У липневому, 41, номері районки «Романівський вісник» оприлюднено замітку «Не диміть людям в очі» за підписом Ліневича Й. А. і ще п'ятнадцяти мешканців станції Разіне Житомирської області про те, що біля вокзалу, в багатолюдному місці, спалюється сміття з прилеглих магазинів і ядучий дим із пластикових пляшок отруйнить повітря. А вже в 44-му номері «Романівський вісник» друкує допис начальника ст. Разіне Забусика Ю. А., вкупі з iще сорока чотирма підписами, з проханням (невідомо до кого) «заборонити йому (Ліневичу) чіплятися до людей, які ні в чому не винні, вирішити питання про відповідальність причетного щодо наклепів та обману вищестоящих керівників нашого району».
На руках у мене ксерокопія первинного звернення до голови Романівської райдержадміністрації Дейсона М. М. з п'ятнадцятьма дійсними підписами. У дописі Ю. А. Забусика мовиться: «Ліневич продовжує звертатись у районну СЕС, погрожуючи цим, безпідставно вчиняє сварки в магазинах та на робочих місцях станції, чим заважає працювати. Також пише листа з підписами жителів, які відмовились підписувати даний наклеп, але підписи стоять, що вказує на те, що Ліневич підробив підписи людей» — і далі в такому ж печерному стилі, який соромно переказувати. Зрозуміло: Ліневич заважає дознищувати людей у масовому порядку. Ось витяги із самого звернення: «токсичний дим зi спалюваних на привокзальній площі пляшок отруює все навколишнє повітря, підриває наше здоров'я», «кому належить припинити масове отруєння людей, як у фашистських газових камерах?, «в'язнів отруювали за раз, а нас труять повільно, ніби навмисне розтягуючи наше конання», внизу п'ятнадцять підписів, серед них і мій. Всі підписи автентичні, що потвердить будь-хто здібний до розпізнання почерків. Ну а в своєму підписі я б не засумнівався, якби мене й розпереконували й мільйон забусиків.
Після видруку звинувачення в підробці, Ліневич Й. А. обійшов декого з підписантів, і, як це не раз траплялося в нас, деякі «наші герої» мужньо пірнули в кущі»; але не всі: серед них — учасник бойових дій Сив'юк В. М., Рудник Є. П. та інші. Решту залякали, зацькували, затуркали — і люди змирилися: нехай труять, прирікають на каліцтва нас і наших дітей; тільки б у магазини пускали. Цей хижий звичай — зашукувати потерпілих — і призвів мене до невтішних роздумів.
На превеликий жаль мій, ми живемо в обставинах де найменше цінується людське життя й здоров'я. Під здоров'ям я розумію не тільки відсутність болячок, недуг, смертельної захирілості в тілі, але активну дієву свідомість, бажання добродіяти на благо своєї вітчизни й ближніх, наповненість душі чистою радістю і любов'ю, той стан відкритості і вдоволення найменшим, стан невинності, що дарується старим і дітям. Ми ж існуємо в звичаях, ніби зумисне накинутих, щоб докалічити покалічених. І ще недовго лишилось. Ще з півстоліття почадіти страхом, брехнями й смертоотрутами над вітчизною — і від України залишиться назва; і в підручниках зi світової історії на українців показуватимуть пальцями, як на згорблених пітекантропів, що так і не розігнулися відколи одпала потреба у кам'яних сокирах. Виною цьому — невміння цінувати правду, совісний вчинок, чистий ковток повітря, склянку джерельної води, пригірщ добірної їжі; виною нерозуміння того, що ранні старіння, непрацездатності, алкоголізм, наркозалежність та безліч інших нещасть самими ж людьми собі й подаровані; виродження людини й нації має в першооснові відхилення від духовних законів — від Заповідей — а відтак спричинений цим відхиленням агресивний, до всього заздрісний, тупо привласницький спосіб життя, що згодом обов'язково призведе до енергетичного дисбалансу організму і передчасного згину. Господь не карає нікого — люди караються собою самі, за своє власне зло: спадкове й нажите. І той, хто заплутався в неправдах глибинних, не зможе сприйняти й жодної зовнішньої, природної правди: як, що й по скільки треба споживати, щоб смертельно не вшкодити собі, бо Заповідь «не вбий» стосується і самого себе. Як складно людям, що ні свого, ані чужого життя і в гріш не цінують, зрозуміти й навчитись нарешті жити чистосердо і не дознищуватись усілякими пійлами, «сладкими вадічками», «фруктовими вадічками», «напітками», «пепсями» і ще чортидідька якою мерзотнявою, від якої в дітей відпадають нирки, а в дорослих статеві органи. А коли ще й піддимлюють, мінічорноблять — людина й нація можуть виглядати рум'яними, впевненими, кремезними, але до першої спотикачки; доки не вхромиться рогом у землю, а назад нездужає вигребтись.
Кажу так, бо впродовж чвертьвіку одним із моїх захоплень є нетрадиційна медицина (нетрадиційна тим, що лікує не прищ чи орган, а зцілює всю людину — і душу, й дух, і тіло). Господь підтримував мене й недужих у багатоденних голодуваннях — і я з власного й гірколюдського досвіду знаю: як легко й приємно в організм потрапляє трутизна за трутизною, консервант за консервантом, як непомітно вони там утворюють пісок, каміння, жабуризну, як легко вони в'їдаються в кожну клітину й кістку, приживаються й владарюють у них, мов бандитствуючі квартиранти, так що господар не сміє дихнути й пискнути; і як тяжко їх вигнати з себе. А людина чамріє, чадіє — і пхає й пхає в себе затрутизнене їдло. Аж поки не спотикнеться на чотири кінцівки. Тоді — рятуйте! рятуйте, держава! рятуйте, рідні! рятуйте, ескулапи й знахарі! дайте мені таку траву й пігулчину, щоб я знво міг обжиратися, пити й гзитися! рятуйте, бо пагібаю! а я ж був зовсім здоровий — звідки на мене це лихо?! рятуйте, зніму останню свитку; та скільки трухлого гроба не лакуй, він не стане дубовим окоренком. Тільки повільне очищення і відновлення на клітинному рівні — вкупі з засвоєнням чистих бажань, правдивого мислення, правильного харчування — дозволяють підвестися й повноцінно жити, повнокровно життю радіти.
Нині ж на мільйон умовно працездатних в Україні заледве знайдеться сотня, чиї судини не затиньковані холестерином; чиї хребти не поточено остеохондрозами, чиї статури не спотворено обвислими тельбами, чиї руки не покорчено поліартритами й ревматизмами (в світі налічується близько 60 тисяч недуг, але враження, що в Україні косять усі 100 тисяч погибелей!) З кожним ковтком отрутняви — з води, з харчів, з повітря — в людину змалечку вповзає смерть і все існування її — одна передсмертна мука; життя ж, що є справді життям, зачаділий так і не звідає ніколи. Невміле й зухвале суспільство, перекинувши човна на глибокому, топить і далі топитиме за ноги тих, хто поспішає його рятувати.
Тібетські цілителі вирізняють три головні причини всіх захвороблень — невігластво, гнів і пристрасть; їх малювали як свиню, гадюку й півня. Невігластво первинне. Серед перших у всьому американців, ми найперші в невігластві, як колись росіяни в балєті. Продукти, розприлавчені в наших магазинах, в Європі побоялись би палити на сміттєпереробних заводах — їх вивезли б на розпродаж у заголоднені окраїни. В нас невігластво — нехіть знати про вплив і наслідки, про шкоду самим собі — освинячило людей до того, що вони лінуються прочитати ті дрібні літерки, ту зашифровану інформацію, яку змушені надавати на етикетках виробники смертеїдел. І тим більше не хочуть знати про вплив підсилювачів смаку, кислот, колерів, бензоатів натрію, розщеплених і перетворених сонячним промінням у гримучу сполуку. Селяни лінуються зняти вершки з молока, збити масло — легше молоко здавати, а себе вгроблювати всіма «фермерськими», «легкими» масельцями, де також прокарлючено: рослинні жири, маргарини. Слова безвинні — в дужках треба дописувати (смерть для вас, дорогі носії гаманців і невігластва), про самих виробників маслянистих кавалків — це вбивці власних нащадків.
Я перетоплюю масло, випарюючи його відповідним способом, у товстій каструльці, на ледь мліючому полум'ї — перетопив сотні різновидів — і добірне виходить одне на десятки, а то все — гидь і солiдол, розколочений з аміаком. А в пачках таке «селянське» масло — купуйте люди, «сладке»! Копчені півстолітні м'ясидла, гумові «буженіни», зіпрілі гірш падлятини в целофанових жмаках, уся кулінарна розкіш тривалого зберігання не годиться не те щоб спожити її — в тюрягу Онопрієнкові її не треба посилати, щоб не брати гріха на душу.
Ну й обходиться нам невігластво недешево — ну геть недешево — близько мільйоном онкохворих, яких щороку прибуває на 160 тисяч, а відходить 100 тисяч; обходиться невігластво і домільйоном туберкульозників — виявлених і невиявлених, розсіяних по всіх бомжарнях, пивнушках і догибаючих селах вітчизни; обходиться безліччю діабетників, розбитих інсультами, паралітників, аденомників, глухих, сліпців — ні в кого із них хвороба не виникла на рівному місці; «їжа» й спосіб життя — тобто спосіб позбавлення себе життя — каталізували деякі вроджені й набуті причини: складну суміш хімічних і духо-отруєнь. Більшість із вкрай нещасних, приречених уже людей, якби не доводили себе — довго й вперто — до самознищення, та якби їм не помагали в цьому, більшість незліковно недужих могла б вікувати до сотні літ і приносити користь своїй країні, своїм ближнім. Натомість, як це не прикро нагадувати, держава витрачає на захвороблених, зневігласених громадян чималі суми — щоб їх довести до останнього порогу. Лікування тубхворого антибіотиками обходиться державі тисячами умовних одиниць — до того ж його нирки, печінка, кістки перетворюються на звалища-вогнища рефампіцину, спалюючи вже буцім « виздоровілого» повільним тлінням — лікування ракового недужого обходиться родині на порядок більше: винятки ембріонів, імуностимулятори, ампули з рідинами для хіміотерапії і, врешті, знеболювачі коштують вельми недешево; для багатьох — не по кишені; їм залишається тільки стиха поскиглювати, лицем до стіни, благаючи забуття чи скорішого згину; тоді вже перезгадається, що «не те» їлось, «не те» пилось, не тим дихалось, не того кортілось. Яка ж це невтіха — заднім розумом жити!
Українці не відхрещуються від самовбивчого свого життя, навіть коли грім Чорнобиля в кожному гримає. Коли я бачу, чим поять, чим підгодовують наших людей, я думаю, що худоба в полі щасливіша — пастух побереже її більше, оджене від затруєного водопою й від конюшини, аби не здуло, та й сама вона, безмовна істота, силою неспотвореного чуття вибере не те, що смачніше — підсмачене бензоатами, а те, що поживніше й корисніше. Здута корова не дає ввілляти в себе чвертку машинного масла, а людина всілякої жирової гидотняви і «легких» маселець, маргаринів мерзенних вливає в себе пудища, а потім стогне: чого мене так рознесло?! Рятуй, медицино! спасайте, рідні! А виробники й торговці знай рубають копійку — рубають ваші життя, а потім вони «ніпричом»; вони ж попереджували — дрібними літерками на папірчиках.
При татаро-монголах, якими б бузувірами їх не змальовували, не допускалось неоправданої смерті — за погублене безвинно життя зносили голову своїм же ординцям; у царській імперії десятиліттями не могли найти єдиного на посаду ката — так боялись гріха і пекла, від якого не відкупишся всіма грішма світу; сталінізм iз його розстрілами в биківнянських, катинських лісах, у підвалах костелів, сталінізм і фашизм маліють у масштабі проти масового й повсякчасного затруєння людей, спокушених фабричним їдлом-пийлом, байдужих до того, чим вони дихають. Чи бачили ви, щоб хто присоромив курця чи курицю в громадському місці, де мусять дихати старі й діти — як несе з тамбурів поїздів, електричок? — і хтось комусь кивнув пальцем? Та вони випалять сигаретами очі! А як димують сміттярні, урнища, звалища на велелюддях вітчизни — і заїкнися хто, випалюватимуть головешками очі. А дим пекельнить байдужих і небайдужих, обачних і необачних. При «застійному» брєжнєвізмі за попустительство, безгосподарність, халатність позбавляли члєнства і посилали «відстоюватися» в конюхи. При спустельненій димократії, коли все димить і валує, мов міражі в пустелі, за непродихних часів ніхто нікого не совістить і привселюдь не карає: люди караються тим, що самі собі вкорочують віку, дохнуть, як задихлофосені мухи.
Як казав водій вантажівки, що якось лісом мене підвозив, «треба німця з нагайкою!»; обнадійлива думка. Ждіте! ось куплять рученятами тутешніх банкірів, заводовласників, «кееспістів» — куплять чорну й порожню, як жебрацька долоня, країну; і нарешті приїдуть.
А поки що — без гарапника — палять, чадять, п'ють і топчуть таке, що в Китаї побояться запропонувати смертникові перед розстрілом. Нащо людину мучити лишнє? Посовістяться. А в нас — ніколи. Продадуть щонайгниліше, прицмакуючи — беріть бо сладке! — наллють щонайотруйніше з табуретних спиртів, з карбидом, з кураками і блекотою, щоб пропікало живіт, як розпечена пательня клейонку; напруть в кобаси найбільше солей, натріїв і консервантів, напхають стільки, що аж храпотітиме на губах; навалять безмірно, щоб не розлазились і не так смерділи; а як задимлять, то вже задимлять таким, що втікай до найближчого цвинтаря в протигазі, бо так не вспіти. В нас не людина цінується, а гаманець чи кокарда. І наслідком того, що кокарди — не совість — дороговказно зоріють, наслідком стане те, що менше як за півстоліття обачні китайські брати запряжуть дітей необачних гнилоторговців, наживальників та димокурів і поганятимуть їх, як рікшів, у чорнорабське незбутнє.
Хай не героїться той, хто з гранчаком день при дні не думає і не боїться за себе — він видер би власні очі, якби узрів успадковані недуги й конання своїх нащадків. Будівничі Чорнобилю, такі залихвацькі недавно, не здогадались, як невзабарі, — за пару десятиліть, за мить у вічностях земної кулі, — повільно конатимуть їхні жінки, їхні діти, їхні онуки і самі ж вони конатимуть; збезнадієно гинутимуть від лейкемій, метастазів; тоскно доходитимуть: з благаннями «чимсь поможіте», з кролячою вщуленістю і янчливим тремтінням, немов за мить до удару обухом, з сирітською виплаканістю в очах, з маленькою думкою попожити до завтра, «я ж не помру, доктор, правда?» — і так повільно всихали, гасли, маліли, легшаючи невагомості довідки про смерть; так мерли їхнi діти, їхні жінки, їхні онуки й самі вони — і мруть посьогодні. За героїчне бездумство, за агресивне невігластво. Я бачив і тих, що бралися їх лікувати — за чималі гроші, — і тих, хто їх із палат виносив; а потім виносили й тих лікарів, бо, знаючи, брали за смерть і самі з жадоби ставили смертю. Ніхто з будівничих реакторів, ніхто з наглядачів тамтешніх, вищих і менших, не замислювався про наслідки, про комісії і перекомісії, щоб тільки підтвердити пільгову категорію, рятівну інвалідність; вони ще й дико обурювались, коли їм нагадували про їх діяльність — ми жертви і хочем жерти! Так і понині заледве хто навсерйоз замислюється над наслідками екологічного самознищення, яке продиміло очі й звивини любові; кокарди й мундири присвічують дорогу до кладовища; кокарди й мундири дорожчі всього; дорожчі життя своїх рідних, ближніх, як ударним чорнобильцям були дорожчі похвальні грамоти, премійки й нагороди, дрібний залізячний дзвенькіт, перед тим як задзвенькали цвяхи в їх домовинах, і досі їх грамотки й невігластва вилазять країні боком. Коли й таке не навчило — ніщо не доучить.
Відбудеться заміна етносів; з обчаділих на небайдужих — земля не прощає безсовісті, тих запустінь, де сивіє одна полинва і будяччя; і провалені хімсклади смердять наокіл дустярою та погибеллю, мов перегаром нечистої сили.
З радістю більшою, аніж би Римський Папа приїхав на станцію Разіне чи на город мені впало кусок золотого метеорита, — з радістю звільнення з рабоневігластва сприйняв я те, що п'ятнадцять односельців підписалось під зверненням, де йшлось про нинішнє і одверталося зломайбутнє. Та, як кожна велика радість, вона була короткою; а Й. А. Ліневич, котрий у нормальному суспільстві став взірцем громадянської мижності і сумління, зазнав привселюдних образ, неприлюдних погроз і спроб фізичного насильства, про що й звідомляв дільничного. Оце по-нашому.
На щастя, крім допису про безвинність димопускання, існує здоровий глузд і деякі документи. Так, Козятинська лінійна СЕС на Південно-Західній залізниці в особі головного санітарного лікаря І. М. Смолича повідомляє Ліневича Й. А., що «факти, викладені в заяві, підтвердилися. При санепідемобстеженні території станції Разіне виявлено порушення санітарного законодавства з боку начальника станції Забусик Ю. А.. За дані порушення до Забусик Ю. А... прийняті адміністративні заходи і направлені пропозиції щодо усунення недоліків. Простіше кажучи, підтвердилося, що побіля станції, кудою щодень мандрують десятки електричок, потягів, щодень кудись їдуть сотні людей, десятки кволих і хворих, щодень і щовечір на протязі місяців? років? палилося вкрай токсичне місиво з безневинних пластикових пляшинок: горіло довго, чадливо, так, щоб усім під зав'язку надихатись вистачило, i своїм, і проїжджим. Щоб ніхто не був ні обділений, ні забутий. Словом: горіло з турботою. А скільки ж горіло — рік, два? ачи звідтоді, як почалась перестройка і з телевізора димонуло словоблуддям? Ліневич же стривожився тоді, як котрогось ранку, ковтнувши ядучого диму, відчув запаморочення сильне і ледве встояв на рівному місці; від кількох ковтків диму; і тільки дуже тіло втримало в ньому свідомість. Оселя Ліневича — неподалік од вокзалу, і він першим спізнав запамороку від димокурства; для решти — хто проїздив, хто когось проводив — наслідки виринатимуть, безпричинними буцімто, нападами головного болю, потьмареннями, ломотою в суглобах; так виболюватимуть трутизну, намагаючись вижити її з себе, мільярди клітин в організмі. Без сумніву, й самим залізничникам вистачило, і станційному персоналу, й самому начальнику, і всім 44 підписантам — тут усі потерпілі й немає винних. Винне невігластво й притерпілість, звичка думати, що якось виживем.
Лист Козятинського санітарного лікаря датовано 30.06.2004 р. Але, як свідчать спостереження Ю. А. Ліневича, сміття на привокзальній площі, в чималому залізоковші, спалювалося потому. О велика сила звички! Потім, правда, чогось припинили. Може, дощі пішли, люди менше пили «фруктові вадічкі» — і забракло тари? Все таки є — є! — користь у нашому непорядку.
Дим димові, звісно, не рівня. Що за дим з осіннього картоплиння, з сухого дубового пагілля в лісі! дим же з пластику не встигли концентрувати фашисти для своїх катівець — а то б кінець і євреям, і слов'янам, і всім невгідним. Чи може, ми якось заспали-просліпали хиренну волю, й прокинулися в окупаційному режимі? і за димом не видно ночі. Як не задуматись — ми почасти живем тому, що літ так сімдесят тому не було стільки пластику. А раз він є, кудись — і в когось — він же мусить видиміти. Не спалять на одній вулиці, чадануть на другій. Наука і з присмертю не доходить, так увиклися з самознищенням.
Із Разіне мене пов'язує 43 роки життя — і заобрії спогадів, коли я був у від'їздах звідти. Пригадую: на старій станції стояв алюмінієвий бачок з водою і всяк подорожній чи просто зайшлий (бо станція була замість театру й церкви одночасно) кожен, хто хотів, натискав на кнопчину під гусачком і звідти струмкотіла вода, як із вічного джерела, так пильно береженого на краю пустелі. Старі липи в скверику побіля станції дарували прохолоду, а яка вода пилася з відра, поставленого на цямрину привокзальної криниці! Тепер у колодязі тому і мотузка немає — щоб хоч кепкою подорожньому води зачерпнути звідти, нема і питного бачка — в розливі «напіткі», «сладкі водічкі» і просто «мініралки», набовтані з кранів у якихось гадючних центрах; в асортименті те, від чого, як мовилося, в малих відпадають нирки, а в дорослих сув'язне з нирками. Пийте, вкусно!
Нема коло станції і дієвої лазні, де колись після роботи могли відмитися залізничники і станційні люди. Одна надія на потепління клімату, коли можна буде в ставку купатися цілорічно. Нема криниці жодної повз посадками, вздовж залізничних колій; нема аніжодного джерельцяти, якщо розкинути руки на п'ять кілометрів управо й вліво — від Довбищ до Гордіївки, де подорожні, чи ті ж залізничники, перед обідом могли б відмити лице і руки, остудити тіло. Зате «пітєйних» закладів стільки, що пора відкривати біля пологового дому; книгарні й наповнені бібліотеки тут не загрожують нікому. Невдалеки той час, коли й перший дзвоник дітям справлятимуть перед чайною. О, розмудовники й димократи, як їм нетерпиться про свій народ подбати! огорнути його турботами й ласкою — линути пивка немовляті в соску; а старшому — скільки вглитне смердогонки; як добре таким народом правити! як віддано він голосуватиме. Одна зi старезних, запустенілих криниць — в хащах біля руїн «казарми», де мешкав колись Миколайчук, оселю, звісно, давно розтягли по цеглині, а криниці не здужали — завширшки з дві людини, викладена могутніми каменями, вона перестояла війни, розрухи і революції; думаю — ще царських часів робота, як і призалізничні будівлі, які варто зберегти було як музейні реліквії; та пізно вже; криниця осилила все, крім димократії, яка її вгробила, заваливши хлам'яччям. Ще одна, тільки новіша, криниця розташована поблизу залізничних колій у протилежному боці, за першим поворотом на Чуднів, або, як кажуть у нас, «за кривою», побіля будівлі, де мешкав останнім Гоцько — із теї криниці вкрали верхню кадку, а дірюгу врівень з землею прикрили тоненьким гіллям, геть як в дикунській пастці на дужого звіра, тільки кілка обтесаного забули внизу забити; та, думаю, той, хто туди полетить, ще доки розіб'ється, скрутить в'язи чи вмре від страху; ніхто й не дошукається там ніколи — місце заросле кленчаками, обур'янене й малопримітне, за три кроки від грунтовки, за десять від залізниці. І невідомо, хто перший шурне туди — чи той, хто знімав, навідавшись до місця поживи? чи той, хто чиновно не догледів? чи той, хто ні сном ні духом не відав? — ішов собі йшов, зойкнув і пробудився на тому світі. Враження: ніби пекельні істоти залишили глибоченну дірюгу, аби необачний летів до них відразу і без затримки. І думаєш: спрага життя чи смерті владарює народом?
І поки та криничина врівень з поверхнею засіється листям, замулиться — літ так за двісті — не гоніть туди волів пасти, не йдіть на побачення; краще взагалі не швендяйте справа від колій за другою кривою в чуднівському напрямі; не пускайте туди дітей — за аличею, ліщиновими горіхами — не дивіться з вікна електрички, щоб не запаморочіти від жаху з пеклокриниці: там смерть давно вкублилась, як гадюка під подушкою.
Пишу так докладно, бо тут, як і скрізь по вітчизні — одна смердокурня! одна розмордова і димократія! одне руйновище; однаковісінька сміттєпустиня, де й птах не сяде і звір, щоб вивестись, нору не вириє; одна димова завіса — пускання диму й крекоту в очі; те ж саме й з дорогами — при базарах гноярні, як після потопту бусурманів; і чи хоч один їздовий возить відро, совка, віника із собою? Тільки й лишилось, що вспіти в Європу — тому такий поспіх бардачний і коні рвуть посторонки — там давно вже заждалися: від ординського часу. От чому вічно ніколи — і за димом непомітні людішки — розмордовники й димокракали спішать навздогінці; ніколи навчити люд прибирати за собою; ніколи забезпечити машиністів засобами протихімічного захисту — хоча б протигазами — провести їхнє обстеження, бо під загрозою не тільки їх життя, а й усіх нескінченних пасажирів поїздів, електричок, усіх незліченних проводжаючих; раптом вигулькне в машиніста наслідок передимлення і він не впорається з керуванням, прогавить семафора — і потяга знов на перони винесе?
Сумління не зрадило Й . А Ліневича, чиї предки одними з перших оселились на станції впочатку минулого століття й міцно пустили коріння. Не почаділи за всих режимів, не вислужились і не збайдужіли. Завдяки його совісті від багатьох одвелась загроза, — онко чи туберкульозу, інсульту чи ядухи, — загроза внаслідок тривалої токсикації і втрати опірності недугам... Пам'ятаю, як дехто героївся, що їх не візьме радіація, і нехтував здоровим глуздом — вже й нігті їх відіпріли в могилах — так само не варт героїтись, що не візьме дозавтра димуюча трутизна. Треба частіше або зрідка, або раз у житті хоча б — але загодя — одвідати онколікарні і тубдиспансери і почути, якими кролячими голосками там тихо схлипують, «дохтур, я ж протягну до позавтрім?», а лікар, як той, з обухом напоготові, мне в кишені умовного папірця і відводить, ховає очі.
Пишу так докладно, бо перед очима — вітчизна руїни! вітчизна конального зубоскреготу, залізного кракання перед затемненням, — перед очима: вітчизна полону, половецької ненаситі; вітчизна зяючих вікон, розвестих отворів, про які ще Страбон казав, що десь у Скіфії є вхід у пекло; вітчизна тліну! а потім палії смердокурень звинуватять історію, що ми підробили підписи на власний захист. Мовчати й нюхати! так збиткувально не обходилися з рабами в Римі — їх берегли, за них заплачено сестерції; з таким повільним садизмом не топлять собаку, як у нас давнозвично людей приголублюють носії кокард, чиновні безчинці, утриманці казни державної, паразитюги на платниках податків, великі, ну страх великі, на все начхальні начхальники з пребезсовісними демохряками. Похряцати вони навмілись, а про демос дбати — немає тями, і тим гучнішає галас різнообіцянок, з якими в'ється зграїще демокречетів і демохряцал, розмордовників і держгавкал — в'ється блюзнірська рать над вітчизною: над чорнотрупним полем побіля Калки.
Чиновники й чиненята приватизували небо держави — вгорі європиться вже, а внизу парують ківтяхи конячі. Не проти я демократії-й-розбудови, але не в такому ж людинозгубному, людознущальному вигляді; коли на фуршети і держсвята — і на парадну незалежність — витрачається в мільйон раз більше, аніж на поповнення бібліотечних фондів; коли людям помогли втратити смак культури і потяг до читання, натомість врекли на страх і довічні податі на утримання манiяцюг у тюрмах; коли, обіклавшись Конституцією і свободами, демократить чиновник, жирують здирницькі служби, а людям відміряно подемокрачуватись, коли кліпають на своє щастя в ящику чи тремтячими пальцями кидають папірчину в скриньку, аби там її підмінили.
Ніде ідеї демократії не спрофановані так, як на шостій частині суші — колишньому радсоюзі — ніде так не забрехано вуха, не задимлено, зателевізовано очі. Всевладдя чиновництва! Одні вони, непитальники, скористалися з державотворення. Що їм людські життя, коли держава перетворилася на бізнес-клуб, на місце для посередництва в оборудках. А по сумісництву треба ж крачити, представляти народоволю — і підписувати собі дозволи на людямлишнє — і дбати й дбати про нас: притримувати двері, коли домовини виносять. А ти, народе, почитуй їхні рептильки, сліпай перед телевізором, вір їм більше...
Мене завжди потішали браві цибальники проти природи і власного народу — як кури проти атомної бомби, що вже проламує стелю, а їм ще й кортить її дзьобанути й показати себе, своє пір'я, сідала. Пождіте, скоро. Якби світ не збезкарнивсь начорно, зло не в'ється дозавжди — і невіглас не відає, де впаде? Коли з виттям і жахом рине вночі в ще густішу, загуслу, мов застояна сеч, пітьму криниці, з якої зняли на продаж кадку — рине, вщулиться, дерне руками каміння і вже на споді мороку пшикне так, ніби мав клізму замість серця.
Чи йдеш, чи їдеш — поглянь ніокіл — і на тебе зяйне з кущів замаскована під спасіння, розтулена, мов прощання матері, западня-незаможність: обезголовлена незалежність.
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].