«Цей рік — лише один раунд у бою»

Володимир Фесенко, голова правління Центру політичних досліджень «Пента»:

— 2013–й увійде в історію як рік запитань, на які ніхто не дав відповідей, і рік відкладених проблем. Чекали на Вільнюський саміт, а сталися московські угоди. Путін переграв Захід у геополітичних змаганнях за Україну, але це лише раунд. Битва, результат якої визначатиме не влада, а громадянське суспільство, — ще не завершена.

Найбільш показовими тенденціями зовнішньополітичних подій 2013–го, які закладають фундамент на 2014 рік, є події грудня. Саме в грудні відбулася різка переорієнтація української зовнішньої політики на російський вектор. У принципі, це очікувалося. Ми прогнозували, що після Вільнюського саміту, навіть якби була підписана Угода про асоціацію з ЄС, українська сторона намагалася б домовитися і зняти напругу в стосунках iз Москвою. Ініціатива тут належала росіянам, водночас за нинішніх умов це відповідало інтересам Януковича і чинної української влади. Тим паче що головне питання у цьому зближенні — вступ до Митного союзу — вже не звучало. Хоча участь Азарова у засіданні вищої економічної ради МС свідчить: Україна набула статусу спостерігача (поки що політичного, а не юридичного), що є проміжною ланкою перед членством.

На відміну від Путіна з його данайськими дарами у вигляді $15 млрд. кредиту і знижки на газ, Захід виявився не готовим до виклику київського Майдану. Реакція Європи на внутріполітичні події в Україні була повільною й не дуже ефективною. Якби ті самі Ештон і Нуланд приїхали в Україну не 10–го, а 2–3 грудня, можливо, ситуація розвивалася б інакше, і їхнє посередництво на початковій фазі політичної кризи дало б результат. Майдан, безумовно, сподобався західним політикам, але питання, що вони запропонували цьому Майдану?..

Захід зараз занепокоєний неконтрольованим кризовим розвитком ситуації. Силові події 11 грудня, свідками яких стали високі представники ЄС та США Кетрін Ештон і Вікторія Нуланд, підштовхнули Захід до того, щоб попередити: силовий сценарій може призвести до персональних санкцій. Певною мірою це спрацювало. Напади на активістів Майдану є, швидше за все, проявами агресії, потенціал якої існує в одному та іншому таборі, а не прямими провокаціями з боку влади.

Головною тенденцією року стали «політичні гойдалки». Зокрема в грудні ми побачили «гойдалку» політичної кризи: по неділях — величезні, багатосоттисячні мітинги в Києві, а на наступний день — влада переходить у контрнаступ. Бачимо певну політичну рівновагу: революційна ситуація перейшла у патову. Перефразовуючи Леніна, верхи не можуть керувати так, як раніше, але не хочуть нічого міняти. А з іншого боку, низи не хочуть жити як раніше, але не можуть змінити ситуацію на свій бік. Ця ситуація впливає на наших олігархів, які зберігають нейтралітет і лояльність до влади. Поки немає нового переможця, вони залишаються на своїх місцях. Важливою була публічна заяву головного українського олігарха Ріната Ахметова. Те, що він звернувся до політиків і громадян із закликом мирно вийти із кризи, свідчить, що для великого бізнесу неприйнятний революційний сценарій розвитку ситуації. Вони дуже добре пам’ятають 2005 рік — будь–яка зміна влади може бути пов’язана з перерозподілом власності.

Опозиція сподівалася, що на тлі народного обурення їй легко буде змінити уряд Азарова. А виявилося, що Партія регіонів «не посипалася». «Регіонали» перейдуть на інший бік лише тоді, коли побачать, що інший бік перемагає. Тактика боротьби влади наразі полягає в затягуванні часу і непринципових по­ступках Майдану.

Останні соціологічні опитування засвідчили зміну конфігурації лідерства в опозиційному таборі. Насамперед слід відзначити просування Віталія Кличка на роль головного електорального конкурента Віктора Януковича на майбутніх президентських виборах. Саме Кличка, а не Тимошенко, у другому турі більшість українців розглядає як альтернативу Януковичу. Показовим також є рейтинговий прорив Петра Порошенка. Тож можна сказати, що на кінець 2013 року претендентами на президентське крісло є вже не три, а чотири опозиційні лідери, плюс двоє в особливому статусі — Луценко й Тимошенко.

Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:

— Це був рік втраченого шансу, відкладених рішень, деградації політики, стагнації економіки і пробудження українського суспільства. Рік зламаних перспектив і зламаної траєкторії, якою країна рухалася останні роки. Замість того, щоб утвердитися на європейській траєкторії розвитку, Україна під кінець року вже опинилася в орбіті Росії.

Що далі? Ми отримали з економічної й соціальної точки зору певну передишку і пролонгували патерналістську економічну та соціальну модель. Але це на два роки, не більше. Якщо російські гроші будуть витрачені тільки на проїдання, а не на модернізацію, то ситуація з виплатою боргу РФ створить ще гірші умови, аніж ті, в яких Україна опинилася в другій половині 2013 року, замість того, щоб, навпаки, зробити прорив на європейську орбіту.

У такому контексті 2013–й — рік великого розчарування. Воно, разом із соціально–економічним невдоволенням, створює підґрунтя для глибокої політичної кризи, яка сьогодні загрожує вже не стільки владі, і не стільки є бонусом для опозиції, а може загрожувати позиціям української державності. Якщо ці кризові тренди будуть продовжені й набуватимуть ще більших ознак, це поставить під загрозу всю модель української державності, якою вона вийшла з національно–демократичної революції початку 90–х.

Деградація політики стосується не тільки влади. Вона стосується в цілому політичного класу і політичної надбудови, свідченням чого є Майдан, який перетік із політики на вулицю. Якщо домінує вулична політика, політика площі, якщо люди стихійно збираються вирішувати те, чого не зробили політики, — це свідчить, що політичний клас і політична система не виконує свої функції.

Віталій Кулик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства:

— У 2013–му всі попередні здобутки та ініціативи влади були перекреслені у зв’язку з призупиненням європейської інтеграції, що стало знаковим для більшості суспільства й спровокувало події на Майдані. Якщо говорити про політичний порядок денний, то він визначився саме наприкінці року. Досі в Україні відбувалися різновекторні процеси — з одного боку, державна машина працювала на євроінтеграцію, складалося враження, що в цьому є повна консолідація політичних еліт, але після перегляду зовнішньополітичного курсу очевидно, що відбувся розкол, який визначає порядок денний на 2014 рік.

Якщо говорити про економічні питання, то до рубежу 2013–го Україна підійшла з рекордним багажем соціально–економічних проблем, на які вплинула як економічна криза, так і відсутність можливостей для поповнення бюджету через недостатній обсяг зовнішніх запозичень. Попередні переговори і підготовка до підписання Угоди про асоціацію не мала достатнього аналізу можливих економічних втрат і роботи з формуванн кейсу економічних пропозицій для України. Майже кожен експерт–економіст, який коментував підготовку до підписання Угоди про асоціацію, говорив про те, що в короткостроковій перспективі будуть економічні проблеми. Але складалося враження, що ті проблеми знаходилися поза фокусом уваги як влади, так і основних політичних гравців. Коли влада звернула на це увагу, відбувся розворот на 180 градусів, що спровокувало незадоволення і протест у суспільстві й політичному класі.

Очевидно, що економіка в тому режимі, в якому вона працює, вже не витримує нових викликів. Без інфраструктурних системних реформ, без зміни підходів, без переходу на прискорений розвиток, концентрації на проривних галузях економіки неможливо говорити про позитивні перспективи. На часі потреба пошуку шляхів виходу з кризи, необхідність створення нового суспільного договору між владою, опозицією і громадянським суспільством, яке має стати третім учасником переговорного процесу. Це має бути питання побудови порядку денного 2014 року, виходячи з формування нової якості політичної системи і нових відносин. Це питання готовності всіх гравців — тих, хто стоїть на Майдані, влади та суспільства взагалі — до певних поступок і компромісів, відмови від сили як інструменту тиску і перехід до вирішення проблемних питань за столом переговорів. Поки що я не бачу у всіх учасників подій достатньої критичної маси для договороздатності. У цьому зараз проблема нашого політичного класу.