Урок від педагогів

Ціна правди

Республіканське вище училище фізичної культури вважається одним із кращих в Україні. З його стін вийшли більше двадцяти олімпійських чемпіонів, десятки переможців чемпіонатів світу та Європи. Й сьогодні ті, хто пов’язує своє майбутнє зі спортом, мріють потрапити сюди на навчання. Вчитися тут мріяв і школяр iз Полтавщини Максим (прізвище з етичних міркувань не називатимемо), який уже не один рік займався дзюдо та мав у цьому виді спорту успіхи. Бажання хлопця здійснилося минулої зими — в лютому він став учнем 9 класу школи–інтернату при цьому престижному навчальному закладі.

«За період навчання претензій до поведінки сина з боку адміністрації не було, — розповідає мама хлопця Юлія Володимирівна. — Я майже щовихідних приїздила до нього, постійно спілкувалася з вихователем і тренером по телефону. Викладачі в цілому були задоволені дитиною. Аж доки не сталася ця неприємна історія».

Жінка згадує, що 19 вересня їй зателефонувала вихователь Наталія Соломатіна і повідомила, що матір викликають на засідання дисциплінарної комісії училища, оскільки в кімнаті сина було знайдено насвай. На той час мати до пуття й уявлення не мала, що криється під тим незрозумілим словом. На поміч прийшов iнтернет, iз якого жінка дізналася, що насвай — це речовина, яку виготовляють iз тютюну, вапна, посліду тварин, рослинних олій та ароматичних добавок. Законодавчо обіг цієї речовини в Україні не заборонений. Тому насвай можна вільно придбати на ринках і розкладках поблизу станцій метро. Доступність і дешевизна цієї речовини зробила її популярною серед підлітків, адже, щоб купити ті ж сигарети, треба досягти повноліття. Продавці насваю паспортів не вимагають, відтак речовиною, яку не курять, а розсмоктують у роті, «бавляться» чимало підлітків. Ефект, який отримують від цієї «жуйки», — розслаблення м’язів i зняття напруги.

«Водночас я пригадала, що невдовзі після вступу до училища син якось розповів мені, що його товариші по навчанню дозволяють собі не тільки вищезгаданий «виріб», а й «травку». Казав, що пропонували спробувати і йому, але він відмовився. Для мене інформація про таке явище в училищі прозвучала як грім серед ясного неба! — каже жінка. — Хто б міг уявити, що в такому навчальному закладі відбуваються ганебні речі!».

«Коли син після того дзвінка приїхав на вихідні додому, ми довго з ним розмовляли, по–батьківськи суворо, — продовжує Юлія Володимирівна. — Бо як мати я була приголомшена цим. Максим намагався віднікуватися, мовляв, то — не його. Але ми наполягли, що треба сказати правду, сподіваючись, що спільними зусиллями педагогів училища та нашої сім’ї зможемо наставити дитину на «шлях істини». В понеділок ми були з сином на засіданні дисциплінарної комісії. Там розглядалися два питання: стосовно мого сина і ще кількох дівчаток–гімнасток, у яких знайшли в кімнаті мундштук від кальяну».

Тут ми зробимо ліричний відступ і уточнимо, що означає те саме «знайшли». Коли діти йдуть на заняття, вихователі школи–інтернату роблять рейди по кімнатах учнів. Називається це «перевіряти стан кімнат», а по суті є банальним обшуком. Бо перше запитання, що виникає при цьому, — чому стан кімнат не перевіряють у присутності дітей? Адже якщо є зауваження до порядку, то на них цілком логічно було б вказати в присутності учня. Злощасний насвай у кімнаті Максима, як стверджує вихователь, вона знайшла випадково — хотіла поправити ковдру, й «раптом» під матрацом (!) побачила пакетики з тією речовиною. Сам же хлопець стверджує, що це неможливо, оскільки насвай лежав під матрацом аж під стіною. Втім, хай там як, хлопець­ iз батьками погодився: краще сказати правду і щиро покаятися. Якби ж він знав, як дорого коштуватиме йому та правда!

Без шансів на виправлення

«На дисциплінарній комісії Максим чесно зізнався, що пакетики з насваєм належать йому, що він щиро жалкує про свій вчинок, та запевнив: подібного більше не буде, — згадує мати хлопця. — Присутній на засіданні заступник директора училища з виховної роботи пан Кушнір сказав: «Рятуйте дитину!», бо «перший крок» до наркоманії уже зроблено. І додав, звертаючись до сина: «Поїдеш у колонію». Більше того, хід розмови був таким, що мене, по суті, звинуватили в тому, що то я недогледіла за дитиною, ніби це сталося не на території училища, а вдома! В жодному випадку не виправдовую свого сина, але я й припустити не могла, яким буде покарання! Бо того ж дня рішенням дисциплінарної комісії його відрахували з навчального закладу, хоча за законодавством це є винятковим засобом педагогічного впливу. Сину навіть не дали шансу виправитися!».

Аналогічна доля спіткала і дівчат–гімнасток, яким «інкримінували» куріння кальяну, між іншим, теж законом не забороненого. Тобто педагоги училища пішли за відомою схемою: немає людини — немає проблеми. А й справді, навіщо проводити копітку виховну роботу, читати лекції і вести задушевні розмови про шкоду згубних звичок, коли такої дитини можна просто позбутися?! Ще й при цьому свій недогляд перекласти на батьків, мовляв, самі винні, хоча герой нашої статті визнає, що вперше спробував насвай саме на території училища під впливом інших учнів.

Слід додати, що на сайті навчального закладу щодо умов відрахування чорним по білому написано: «учні школи спортивного профілю, які не засвоюють спортивну програму, мають відхилення у стані здоров’я, систематично порушують спортивний режим, правила внутрішнього розпорядку, за рішенням педагогічної ради училища (а не дисциплінарної комісії! — Авт.) переводяться до загальноосвітньої школи за місцем проживання незалежно від соціального статусу». «Жодних документів, які б свідчили про систематичне порушення моїм сином спортивного режиму або правил внутрішнього розпорядку, мені не надали, відтак рішення про відрахування було ухвалено, по суті, на підставі одного–єдиного випадку, — каже Юлія Володимирівна. — Правда, потім, намагаючись виправдатися, педагоги мені казали, що цей випадок був не поодинокий. Але чому тоді про це не було поінформовано нас, батьків? Навпаки, до того я чула лише позитивні відгуки про сина, його хвалили, вихователь за кілька днів до прикрої події казала мені, що Максим — «золота дитина»... Додам, що син продовжував робити успіхи в спорті. Наприклад, у квітні, фактично через місяць після початку навчання в училищі, він посів перше місце на чемпіонаті Києва серед юнаків та дівчат. А в травні в Одесі завоював третє місце на всеукраїнському турнірі «Європа».

Усвідомлюючи, що відрахування сина з навчального закладу є поспішним, несправедливим і зрештою незаконним, батьки вирішили боротися. В училищі вочевидь до такого повороту не були готові. Навпаки, батьків iще й переконували, що ті мусять бути вдячні, що справу, мовляв, тихо зам’яли та не викликали міліцію. До речі, якщо в училищі переконані, що насвай — то наркотик, то чому й справді не звернулися в міліцію? Адже Максим назвав станцію метро, біля якої на розкладці з прянощами купив насвай. Та «точка», до слова, досі працює. Чи просто зручніше не помічати, що «наркоторгівля» процвітає?

«Нам тут наркомани не потрібні!»

«Наскільки мені відомо, батьки відрахованих дівчаток–гімнасток одразу забрали документи з училища. Ми ж вирішили не здаватися. Після того почався тиск. Мені дзвонили, щоб негайно забрала сина із навчального закладу. Звучали й погрози, мовляв, будемо надсилати запити в соціальну службу за місцем проживання — хай перевірять, як ви виконуєте свої батьківські обов’язки. Моєму чоловікові телефонував директор училища пан Тібабішев і казав: «Нам тут наркомани не потрібні!» Я працювала у наркодиспансері і як медпрацівник знаю, хто такі наркомани. Моя дитина не підходить під ту характеристику. А навішування подібних ярликів вважаю порушенням педагогічної етики! З Києва телефонували і нашому дільничному, навіть у школу, де раніше навчався син, повідомили! Для Максима все це закінчилося нервовим потрясінням. Коли ми його таки забрали з училища, син лікувався в стаціонарі та амбулаторно, працював iз психологом. Бо дитина була роздавлена і пригнічена цим уроком від педагогів. Найприкріше, що Максим постраждав за те, що сказав правду. А міг стояти на своєму: не моє та й годі, і хай би ще довели, що ті пакетики знайшли саме під його матрацом».

Скарги в МОН, прокуратуру, дзвінок на пряму лінію Кабміну результатів не дали. Лише після того, як мати звернулася в Адміністрацію Президента й подала позов до суду через бездіяльність Міносвіти під час розгляду скарги, їй вдалося потрапити на прийом до першого заступника міністра освіти Євгена Суліми, і той у присутності директора училища дав вказівку: «Хочете продовжувати навчання? Продовжуйте!». Проте не уточнив, на якій підставі хлопець може повернутися до училища, адже накази про його відрахування досі так і не скасовано.

Поки що Максим повернувся до своєї школи у рідному селі. «Тут його радо прийняли і підтримали, і за це я дуже вдячна однокласникам та педколективу, — каже Юлія Володимирівна. — До речі, портрет сина висить на стенді «Гордість школи». Думаю, якби він мав таку репутацію, з якою його виставили з училища, то в школі б ніхто не радів його поверненню... Додам, що зараз Максим продовжує тренуватися в свого колишнього тренера й нещодавно на обласній спартакіаді школярів з дзюдо посів перше місце. А наркомани, я думаю, перших місць не займають»...

* * *

Ми намагалися отримати коментар щодо цієї ситуації в училищі. Там послалися на законодавчі акти про заборону втручання в особисте життя та недопустимість збирання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Тож відповіддю на наш запит стало куценьке пояснення, що наші запитання «за своїм режимом є інформацією з обмеженим доступом, і законних підстав для надання немає».

Для батьків же Максима поновитися в училищі стало справою честі. Але чи комфортно буде там навчатися хлопцеві після скандального повернення? «Ми будемо добиватися переведення нашого сина в інший навчальний заклад спортивного профілю, — каже Юлія Володимирівна. — Бо як мати, уникнувши в певні нюанси, я свою дитину там не залишу. Адже під час відвертого спілкування з сином з’ясувалося, що шкідливі звички — не єдина проблема, що існує в позанавчальному житті інтернату. Там трапляється й дідівщина, й знущання старших дітей над молодшими. Вихователі добре знають про це, але на все заплющують очі. Кажу про це, аби інші батьки були насторожі»...