати знімальний процес.