Як козаки Розриту могилу засипали

Курган насипали шапками

Виявляється, тодішня влада теж була не зовсім байдужа до історії, бо й камінь великий був підвезений до Розритої могили, і лежав він біля колії, і відлита з металу вже кілька років тому пам’ятна дошка чекала свого часу в запасниках музею. Довелося мені її закріпити на камені біля Розритої могили.

З 1990 року (рік святкування 500–ліття козацтва і роковин Івана Сірка) після поїздки з товариством на Запоріжжя в село Капулівку до могили кошового ми вже були згуртовані як Березанська сотня. Почалося відродження козацтва. Були поїздки в Холодний Яр, у Чигирин, Суботів, на Кам’яну могилу. В 1991 році був кінний похід по Київщині, під час якого побували й на Розритій могилі. Згодом доглядали за нею, вирубували чагарі, обкошували, слідкували за чистотою, хоча дошка пам’ятна на камені — це вже третя: крали злодюги.

А потім задумались, ну чому ж ось уже більше ніж 15 років як Україна ніби й незалежна, а все коїться так, як писав Т. Г. Шевченко: «...Степи мої запродані / Жидові, німоті, / Сини мої на чужині, / На чужій роботі...»

Чи не від того в нас усе й не так, бо скрізь — розриті могили, багато непохованих борців за Україну, які загинули в різні часи й віки. Натомість наші предки насипали кургани — вони розкидані по всій Україні, це ті самі енергетичні точки для передавання енергетики. І ми повинні набиратися від них сили. А наш березанський курган розритий — велика «воронка», заросла деревами, чагарником, наполовину в лісосмузі. То вона смокче–витягує нашу українську міць і силу... От наш отаман Василь Середенко й запропонував засипати могилу, відновити курган. Спитали дозволу в Галини Лаврентіївни Рих. Отримали благословення.

І ось 11 травня 2007 року зібралося біля Розритої могили товариство з усієї України: Трахтемирова, Києва, Букрина, Сум, Березані, Полтави, Переяслава–Хмельницького, Донецька, Яготина, Львова, Івано–Франківська, Запоріжжя, Черкас. За звичаєм, на могилі вночі була велика ватра, було коло, була клятва, була тризна та були пісні. А зі сходом сонця вдарила козацька гармата, урочисто підняли український прапор. І закипіла робота! Тяжка робота — візки, тачки, ноші, лопати, заступи, граблі, сокири, рукавиці, мозолі, водянки, поколоті пальці, спечені на сонці спини і плечі... Були такі, що пропонували бульдозер, екскаватор, бо важко — та ні, хлопці–молодці, козаки насипали могили шапками. Робота кипіла до вечора. Символічно, що з різних країв принесли вузлики землі і висипали тут...

«Чого вони там шукають?»

Принагідно згадалося: восени 1843 року 29–річний Шевченко приїздить із Петербурга на Вкраїну милу, не тільки вільною людиною і богемним художником, а й відомим українським поетом, автором «Кобзаря». Приїздить спочатку в Київ із надією влаштуватись на роботу. Оселяється в знаменитому нині будиночку на Козиному болоті. З’ява дивовижного поета–маляра, колишнього кріпака викликає у місцевого знудьгованого панства бурхливий ажіотаж. Шевченко — бажаний гість у кожному маєтку. Тарас Григорович багато мандрує Київщиною, Переяславщиною, Полтавщиною, Черкащиною. Двічі побував у Березані, де гостював у місцевого пана Платона Лукашевича. Його рід славився українським патріотизмом, пишався тим, що у їхнього прадіда, поміщика Якима Лукашевича, 1753 року гостював сам мандрівний філософ Григорій Сковорода. Платон Лукашевич непогано грав роль доброго батька своїх кріпаків. На це й купився Шевченко.

Аж поки, милуючись із селянського воза чи панської брички «світом тихим, краєм милим», як згодом він напише у поезії «Розрита могила», не побачить поет, як на полях пана Лукашевича солдати розкопують одну з козацьких могил. «Чого вони там шукають? — зойкнула душа поета. — Що там схоронили старі батьки?». І вибухне гнівом у вірші на всіх — від царя «всія Русі» до ясного гетьмана України й дрібного пана–кріпосника. І вибухне небезпідставно. Адже Тарас Григорович знав напевне, що риються в могилі москалі (солдати), або скарбів шукаючи за наказом якогось тупого капрала, або ж просто рівняють із землею навіть спогад про минулу славу України.

На цю тему, звісно, поет мав розмову з Репніним і Лукашевичем і читав їм гнівні рядки свого вірша. Можемо собі уявити реакцію місцевого панства на такі звинувачення, якщо нас і через 170 років вражає сила історичного узагальнення і пророча могутність 29–річного поета!.. Відомо, що поезія «Розрита могила» була заборонена і в царській Росії, і довгий час у Радянському Союзі. З цих причин ніхто з дослідників життя і творчості Шевченка, знаючи, де, коли і що спонукало до написання цього твору, не завдавали собі клопоту шукати місце знищеного козацького кургану. І, либонь, ми й досі гадали та шукали б ліниво слід Розритої могили, якби не взялася за цю святу справу далекого 1968 року молода ще тоді вчителька історії Березанської школи №1 Галина Рих. Це завдяки їй ми сьогодні знаємо, де та легендарна Розрита могила, та про те, як Шевченко, обурений жорстоким ставленням Лукашевича до кріпаків, покинув його маєток.

...Роботи на місці оспіваної Шевченком Розритої могили ще багато. Не один раз доведеться збиратися товариству, щоб досипати курган, впорядкувати, зробити підходи. Пам’ятний камінь тепер стоїть на впорядкованому й огородженому гранітними блоками підвищенні. А буде з часом стояти на могилі і Козак Мамай. Ми ж можемо з упевненістю відповісти Великому Тарасу: «Ні, батьку, не розрита могила»...